Неушкодженим вийшов із «Дебальцевського котла», а смерть прийшла додому: спогади про захисника з Волині

У селі всі відгукуються про захисника як про спокійного добрячого чоловіка зі щедрою душею. Історію Героя пише газета Полісся.

Ігор ріс у багатодітній сім’ї. Після «дев’ятирічки» у Запрудді завершив здобувати повну загальну середню освіту у сусідньому Тойкуті. Відслужив строкову службу на Львівщині у десантному полку, роті розвідки. Відтоді він ніколи не залишав рідне село й батьків. За все життя може раз лише був на заробітках на Дніпропетровщині. У Запрудді утримували худобу й птицю, обробляли город. Як, зрештою, і всі в селах. Брат та дві сестри тим часом давно випурхнули з родинного гніздечка на свої хліба.

У травні 2014-го не стало глави їхнього сімейства – помер тато. Через місяць після похорону Ігоря мобілізували, призвали у військову частину до Володимира. Там він став бійцем 51-ої ОМБр, яку пізніше реорганізували у 14-ту окрему механізовану бригаду імені князя Романа Великого.

«Я прийшов у 51-шу бригаду, коли Ігор вже там служив. Волиняни на той момент пройшли Іловайський котел, Савур-Могилу… Ми були артилеристами, їздили на самохідній артустановці. Потім разом з Ігорком (так його називали у війську побратими) перевелись у 128-му бригаду. Я був водієм, а він – головним по столовій частині. Він був спокійним і комфортним товаришем. За весь період пройшли разом бойовими стежками Артемівська (перейменованого тепер на Бахмут), Дебальцевого, Оленівки. Тоді це були ще наші підконтрольні території. В липні 2014-го Дебальцеве звільнили від незаконних збройних формувань самопроголошених адмінутворень. Хоча місто ще зазнавало періодичних атак від терористів. У січні-лютому 2015-го після відносного затишшя поновилися бої за Дебальцеве й околиці. Внаслідок активізації обстрілів та відсутності систем життєзабезпечення інфраструктури населеного пункту розпочалася евакуація місцевих мешканців, які до цього переховувалися в підвалах та бомбосховищах. Через два-три дні зіткнення армій відбувалися вже й безпосередньо в самому місті, бойовиками було захоплено частину залізничного вокзалу. Наші війська почали залишати цю територію, аби встигнути вийти з оточення. Наш підрозділ рушив о 2 годині ночі й збився з курсу: десять годин виснажені у швидкому темпі рухались зимовим бездоріжжям і якось, зрештою, вийшли на Попасну. Забрели на Луганщину. Але зате наші врятувалися усі. Звідти ми повернули в бік, у точку призначення на Артемівськ (Бахмут)», – пригадує житель Запорізької області Володимир Макаренко, на псевдо «Макар», з яким Ігор Кевшин пліч-о-пліч пройшов участь у так званій АТО.

А насправді – стали першопрохідцями тривалої російсько-української війни. І навіть сотні кілометрів між ними не стали потім на заваді їхній дружбі. Усі десять років чоловіки підтримували зв’язок та часто спілкувалися у телефонному режимі. Так тривало, поки одного січневого дня на дзвінок не відповів брат Сергій Кевшин, сповістивши, що Ігоря вже не стало.

До останньої хвилини ніщо не віщувало біди. Ігор вів активне життя. Хоча болі в животі, поколювання у боках час від часу давали про себе знати. Списував усе на неминучість вікових проблем та воєнне минуле, коли доводилося ночувати на голих піддонах чи землі. Здоров’я було давно підірване. Тож тимчасовим недомаганням навіть не дивувався. Його серце раптово зупинилося на позначці сорокасемиліття 21 січня. Так і не встиг одружитися. Його хата враз опустіла. Півтора року тому у засвіти відійшла мама. Тепер сюди навідується лише брат Сергій, віднині він єдине серце цього дому.

«Живе людина на землі і зникає… Ти вже не побачиш її посмішку, не почуєш голосу, не відчуєш дотику… Рідні, пом’янувши близького, завжди будуть сумувати, інколи плакати, інколи усміхатися. А в серці пам’ять завжди буде жити. Ігор Кевшин – звичайний сільський хлопець, проста, скромна і добра людина. Завжди підійде, привітається, сором’язливо запитає: «Як Ви, Макарівна?». Дякую тобі, Ігоре, за все… Він не мав своїх дітей, але дуже любив їх. І вони його любили (малеча відчуває людське тепло). Пішов на війну в 2014 році, втратив частину здоров’я і скромно жив далі… Тепер його душа простилася із сестрами, братами, запрудцями… і полетіла до Бога, де буде зустріч із втраченими колись рідними та побратимами», – написала про земляка вдова воїна Івана Сидорука і волонтерка Світлана Сидорук.

Іванна ГАЙДУЧИК, село Запруддя.

Читайте також:

• «Мамо, я йду, а ти тримайся, бо в Україну прийшла війна»: спогади про загиблого добровольця з Волині
• 9 місяців пошуків і очікування: Герой з Волині свідомо пішов на смерть, щоб врятувати побратимів
• Загинув у страшній ДТП: сержанту Нацгвардії з Волині навіки 22 роки