«Мамо, я йду, а ти тримайся, бо в Україну прийшла війна»: спогади про загиблого добровольця з Волині

Спогадами про Героя, який віддав своє життя за Україну, для ВСН поділилися його рідні. 

До повномасштабного вторгнення Сергій Власюк, працюючи водієм Центру первинної медико- санітарної допомоги, рятував життя земляків. Завдячуючи його професійності та небайдужості, медикам нерідко вдавалося виграти такий цінний час, аби врятувати пацієнтів. Після 24 лютого змінилися життя багатьох, Сергієве також. Він вибрав однострій Збройний сил і став на захист Батьківщини.

Хлопець народився 4 січня 1994 року в місті Нововолинську. Батько хлопця все життя пропрацював на шахті №9. Мама Ольга у той час не працювала - займалася вихованням двох синів, у Сергія є старший на чотири роки брат Василь. Мешкала родина Власюків тоді на 5-му мікрорайоні. Разом батьки прожили 32 роки, виховавши двох хороших синів.

«В дитинстві Сергійко був дуже спокійним хлопчиком. Вчився він посередньо, але був досить жвавим та веселим трудоголіком. Якщо треба було щось зробити чи змайструвати, то це – Сергій. Закінчивши у ЗОШ №6 8 класів, він продовжив навчання у тоді Володимир-Волинському ВПУ, де отримав професію слюсаря-тракториста. А вибрав він училище тому, що дуже хотів отримати посвідчення водія», - згадує дитячі роки сина мама Героя.

По закінченню училища у 2013 році Сергій пішов в армію. Служив він в елітних військах у Василькові. Додому повернувся через рік у листопаді, коли в центрі Києва відбулась Революція Гідності, а потім і розстріли на Майдані.

Роботи в місті не було, тому Сергій трохи поїздив на заробітки в Польщу, а потім подав резюме на роботу в міській лікарні. Невдовзі йому зателефонували й запропонували працювати водієм у ЦПМСД. Юнак погодився і пропрацював там допоки в Україну не вдерлися російські «брати».

«Мама, тримайся, бо у нас – війна»

«Вранці, 24 лютого 2022 року, мені на роботу, а я вже тоді працювала кухарем у дитсадку №1, зателефонував старший син Вася й повідомив, що внучка не піде в садочок, бо почалася велика війна. На роботу я приходжу раніше всіх, тому була одна. Почувши від сина таку страшну новину, була настільки приголомшена, що просто вголос закричала, що це неправда. «Мама, це – правда», - відповів син. А через якийсь час зателефонував Сергій і сказав: «Мама, я йду на роботу, а ти тримайся, бо в Україну прийшла війна».

Як зараз, пам’ятаю, що це був четвер. До 28 лютого він ще ходив на роботу, а в суботу та неділю допомагав облаштовувати укриття. На той час у місті вже створився загін самооборони, й ми годували хлопців, які стояли на блокпостах. А в понеділок знову зателефонував Василь і повідомив, що малий пішов добровольцем у військкомат», - розповідає пані Ольга.

Їдучи з роботи додому, жінка вже розуміла, що на неї чекає. І коли додому повернувся менший син та попросив допомогти зібрати йому рюкзак, вона, ковтаючи важкий клубок у горлі, взялася готувати його в дорогу. Потім приїхав Вася, привізши усе що зміг зібрати з військової амуніції.

Бої за Соледар влітку 2022 року

Раненько наступного дня Сергій попрощався з мамою та братом й залишив рідний дім. Спочатку він який час служив у роті охорони, яка займалася охороною мостів та інших важливих об’єктів. А у травні хлопців розподілили по підрозділах і відправили на полігон до Володимира. Після короткої військової виучки Сергія зачислили помічником гранатометника в 14 ОМБр та відправили на Донеччину, на Бахмутський напрямок.

«Добиралися хлопці до місця дислокації, маневруючи об’їзними дорогами, десь дві доби. Син телефонував кілька разів та повідомляв, що вони все ще в дорозі. Потім зв'язок обірвався. Тоді ми здогадалися, що коли хлопці прибули на місце дислокації, у село Яковлівку, яке знаходиться неподалік Соледара, їх прямо з потяга відразу ж відправили в окопи.

Потім один із побратимів сина розповів нам, що дійсно потрапивши прямо з потяга на нуль, вони тиждень відбивали ворожі штурми, не вилізаючи з окопів навіть на те, аби поїсти, попити та справити фізіологічні потреби, не кажучи вже про те, щоб помитися та нормально поспати. Окопи під ворожим вогнем вони рили самі. Мозолі від лопати на долонях сина так і не зійшли, навіть після його смерті», - намагається стримати сльози мама захисника.

Під Соледаром наші захисники воювали понад два місяці, щодня відбиваючи десятки шалених атак піхоти ворога, який намагався прорватися в таке важливе для подальшого наступу місто. Їх постійно обстрілювали з артилерії та «Градів», бомбили з літаків та гелікоптерів, пускали безпілотники, а вони стояли на смерть, за кожен метр рідної землі. А 19 липня на них після артобстрілу посунули ворожі танки. Одна із броньованих потвор вистрелила, і снаряд, потрапивши в дерево і зрикошетивши, полетів в окоп, де перебував Сергій Власюк. Влучив хлопцеві просто в голову.

Людська біда ніколи не ходить одна…

«Син загинув прямо на місці. Від 14-ї бригади він був першим полеглим у Нововолинську. Не знаю, як пережила тоді його смерть. Навіть зараз, коли минуло понад два роки, важко згадувати й оговтатись від горя. Думала не переживу, бо чоловік теж помер 11 червня, за два роки перед Сергієм. А перед чоловіком, теж 11 червня, померла моя мама.

Не знаю, як би я все це подолала, але маю ще одного сина, невістку та внучку Христинку, які стали моєю підтримкою та розрадою й дають мені силу, наснагу і стимул жити далі», - очі жінки знову зволожуються.

Після похорону сина Ольга Валентинівна не змогла жити у квартирі, звідки пішла у засвіти вся її сім’я, тож обміняла її на інший район міста. Рятує її від тяжких споминів та туги також і робота.

Похований Сергій Власюк неподалік Алеї Героїв у районі другої шахти, поруч із могилою батька. За виявлені у боях мужність, відвагу та вірність присязі при захисті рідної землі Герой посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня, Князівським хрестом 14-ї бригади «Завжди у строю», а також отримав статус «Почесний громадянин міста» з відповідною відзнакою.

У пам’яті побратимів, колег, знайомих і близьких він назавжди лишиться добрим, чуйним, веселим, роботящим та привітним хлопцем, відданим своїй роботі та своєму колективу.

Через два місяці після його загибелі на будівлі міської поліклініки, завдяки головному лікарю ЦПМСД Ользі Попікі, встановлена меморіальна дошка з іменем Сергія. Також щороку у день його народження та загибелі біля неї збираються рідні, друзі, колеги, побратими та керівництво міста, аби вшанувати його пам’ять. Не забувають маму Сергія й побратими сина, які телефонують їй і при можливості відвідують.

Не стоять осторонь від загальної української біди й сама пані Ольга зі старшим сином: чим можуть, допомагають нашій армії, зокрема - побратимам сина та брата.

Читайте також:

• У свій день народження батько дізнався про загибель сина: Герой з Волині 5 днів не дожив до 35-літнього ювілею
• Мати та син передчували біду: історія Героя з Волині Віктора Яреська, нагородженого орденом «За мужність»
• Пройшов війну, здолав хворобу, але загинув за загадкових обставин: історія волинянина Андрія Левосюка