Новий храм звели навпроти спаленого дерев’яного: історія церкви у селі на Волині, яку будували усім селом

Про це пише Слово правди. 

Окраса села і осередок волонтерства

Про красу зорянської святині слава шириться на увесь район, адже не в кожному селі є така велична церква. Це ж і справді  окраса села. Виблискує куполами заквітчаний храм, а на просторому церковному подвір’ї розмістилися дзвіниця, каплиця Божої Матері, хрест-оберіг, притягують погляди і фонтан біля храму, і криниця, що навпроти, – усе побудоване й оздоблене в одному стилі й складає довершений комплекс. Такого вигляду святиня набула завдяки господарському хисту настоятеля Віталія Іваніва. Він згуртовує релігійну громаду, щоб спільно дбати про храм.

Очолює парафію отець Віталій з квітня 2006 року. До цього тут служили священники Володимир Шевчук, Богдан Бойчук, Ігор Бігун, Борис Гідзінський, владика Матфей, а найпершим священником був Михайло Кантор.

Асоціюється ця церква у краян також і з волонтерством. Адже з початку нападу росії на Україну настоятель разом із парафіянами, а також небайдужими мешканцями ближніх сіл об’єдналися, щоб підтримувати земляків, які стали на захист рідної землі. Усією округою збирають необхідні воїнам речі, які священник разом із настоятелем Свято-Покровської церкви села П’ятидні отцем Василем Максимовичом доставляє у зони бойових дій.

Скільки таких поїздок священник здійснив на передову, скільки тонн зібраної спільними зусиллями допомоги відвіз за десять років – не злічити. Та доки триває війна, то того часу й триватиме така підтримка ЗСУ.

Тож і з нагоди престольного свята, а також напередодні Дня захисника й захисниці та чергової поїздки священника до воїнів на передову на церковному подвір’ї учні місцевого ліцею влаштували невеличкий ярмарок, під час якого продавали смаколики, вироби ручної роботи, і таким чином зібрали понад 15 тисяч гривень. Відзначили після святкового богослужіння церковною нагородою й Миколу Подзізея, який допомагає лагодити авто для воїна та повсякчас активно долучається до волонтерства.

Цей храм – місце, куди приходять селяни звершувати молитви до Бога, де хрестять дітей, вінчають закоханих і проводжають в останню дорогу рідних, моляться за воїнів і наближення перемоги. Серед парафіян є чимало людей, які особисто долучалися до зведення святині, хтось упродовж багатьох років приходить наводити тут лад, обкошувати подвір’я, а є й такі, які намагаються не пропускати жодного богослужіння, щонеділі й на свята, поспішаючи до храму. 

Звели новий храм навпроти спаленої дерев’яної церкви

У центрі Пузова, саме таку назву раніше мало село, колись була велика дерев’яна церква, до якої упродовж десятиліть на службу Божу ходили селяни. Та храм, як і майже все село спопелила війна. Сталася ця страшна трагедія в лютому 1944 року. Дізнатися, який вигляд мала святиня, можна лише з кількох фотознімків, що збереглися до наших днів. Їх усі зібрала парафіянка Галина Плетінка й облаштувала невеличкий куточок пам’яті у коридорі церкви.

Серед світлин – і пожовкле зображення колишнього храму, що ховається у затінку розлогих дерев,  і кілька знімків парафіян, хористів і священника, зроблених у різні роки після богослужінь. Серед людей на фото і Самуїл Грицюк, а також Хома Ярмолюк, який був хористом. Нині його справу продовжує онука Тетяна – учасниця сучасного хору зорянської церкви.

Мілентина Воєвода добре пам’ятає, як зводився храм у селі. Розповідає, їздили представники від громади до благочинного, яким був тоді Сергій Депо, за порадою, де ж будувати новий храм, адже на місці колись спаленого був згодом встановлений пам’ятник односельцям, які загинули у Другій світовій війні. Благочинний сказав, що пам’ятник не варто переносити, а для будівництва церкви треба обрати нове місце.

Під час зборів селян обговорювався варіант зведення святині поблизу кладовища на окраїні села. Тоді її мама Марія Ярмолюк, донька Самуїла, запропонувала віддати частину своєї земельної ділянки біля будинку, щоб на цьому місці збудувати храм, і він знаходиться якраз навпроти колишньої церкви.

«Як і дід Самуїл колись, а згодом тато, мама та її сестра-близнючка Марфа завжди ходили у храм Божий на службу. Тепер я щонеділі ходжу сюди на богослужіння і радію, що церква близько, у центрі села, а не на околиці, – каже Мілентина Хомівна. – Першим священником на парафії був Михайло Кантор. Він розповідав нам коли перехреститися, як правильно молитися, бо ж у селі 50 років не було храму, багато хто й не знав, як то все має бути.

Багато років моя бабуся є сестрицею, так називають жінок, які наводять у храмі лад, прибирають, працюють на квітнику. А усі квіти, що ростуть на церковному подвір’ї, і флористичні композиції у храмі – справа рука сестриці Галини Плетінки.

Вона і комплекти рушників вишила, й оздобила вишивкою ялинкові іграшки і великодні яйця, тож на різдвяно-новорічні та великодні свята у церкві по-особливому красиво, адже її прикрашають оригінальні композиції, даруючи радість усім, хто їх споглядає. Галина Дмитрівна стала активною парафіянкою храму 15 років тому, коли повернулася з Сокальщини на малу батьківщину – після смерті матері доглядала батька. Близько семи років тому вона перейняла на себе обов’язки щодо порядкування у церкві й навколо неї. Разом із Галиною Дмитрівною трудяться, наводячи тут лад і красу, ще п’ятро сестриць.

Допомагає у церковних справах і староста храму. Цю почесну місію виконує Сергій Курило. Чоловік розповідає, що до храму почав ходити змалку – разом із мамою щонеділі й у свята відвідували богослужіння. Окрім цього, ще школярем допомагав наводити лад у церкві, не раз його просили сестриці, щоб почепив вишиті рушники та серветки на ікони, які розміщені високо на стінах, до яких хлопчина діставався по драбині.

Долучався Сергій й до будівництва храму. Пригадує, як допомагав розвантажувати цеглу для зведення святині. Та й взагалі, які б тут роботи не проводилися, він охоче долучався. Тож і обов’язки старости відповідально виконує. Раніше цю церковну посаду обіймали Іван Вінник, Леонід Ярмолюк, Борис Ващук, Віктор Лоборук, які теж багато зусиль доклали до розбудови храму.

Активною парафіянкою є й Зоя Троцюк. Ще на початках будівництва церкви вона вела записи зібраних людьми коштів і усіх витрат. Була касиркою.

Пригадує, як щомісяця з колгоспників частину зарплатні вираховували на храм, як здавали кошти пенсіонери й працівники інших установ. Будматеріали були недешевими, тож до їх купівлі долучалися усією округою, попри непростий час частину доходу виділяли на добру справу жителі Зорі й сусідніх Турівки, Ворчина, Заболоття, Селісок.

Колектив сільського клубу на Різдво ходив колядувати, не минаючи жодного будинку односельців, їздили кіньми й у навколишні села. Ця традиція збереглася й донині. Згодом аматори сцени стали хористами у храмі й передали свій досвід наступникам. І славиться на усю округу нинішній церковний хор, який очолює Ніна Борик.

Чоловік пані Зої Володимир Троцюк був головою сільської ради, їздив у села сусідніх районів, щоб побачити, які храми зводяться й за прикладом найкращої розробити проєкт майбутньої зорянської святині. Для її будівництва колгосп виділяв техніку, працювали досвідчені майстри цієї справи, які у той період жили у селі. А обіди й вечері для них готували місцеві жителі. Усі гуртувалися, щоб мати таку величну святиню.

Чотири роки тому, якраз на храмове свято, місцевий житель Сергій Гайковський, який теж упродовж багатьох років є активним парафіянином, заснував у фейсбуці групу «Зоря онлайн», де разом із помічниками-модераторами висвітлюють новини села, публікують спогади та архівні знімки, згадуючи земляків, які тут жили. А ще він започаткував онлайн-трансляцію богослужінь, які переглядають і мешканці, які не змогли бути на них присутніми, а також вихідці села, доля яких закинула далеко від малої батьківщини.

І на 30-річчя церкви після деякої перерви проводив пряму трансляцію святкового богослужіння, під час якого владика Матфей освятив придбаний два роки тому престол. Тож разом із земляками розділити радість свята могли ті, хто завжди душею у цьому невеликому мальовничому селі.

Валентина ТИНЕНСЬКА

Читайте також: 

• Зроблена без єдиного цвяха: історія церкви, що є окрасою села на Волині