Очікував на евакуацію 8 годин: історія бійця Волинського підрозділу Нацгвардії

Про те, чому пішов у військо, пріоритети в житті та плани на майбутнє — військовослужбовець розповів в інтерв'ю Суспільному.

— До повномасштабного вторгнення ви не мали жодного стосунку до війська, однак в перший же день ви прийняли рішення вступити до лав ЗСУ. Так?

— На момент повномасштабного вторгнення я проживав в місті Львів. Почалась війна, я не міг стояти осторронь, дивлячись по телевізору наскільки масштабне йде вторгнення і моя держава може не встояти, зникнути з лиця Європи. Я вирішив стати на захист наших людей, нашої території і нашої держави.

— Ви пішли у військо вже наступного дня?

— Перший день повномасштабного вторгнення я до обіду допрацював, працював логістом з фурами, планував водіїв на Закарпатті. І мої водії почали панікувати, що війна, потрібно їхати. Я їх заспокоював, казав, що потрібно розвести продукти, палети по супермаркетам. Почав паралельно з тим збирати речі своєї дружини для того, щоб виїхати в Луцьк.

У мене дружина з Луцька. Приїхав мій тесть, забрав нас до себе. Я переночував, заспокоїв дружину і сказав, що мені потрібно долучатися до війська і виконувати завдання по обороні. Це був перший рік, коли ми переїхали у Львів. Знайшли собі роботу і почали будувати кар'єру.

— Як сприйняли ваше рішення рідні?

— Дружина плакала, переживала за мене. Батьки не знали, що я піду. Вони вже дізнались від моєї тещі. І тоді мама теж переживала. Я казав, що все буде добре.

— Чи допускали ви коли-небудь, що візьмете до рук зброю?

— Я допускав, що в державі можуть бути різні надзвичайні ситуації: природні катастрофи, техногенні катастрофи. Ніколи я про це не міг подумати, і що я долучусь в тій чи іншій мірі до подолання цього.

— Як ви потрапили до Національної гвардії України?

25 лютого, на другий день повномасштабного вторгнення, зранку я прибув на КПП. З того часу я проходжу службу в Національній гвардії України в Волинському підрозділі.

— Чи можете розказати, як відбувалася ваша підготовка?

— Мені видали зброю, мені видали форму, забезпечили бронезахистом та каскою. Нас поділили, хто проходив вже строкову військову службу і має досвід поводження зі зброєю. І такі хлопці, які не стикалися ще з військовою справою — був одним із них. Впродовж цілого дня ми займались тренуваннями. Дуже вдячний нашим інструкторам, які в умовах обмеженого часу надавали повну інформацію про підготовку, про свій досвід бойовий з часів АТО.

— Чи у вас особисто виникали якісь труднощі?

— Труднощі виникали у мене зі стрільбою. Треба було звикнути до звуків стрільби, до вибухів, побороти цей природній страх перед незрозумілими звуками і тремором рук. Потрібно було розуміти, що ти маєш викластись тут.

І паралельно з тим заспокоювати своїх рідних і казати, що все буде добре, що ми справимося, ми вистоїмо. Це вдавалось доволі важко.

— Яка ваша посада тоді була і які обов'язки ви виконували?

— Я проходив службу на посаді помічника гранатометника в стрілецькій роті. В основному це всі піхотні завдання: інженерна справа, будування фортифікаційних споруд, тримання позицій.

— Розкажіть, коли ви потрапили у зону бойових дій.

— Це було навесні 24-го року. Моя рота поїхала на виконання на Запорізький напрямок. Місцеве населення багато нам вдячні, багато старшого населення не до кінця розуміє причин війни і чому важливо зберігати нашу українську ідентичність, розмовляти українською мовою.

— Ви намагалися їм пояснити?

— Так, з мого боку я намагався пояснити про те, що про причини війни, про те, що ворог не прийшов би туди, де розмовляють українською мовою. Якби все населення нашої Батьківщини було єдине в духовному плані, в плані мови, культури, то цієї повномасштабної війни б не сталося.

Росія приносить лише загибель, смерть і руйнування. Вони прикриваються тим, що захищають російськомовне населення, але насправді вони його вбивають там. КАБи, артилерія і все інше. І якраз цивільне населення, яке їх очікує, і яке відмовляється від евакуації силами оборони України, неодноразово були випадки, що вони отримали поранення і гинули.

— Які навички вам найбільше знадобилися під час служби в зоні бойових дій?

— З фізичною витривалістю потрібно психоемоційна витривалість, щоб виконувати ці завдання і не впадати в таку негативну крайність. До виконання завдань я завжди собі думав, що твій організм на адреналіні підніметься до якогось рівня більших можливостей, закумулює ресурси для того, щоб ти вижив. Але насправді так не відбувається: ти знижуєшся до рівня своїх базових навичок — що за час тренувань ти вспів вивчити і те, що відклалось на твою підсвідомість, на м'язову пам'ять. Все інше в страсових ситуаціях забувається або стає хаотичним.

— Що, на вашу думку, бійцям без досвіду не варто робити, перебуваючи в зоні бойових дій?

— Не демаскувати себе, не повідомляти в засобах масової інформації про своє місце розташування, про те, що я виконую і так далі, розуміючи те, що ворог їх постійно моніторить. Небезпека може чатувати на кожному кроці. Це будь-які підозрілі предмети, які можуть бути заміновані. Також це дрони-розвідники, які постійно моніторять ситуацію з неба на рахунок переміщення наших сил. Потрібно дослухатися до порад командирів.

— Які завдання ви виконували, перебуваючи в зоні бойових дій?

— Ми тримали лінію бойового зіткнення для того, щоб противник не просунувся далі і не захопив територію нашої держави. Ми заходили на декілька днів, була ротаційність для того, щоб я і мої побратими могли відпочити, попрати спорядження, подзвонити рідним.

З перших службових бойових завдань розказати, можна те, що це важко. Потрібно перебороти свій внутрішній страх перед загибеллю, але цей страх допомагає перебороти розуміння, що поруч біля тебе побратими, з якими ви тренувалися і ви розумієте, що в разі чого ти не один.

— Ми спілкувались неодноразово з військовими і практично всі говорять, що немає людини, яка б не боялася смерті і загинути на війні, але треба виконувати свою роботу, свої обов'язки...

— Коли ми проходили вишколи, знаходячись на тренуваннях, з нами працювали психологи і розповідали про те, як саме побороти страх. Нам радили роззброювати магазин, його споряджати: це дрібна моторика рук і людина відволікається.

Я старався думати про те, що це все тимчасово, потрібно максимально викластися, щоб успішно закінчувати поставлене завдання. Під час таких стресових ситуацій мій мозок, моя психіка завжди проставляла такі пункти: один, два, три — що я маю робити. Треба багато тренуватися для того, щоб ці всі навички, всі знання були вже на рівні підсвідомості.

— Чи можете нам розказати за стресові ситуації, які були з вами?

— Під час евакуації пораненого я отримав поранення. Я очікував на евакуацію 8 годин вже з пораненням на лінії бойових зіткнень. Це була одна з найбільш стресових ситуацій. Це відбулося під час артобстрілу. Один з моїх побратимів загинув, один отримав важке поранення, втратив багато крові.

Прийнято було рішення взяти фізрозчин, інші медичні препарати для того, щоб закапати його і виграти ще декілька годин, поки ми вийдемо. Під час заходу до позиції, де він був поранений, ми зустріли один FPV-дрон, його успішно збили, продовжили свій шлях, максимально старались тримати дистанцію.

Був момент, коли ми мали пройти певну ділянку відкритої місцевості прилетіли два FPV-дрони, почали маневрувати. Під час цих моментів нам вдалося їх збити. Пройшов доволі короткий період часу. Прилетіли ще 8 FPV-дронів. Ми знаходились на відкритій ділянці місцевості, без укриття. Було прийнято рішення дати бій і намагатися їх збити. Певна частина FPV все-таки успішно маневрувала, пробивала і заходила на удар, і деякі мої побратими загинули.

За декілька секунд часу я побачив перед собою FPV-дрон, зрозумів, що потрібно його стріляти, збити, прострілюючи і розуміючи, що дистанція все зменшується, можливості від нього втекти назад немає. Він летить швидше, ніж я біжу. На ньому було прийняте рішення пригнутись і бігти йому на зустріч з тим моментом, що він може перелетіти.

Дякуючи Богу, він перелетів ззаді мене, вибухнув і підняв хмару уламків з землі зі своєї вибухової частини, які вразили мою праву ногу, бронежилет і каску. Розбило гідратор. Військовослужбовці носять воду там, щоб пити на маршруті під час виконання завдань. Я отримав контузію. Звуки були дуже насичені, кольори були теж дуже насичені. В мене була така миттєва дезорієнтація.

Ззаді якраз вся вода витікла мені на штани, і я подумав, що я отримав якісь доволі такі смертельні поранення. Але спробувавши штани, зрозумів, що це вода. Глянувши вниз на ногу, я зрозумів, що отримав поранення гомілки з таким доволі великим дефектом тканин. В мене був турнікет «Січ». Я наклав турнікет максимально високо, голосом повідомив побратимів про те, що я 300. І прийнято рішення моєю групою було про те, що потрібно розсередитись, знайти укриття. Ми вже якраз в цей момент збиття FPV-дронів продовжували рух.

Мені була проведена конверсія, тампонада. Ми вже по радіозв'язку отримали накази з командування про планування подальших наших дій і евакуації вже побратимів, які залишились в строю. Очікували евакуацію ми впродовж 8 годин. Перед тим, як виходити, я собі закрутив повністю знову турнікет у зв'язку з тим, що тампонада, ще щось може піти не так і для того, щоб збільшити свої шанси на виживання.

— Ви багато цікавились тактичною медициною, так?

— Я постійно розумію про те, що тактична медицина — це одне з найбільш важливого на фронті. Це те, що рятує життя. І я завжди старався, коли в мене є вільна хвилина, і санітарні інструктори підрозділу йшли на тренування, я просився йти до них на тренування.

— Після того, коли вас вдалося евакуювати, в який госпіталь ви потрапили?

— В міську лікарню міста Запоріжжя, де пробув близько доби, з оглядом хірургів із заключенням. Мене направили на подальший етап евакуації в місто Дніпро. Перші дві операції — видалення некрозних тканин і формування гомілки для пересадки шкіри. Шкіра відновилась і я почав проходити реабілітацію в місті Луцьк, навчати ногу заново ходити.

Реабілітація моя тривала більше 2,5 місяців, до 3 місяців. Я проходив певні процедури: вдівали такі датчики і пробивали ногу струмом для стимуляції пошкодженого нерва для того, щоб він зростався, відновлювався. Я ходив на милицях, а потім відмовився. Пробував ходити з однією милицею. Потрібно було з фізіотерапевтом натренувати м'язи, бо м'язи були пошкоджені, з дефектом, деякі були розірвані, які зросталися.

Після того, коли поновив проходження служби, почав їздити на змагання серед поранених військових для того, щоб покращувати свої фізичні навички якості. Зі спортивних змагань проводять «Ігри нескорених». Я брав участь в місті Ужгород, Івано-Франківськ і Луцьк.

— А коли ви повернулися до служби після реабілітації?

— До служби після реабілітації я повернувся в грудні 24-го року. На даний момент виконую службові бойові завдання в пункті постійної дислокації.

— Як доброволець, як ви ставитесь до чоловіків, які переховуються від військової служби?

— Перш, ніж людина заявляє про свої права, про свої свободи, вона має розуміти і про обов'язки — чи вона їх виконує. Якщо ти кричиш просто про свої права, не виконуючи обов'язків — це пустий звук, бо прийдуть росіяни, і вже сильно про свої права і свободи ти не будеш розповідати.

— На вашу думку, чого не вистачає в цій комунікації держава військовозобов'язаний?

— Між військовозобов'язаними, які ще не проходять службу і державою має бути діалог. Чоловік, який мобілізується або мобілізує його держава, має розуміти, що держава про нього буде піклуватися, надасть матеріальну допомогу, заробітну плату, спорядження, одяг, а у випадку поранення він не буде залишений, а про нього попіклуються, нададуть йому безоплатну медичну допомогу та реабілітацію.

Це важливо, і важливо розуміти те, що держава починається з кожного з нас.

— Чи нині ви дозволяєте собі мріяти, думати про якісь плани грандіозні на ваше майбутнє?

— Час, війна покаже, як воно складається... На даний момент служба, в першу чергу, намагання зберегти такі щасливі відносини з дружиною. Після війни заведу дітей, ми відправимося подорожувати Україною.

— З дружиною коли побралися?

— Ми одружились 21 вересня минулого року. Я якраз проходив реабілітацію в госпіталі. Сама церемонія весілля була без весільного танцю, бо мені було доволі важко тоді ще ходити. Я після поранення контузії став доволі сентиментальний, то коли виводили дружину, то я плакав, хоча я думав, що не буду.

— Зараз в чому ви знаходите таку відраду, щоб відволіктися від подій, які сталися з вами на війні?

— У розмові з дружиною — вона моя підтримка. У спорті. І в тому, що коли є звільнення, ти прогулюєшся містом і розумієш, що життя триває.

— Говоримо з вами напередодні Дня Незалежності України. Яким ви бачите майбутнє нашої України?

— Наша держава має бути вільною, проте ми долучаємося до її захисту, до її незалежності. Я би хотів би, щоб кожен громадянин в День Незалежності пам'ятав про ціну цієї незалежності, про загиблих моїх побратимів, інших військовослужбовців Сил оборони. Ціна недаремна і боротьба триває. І боротьба має тривати, допоки наша держава не буде повноцінно незалежною!

Читайте також:

• Нарешті вдома: на Волині зустріли захисника, звільненого з російського полону
• «Мамо, війна, бережіть себе»: історія воїна Назарія Войтюка з Волині, нагородженого відзнакою «За поранення»
• Від поліції до стрілецького батальйону: історія офіцера Петра Любчика з Волині