«Щоранку перед боєм звертався в молитві до Бога»: спогади про полеглого Героя з Волині

Про нього розповів Олександр Кобилан у соціальній мережі «Facebook».

Солдат на позивний «Березень», гранатометник 3 - го мехвідділення, 1 - го мехвзводу, 2 - ї мехроти, 1 - го мехбатальйону 54 - ї бригади ім. Івана Мазепи народився в с. Знамирівка Ківерцівського району Волинської області.

31.03.1998 року в нелегких пологах прийшов у цей грішний світ Олексій Піддубний, щоб написати свою героїчну сторінку. Скінчив 4 - ри класи Холоневичівської середньої школи,а в 5 - му сім'я переїхала в с. Підгайці Луцького району.

«Я дуже переживала за дітей, як їх приймуть місцеві, адже наші малюки прибули з села», - розповіла мати Героя - Наталія Іванівна. 

Був період, коли син травмував праву руку і не міг самостійно себе обслуговувати. Мама послала доньку Марійку в школу, щоб допомогла брату одягнутися.

«Мамо, діти Його вдягали гуртом : хто куртку тримав, хто шапку», -- з захопленням розповідала сестричка домашнім.

«Як був маленьким, то від людей чув і бачив, розуміючи, як на свято Миколая Чудотворця батьки підкладають під подушки подарунки. Попросив гроші, побіг в крамницю і накупляв маленьких шоколадок, щоб вистачило всім і попідкладав нам, батькам, сестричці і бабусі з дідусем. Він поважав старших. Бувши чотирирічним малюком, чув від діток, що на День матері дарують подарунки.  Він побіг до ларька і замовив для мами крем для рук. Любив дарувати і ця увага до ближніх проявилась з дитинства, - крізь сльози промовила пані Наталія.

«Альоша мав друзів серед однокласників. Згодом мої друзі стали Його друзями. Мені Він був не тільки сином, а й другом, - продовжив розмову батько захисника - Олександр Анатолійович. - Після закінчення школи, пішов на курси водіїв і отримав посвідчення на право кермування автомобілем. Яка то була радість. - В Знамирівці жили поблизу лісу і ця любов до зеленого друга назавжди увійшла в Його душу. Тут ми маємо свій розсадник декоративних рослин, на якому працюємо всією сім'єю. Він допомагав доглядати за саджанцями і доправляти на замовлення. В Альошки була мрія - після закінчення війни, разом з коханою дівчиною Іриною, вдосконалити свої вміння на курсах ландшафтних дизайнерів. Вільний час Він проводив серед природи. Часто виїжджав в ліс разом з подругою по гриби, готували шашлики.

Ліс і познайомив молодят.

«Одного разу, підвозив збирачів ягід, кинув оком на красуню, що ховала свою вроду під хусткою, яку одягла, щоб не докучали комарі. То була Ірина. Я бачила, що він приділяє їй увагу, - пригадує мама захисника. - Після смерті сина Ірина продовжує з нами спілкуватися. Телефонує щодня, при нагоді, приїздить в Знамирівку».

«У нас було коротке, але спільне щастя з моїм коханим. І його у мене ніхто не відбере», - говорить кохана Героя.

«Війна застала нас в Знамирівці, де ми робили ремонт в батьківській хаті, а свій будинок в Підгайцях віддали сину і його дівчині, -  промовив батько, - Якось проваджали швагра - Володимира Громика на війну. Зайшли в приміщення старости Холоневичівського округу, щоб обговорити нагальні питання, зокрема, що стосується організації системи територіальної оборони. Аж тут несподіваний дзвінок до сина. З розмови зрозуміли, що Альошка вже тричі побував на прийомі у воєнкома з метою - підписати контракт з ЗСУ і йти захищати Батьківщину добровольцем. Він у війську не служив, оскільки мав проблеми зі здоров'ям. А тому для нас, батьків, Його рішення було, як «сніг на голову».

«Тат, не впливайте на моє рішення - стати добровольцем. Я так вирішив і, якщо станете мені на заваді в Ківерцях, або в Ліпінах, то обійду і піду на фронт з Рівного, чи зі Львова. Син був направлений на навчання на Яворівський полігон. Зі слів Альошки, їх готували банщиками. Якось сиділи за столом. Так захотілося його обійняти по-батьківськи. Я обійняв сина і пригорнув до себе міцно-міцно, - сльоза батьківська непомітно впала на підлогу. «Все буде добре, не переживай», - втішав син батька. Він відчував, коли мав йти на війну. Ми вийшли на поріг.

- Синку, я думав, що Ти батьків до старості доглянеш.

- Не хвилюйся, тату, я Вашу старість забезпечу, - впевнено промовив Олексій, дивлячись крізь сльози на батька.

Ці слова сина навіки запали в моє серце», - сказав батько захисника.

Через два тижні з Яворова відправили зі зброєю в Дніпро, а згодом - в Курахове. Тиждень сиділи на елеваторі, в Мар'янці.

«Спілкувались по 2 - 3 рази на день. Згодом - рідше, бо не було мережі.  Де ти є, сину ? Чим займаєтесь ? - переймався військовим побутом сина батько - Я на світлині випадково помітив, що він не мав засобів захисту. Син заспокоював, що їм все видадуть, коли прибудуть на передову. Мені признався, що відповідно до документів він вважається гранатометником, а для мами - банщиком. щоб не хвилювалась».

В роті він був наймолодшим. В окопах з нами офіцерів не було. Наставниками були побратими з досвідом ведення бойових дій від 2014 року.

Були моменти, коли бої велись настільки інтенсивно і довготривало, що по їжу і воду доводилося, самим ходити в тил за 2 - 3 кілометри. І тут згодився той автомат, що видали на полігоні, і який здавався таким зношеним. А тепер він пристріляний і з ним Олексій ходив полювати на фазанів. Вмів готувати, допоміг набутий досвід «лісових вилазок на природу»

За 300 метрів були вороги. Їх він не тільки відчував єством, а час від часу бачив. І вони його також. Напроти були позиції днрівців. На добу було по 2-3 контактних зіткнень.рашисти, після кожного бою, повзли, щоб забрати своїх 200 - х, днрівці - за документами «своїх ».

Окупанти виповзали на 200 метрів, щоб мінувати підступи до своїх позицій.

В одній з телефонних розмов, батько відчув, що син мав гнітючий настрій - загинув його друг Сергій.

Олексій хоч і був наймолодшим, але організовував бійців на облаштування окопів. Зі слів побратимів, в бою найчастіше гинули кулеметники ( по 2 - 3 бійці на тиждень). Він сам визвався замінити полеглих побратимів, хоч досвіду не мав.

Наближався той страшний і останній бій.

- Як Тобі, Сину, на війні ? -- допитувався батько.

- Зовсім не так, як уявлялося, -- відповідав Олексій.

- Якби повернути час назад, Ти пішов би, Альошка ? - до сина батько промовляв.

- Я і так був надто довго вдома. Якщо нас тут не буде, вони прийдуть до нас...

- Чому, сину, ви воюєте, а багато таких, що розважаються по барах, ресторанах ?

- Такі тут не потрібні, - відрізав Олексій...

Попросив переслати на телефон світлину з краєвидами рідних місць, і щоб клаптик рідної землі з виглядом на розсадник було видно. Як він радів, коли отримав прохане :

«Тату, Ви не уявляєте стан моєї душі: на світлині - рідний дім, місце, де любив працювати, і вигляд на ліс, а на його фоні - наш храм, до якого лине душа щонеділі», - зізнався Герой своєму батьку, передчуваючи наближення смертної пори.

Побратим Руслан з Ківерець розповів про останній день Олексія Піддубного на війні.

«Альоша був один в підрозділі, який щоранку перед боєм звертався в молитві до Бога. Ніхто з бійців не сміявся з нього. Коли Він загинув, всі почали молитися і просити у Спасителя про свій порятунок. Ось і прийшла та чорна, слізна днина 20 червня 2022 року з Олексієм разом їздили в баню в Курахове. Тримались завжди разом як земляки. А в тойдень я поїхав один, а Альоша залишився ... За якийсь проміжок часу, дзвінок від друзів: «Березня» не стало»

Розпочався черговий бій. На правому фланзі нашої оборони загинув кулеметник. Олексій в цей час з помічником перебував ліворуч. Поступила команда: здійснити маневр на правий фланг. Окоп мав дугоподібну форму. Щоб виграти в часі, Олексій, помічник кулеметника і ще один побратим, прихиляючись від мінометної зливи, миттєво зрізали кут праворуч. Одна з мін розірвалась поруч. Упали двоє: Олексій і помічник, третій вижив, хоч і був посічений зливою осколків.

«Не приходить у снах мій Альошка, - сказав батько Героя з себе ці змішані зі смутком слова. На 50 - ліття моє син подарував мені мисливську лайку, яку назвали Найдою. Згодом Олексій забрав її до себе, в Підгайці. Напередодні смерті Альошки, Найда пішла з дому. Обшукали собаку скрізь, не знайшли».

«Коли забирали тіло сина, то видали його речі, що хлопці встигли зібрати поруч, після розриву міни. Серед них цепочка, телефон, який був завжди при мені, - згадала мама Героя. - Якось приснився дивний сон... Почувся дзвінок з Альошкиного телефону. Випала SIM - картка. Я переймалась, хто змінив без мого відома SIMку в телефоні сина. Але раптом з екрану показується незвичайне відео: на березі, на підвищенні - неймовірної краси палац. Поруч - прекрасне озеро. Вода в нім юлакитна і прозора, а по ній плавають два лебеді. І стоїть мій Альошка в білому одязі, пригорнувши мене до себе міцно- міцно й цілує. Наш син прожив коротке життя, але величне, і сподіваюсь, що його подвиг буде гідно поцінований Богом і людьми, а пам'ять про нього не згасне», - промовила матір.

А батько виголосив:

«Слава Богу за все. Україні і її Героям - слава повік».

Читайте також:

• Не встиг відзначити 30-річчя: захиснику з Волині просять посмертно присвоїти звання Героя України
• Майже місяць перебував у комі, але так і не зміг побороти наслідки важкої травми: історія Героя з волинської бригади
• Перед смертю знищив значну кількість живої сили ворога: Герой України з Волині загинув у танковому бою