Перед загибеллю, як справжній лідер, вів за собою хлопців. І таки зміг успішно виконати бойове завдання: спогади про молодого Героя з Волині

Спогади про Героя пишуть на сайті Камінь-Каширської громади.

У середині серпня 1989 року в оселі Буськів, у маленькому волинському містечку Камені-Каширському, з трепетом очікували появи нового мешканця. Батьки і діти сподівалися на дівчинку, бо у сім’ї вже зростало два синочки, а вагітна Катерина Федорівна от-от мала народити. Вже й ім’я донечці придумали – Людмила.

Але, попри надії, 17 серпня 1989 року на світ Божий з’явився хлопчик з великими очима. І поки сестри мами Катерини поралися, накриваючи святкову вечерю, перед приїздом породіллі з немовлятком додому, дітлахи поринули у глибокі роздуми щодо власного майбутнього. Хлопчики: Сергій та Петро, розмірковували чи потрібен їм ще один братик, бо ж до того часу їхнє життя протікало за усталеним порядком, де вже все було чітко поділено: іграшки, забавки, кутки в хаті. Тому поява ще одного конкурента їх мало тішила і вони поки були зовсім не впевнені чи приймуть його.

За тогочасною модою новонародженого привезли з пологового на чорній Волзі. Хлопчика назвали Сашком і життя усіх мешканців дому закрутилося навколо нього. Старшим братикам давали завдання пильнувати за наймолодшим. Хлоп’ятам доводилось приглядати за немовлям, періодично підходити під вікно і слухати чи він не плаче, перериваючи свою гру на вулиці. Це їм не завжди подобалась, але – дуже полюбилось Сашкове дитяче харчування і їм дозволяли його допити, якщо він не впорався зі своєю порцією. За словами старшого брата Сергія вони були вредними дітьми і навіть придумали спосіб, щоб їм залишалося більше, таким чином трохи «об’їдаючи» малюка. Зараз брати шкодують про свої витівки.

Двічі були моменти у дитинстві, коли життя хлопчика висіло на волоску. Одного разу, коли Сашка привезли у село до бабусі, вона на хвильку відволіклася, а малюк тим часом висипав собі в ротик флакон марганцівки. Це призвело до серйозних опіків і тримісячного лікування в області. Наступним випробуванням стала хвороба – васкуліт. Місцеві лікарі, на жаль, не змогли вчасно розпізнати недугу і поставили неправильний діагноз, не надавши значення самопочуттю маленького пацієнта. У критичному стані, напівживого його привезли з села колгоспним КамАЗом до Луцька, де почали надавати термінову медичну допомогу, і потрохи він пішов на поправку.

Та попри складнощі ранніх років Сашко ріс жвавим і спритним. Хлопчик відвідував дитячий садок, куди його часто водив і забирав старший брат Сергій. Опісля почалися шкільні роки.

У ліцеї Олександр навчався добре, а от поведінка бажала кращого. Мама – педагог у Сашковій рідній першій Камінь-Каширській школі. В учительській почалися розмови, що хлопцева успішність погіршується, він втрачає інтерес до навчання, а оцінки поступово знижуються. Катерина Федорівна, чуючи ці думки, почала замислюватися над тим, як допомогти сину знайти нові стимули. Тож батьки приймають рішення віддати його на навчання у Волинський військовий ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою. Після закінчення дев’яти класів у міській школі Олександр продовжує освіту у Луцьку. Сувора дисципліна зі строгим розкладом, щоденними фізичними навантаженнями змінили хлопця до невпізнання.

Сашко був успішним ліцеїстом, користувався авторитетом у викладачів та колег, був старшиною курсу та мав спеціальне звання віце-старший сержант. Роки, проведені у ліцеї стали важливим етапом дорослішання та формування свідомості хлопця і вплинули на його життя та вибір майбутнього. Тут він усвідомив справжню цінність дисципліни, витримки та відповідальності, а також здобув перші навички лідерства та стратегії. У ліцеї Олександр навчився вірити у себе, приймати складні рішення і відповідати за них – усе те, що є невіддільною частиною життя військового.

Тож після закінчення навчання Олександр вирішив вступити у Житомирський військовий інститут імені С.П.Корольова. Військова кар’єра стала для хлопця логічним продовженням життєвого шляху, де він міг реалізовувати свої лідерські якості, фізичну підготовку та прагнення до самовдосконалення. В інституті Олександр прийняв присягу, добре та старанно навчався і тут теж був серед активістів у групі. Серед курсантів військового інституту він відчув себе на своєму місці: готовий опановувати нові спеціальності, досліджувати військову науку та готуватися до служби на благо рідної країни.

На вихідних Сашко навідувався до старшого брата Сергія, який мешкав у Луцьку. У гостях він відпочивав, відновлював сили й добряче наїдався, наче готуючись до чергового суворого тижня. Завбачливий, він завжди носив у правій кишені пачку приправи, якою посипав прісну кашу, що її подавали курсантам. Проте жодні побутові незручності не могли стати перепоною, а лише загартовували хлопця. Щоденний розпорядок із лекціями, тренуваннями і заняттями формували його як людину сильної волі. Військова справа стала не просто професією, а життєвим шляхом і мрією, до якої він ішов із завзяттям та впевненістю.

Після блискучого закінчення військового інституту Олександра направили на службу в Одесу. А пізніше перед ним відкрились нові перспективи. Після успішного проходження усіх перевірок і тестів хлопець стає співробітником ГУРу і оселяється у столиці.

Сашко професійно займався спортом, був срібним призером з підтягування та срібним призером чемпіонату Збройних Сил України з багатоборства ВСК у командному заліку.

Тим часом у серці спалахнули і справжні взаємні почуття. Олександр знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ілоною, з якою вони незабаром взяли шлюб і народили донечку Злату. Він був взірцевим чоловіком та лагідним татусем, добрим і надійним товаришем. У Києві мав широке коло друзів. Так у вирі столичної метушні і турбот минали робочі дні.

На свята Сашко з дружиною і донечкою навідувалися на рідну Волинь. Тут у батьківському домі збиралися всі сини зі своїми сім’ями. Ці зустрічі були наповнені теплом, щирими розмовами та спогадами. Всі тішились успіхам одне одного, підтримували у скрутну хвилину.

Мама, Катерина Федорівна, завжди з трепетом чекала і цінувала такі моменти. У ці дні ненька особливо раділа, дивлячись на своїх синів, онуків та їхніх дружин, які зберігали між собою гарні стосунки. Але її серце все одно залишалося неспокійним. Навіть у ці світлі дні її не покидали душевні тривоги. Вона постійно думала про наймолодшого сина, про те, наскільки непростим був військовий шлях Олександра, і з кожним роком її хвилювання лише зростали. Часто жінка картала себе за те, що колись не вплинула на його вибір.

Батько, Юрій Йосипович, відчував до Олександра особливу любов, вони були дуже схожі характерами, і між ними існував якийсь незримий глибинний, нерозривний зв’язок. Наймолодший Сашко поважав і любив своїх старших братів Сергія та Петра. У хлопців склались довірливі стосунки. Приймаючи важливі рішення, Олександр запитував у них поради, дослухався до їхньої думки.

Звичний ритм Олександрового життя обірвало російське вторгнення. З 2014 він часто перебував на Сході, безпосередньо брав участь у пекельних боях. Відданий роботі, військовій присязі і справі захисту рідної землі, ніколи не ховався за спинами побратимів, а завжди впевнено йшов вперед, щоб звільняти свою Батьківщину від окупантів. Єдине, що його дуже засмучувало – це те, що мало часу доводилося проводити з сім’єю і недостатньо бачити як росте його єдина улюблена донечка Злата, яку Олександр обожнював і дуже пишався. Війна забрала у військовослужбовця таку можливість, молоді роки та змогу радіти новому дню, жити, творити та будувати власне майбутнє поруч з найближчими людьми.

Його хоробре серце навіки зупинилося напередодні Дня Незалежності, за яку він боровся і яку відстоював, у День Державного Прапора, 23 серпня 2022 року. Того трагічного дня на Донеччині він знову як справжній лідер вів за собою хлопців. І таки зміг успішно виконати бойове завдання…  Як справжній відважний воїн Олександр Бусько загинув у бою поблизу м. Соледар Бахмутського району Донецької області. Минув лише тиждень по тому, як Сашко досяг віку Христа. Йому навіки – 33.

Кадровий військовий, сповнений сил, енергії та молодості назавжди поповнив лави Небесного Воїнства і тепер як вірний вартовий, оберігатиме нашу землю від ворога, яку він так любив і за яку віддав життя.

А у світі земному залишаться добрі спогади про Олександра Буська у пам'яті тих, хто його знав і з ким звела його колись життєва дорога. Залишаться тут і його нагороди. За бойові заслуги Олександр був відзначений:

Орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня;

Нагрудним знаком «Знак пошани»;

Нагрудним знаком «За зразкову службу»;

Медаллю «За військову службу»;

Медаллю-відзнакою за організацію АТО;

Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Поховали Героя 27 серпня 2022 року на малій батьківщині – у Камені-Каширському. Рідна поліська земля стала місцем вічного спочинку відважного воїна, вірного сина своїх батьків та України.

Читайте також: