Понад 10 років на фронті і сотні врятованих життів: історія медикині з Луцька

У 2015 році Діана закінчила Луцький базовий медичний коледж (нині – Волинський медичний інститут) і за розподілом потрапила на роботу в село Семки тоді ще Маневицького району Волинської області, інформує 100 окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ. 

Протягом десяти місяців 18-літня дівчина обіймала посаду фельдшера / завідувача ФАП (фельдшерсько-акушерського пункту). А влітку 2016-го Діану викликали у тодішній військкомат… і запропонували стати до лав ЗСУ.

«Напередодні мені якраз виповнилося 19 років. Я трохи подумала – і погодилася, – з усмішкою згадує Діана, – Рідні були в шоці. Вони знали, що я дівчинка бойова – серйозно займалася боксом, волейболом. Але що наважуся піти на контракт до війська – такого точно не чекали»…

Дівчина потрапила служити до 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого, де одержала позивний «Вітамінка». Починала з посади операційної медсестри, потім стала санітарним інструктором, згодом – старшою медсестрою евакуаційного відділення медичної роти. Брала участь в АТО і ООС.

Після закінчення контракту та кількамісячної перерви, Діана Коваль продовжила службу в травматологічному відділенні Луцький військовий гарнізонний госпіталь, ВЧ 4554. Спочатку була постовою медсестрою, згодом – старшою медсестрою відділення.

«Травматологічне відділення – найскладніше. Воно працює на війну, а війна – на нього. Постійно мали справу з травматичними ампутаціями, політравмами, – розповідає «Вітамінка», – Особливо, коли приїжджав черговий евакуаційний потяг. Доводилося усім колективом надавати пораненим першу психологічну допомогу. Бо спочатку хлопці були агресивними. А потім: помилися, добре поїли, поспілкувалися з дівчатами – і відтанули… Це дуже сприяло подальшому лікуванню».

Згодом Діана повернулася на передову, служила в 503 Окремий батальйон морської піхоти. А в червні 2025-го перевелася в танковий батальйон нашої 100 омбр, оскільки вже чула і знала про «Сталеву Сотку» багато хорошого. Нині «Вітамінка» є ТВО начальника батальйонного медичного пункту.

За майже десять років служби медикині сотні і сотні (якщо не тисячі!) разів доводилося евакуйовувати поранених. Ситуації, коли не вдавалося доставити пораненого на стабілізаційний пункт живим у її практиці також, на жаль, траплялися. Як розповідає Діана, таких випадків менше, ніж пальців на одній руці – проте кожен із них вона дуже добре пам’ятає…

Водночас, багато разів траплялися ситуації, коли побратима вдавалося буквально видерти з лап смерті. Як от на Покровському напрямку, коли з околиць Мирнограда довелося вивозити «важкого» з кульовим пораненням у ліву скроню:

«У таких випадках зоровий контакт – це основне. Якщо він бачить страх у твоїх очах – ти його не довезеш. А якщо він бачить впевненість, ти з ним спілкуєшся – все буде добре, – пояснює «Вітамінка», – Той чувак з простреленою скронею вижив, одужав і повернувся до строю»…

На жаль, війна принесла Діані багато особистого горя. Вона забрала у дівчини двоюрідного брата Віталія, який воював з 2014-го року. А ще – нареченого Богдана, який загинув 2023-го під Куп’янськом…

…До речі, з батьками Богдана – Ольгою Андріївною та Олександром Марковичем – дівчина продовжує підтримувати дуже теплі відносини. А сестра загиблого нареченого, Катерина, служить з нею разом у танковому батальйоні 100 омбр.

Маючи величезний бойовий досвід, «Вітамінка» не втрачає віри в переможне для нашої держави завершення війни. Адже вона, її побратими та посестри борються за святе – за майбутнє України. Тим часом у рідному Луцьку на Діану чекають мама Катерина Львівна, тато Сергій Іванович та молодший брат Павло.

Читайте також:

• «Мені ж треба ростити сина»: волинянин Ігор Савчук про сім’ю, війну та службу на передовій
• Від геодезиста у турецькій компанії до захисника українського неба: історія бійця з Волині
• На фронті кожна секунда важлива: історія поліцейського з Волині, який тримав позиції на Торецькому та Покровському напрямках