Попри всі докази, донька вважає татка живим: спогади про Героя з Волині, який повернувся з Польщі, аби захищати рідну країну

Віктор народився 16 червня 1975 року у селі Твердині Локачинського району. Тож перші дитячі роки хлопця пройшли на лоні мальовничої сільської природи. Через декілька років, отримавши квартиру, родина Козакових переїхала в місто, де Віктор спершу навчався у ЗОШ №3, а потім - в ЗОШ №7 (нині – ліцеї).

Батько Віктора - Ростислав Михайлович працював трактористом у ТзОВ «ЛУМ» в Нововолинську, мама, Лідія Петрівна – медсестрою дитячого відділення. Згодом батьки переїхали в село до бабусі, де 16 років тому тато помер. Є у Віктора і старша на три роки сестра Ірина, яка нині теж мешкає в шахтарському місті.

Закінчивши школу, юнак продовжив навчання у ПТУ №11, де вивчився на спеціаліста з облицювання стін плиткою, хоча за спеціальністю ніколи не працював, оскільки обожнював керувати машинами. Після закінчення училища була служба в армії, - спочатку в Бердичеві, а після «учєбки»  - у Білій Церкві.

Повернувшись зі строкової служби, Віктор спочатку трохи попрацював у водоканалі, а потім поїхав на заробітки в Чехію, де пробув 7 років. Там він отримав права на автонавантажувач, що допомогло йому після повернення в Україну знайти роботу водія автонавантажувача у ТзОВ «Кроноспан».

 «Усе моє життя було наповнене чеканням»

 Ще навчаючись у школі, хлопець познайомився з дівчиною, на ім’я Юля, яка потім стала коханням усього його життя.

«Познайомив нас мій однокласник Андрій, брат якого одружився з сестрою Віктора - Іриною. Мені тоді було 14 років, Віті - 15. Спочатку ми просто дружили, а коли стали старшими, дружба переросла в кохання. Одружилися, коли Віктор відслужив армію. Разом ми прожили 27 років. У нас дві чудові донечки: Аня і молодша на 14 років Алінка. Аня уже заміжня і рік тому подарувала нам онучка, якого на честь дідуся теж назвали Віктором. Усе моє подружнє життя, як і до весілля, було наповнене чеканням, адже після одруження чоловік, аби забезпечити сім’ю, часто їздив на заробітки. Потім довгі місяці чекала його зі сходу, а далі – велика війна…», - з сумом згадує дружина Героя.

Мобілізували Віктора Козакова у 2014 році. Служив він у роті матеріального забезпечення, що обслуговувала бійців 80-ї окремої десантно-штурмової Галицької бригади, яка тоді воювала на Луганщині. За словами Юлії, безпосередньої участі у боях, чоловік тоді не брав. Зазвичай він стояв на посту, хоч і їздив до бійців у підрозділи, забезпечуючи їх військовою амуніцією, продуктами та іншими необхідними речами. Додому повернувся через 9 місяців.

Перед початком вторгнення російських варварів в Україну чоловік перебував на заробітках у Польщі. Та в жовтні 2021 року він не захотів більше працювати на поляка й повернувся додому. Йому набридла чужина, хотілося бути поряд із дружиною та доньками. Тому, розіславши резюме, знайшов роботу в Києві. Та щойно закінчився випробувальний термін, і Віктор мав уже наступного дня стати до роботи на повну ставку на одному із заводів, столиця здригнулася від вибухів бомб і снарядів. Почалася велика війна…

 На війну пішов добровольцем

Тож разом зі старшою донькою та зятем, які мешкали тоді в Києві, Віктор вирушив на Волинь. Добиралися два дні через Південь, обминаючи райони  боїв та  розбиті й загачені людом дороги. Діставшись додому, чоловік уже вранці наступного дня пішов до військкомату. 28 лютого його відкомандирували в роту охорони, оскільки військові частини на той час вже були повністю укомплектовані. Тому до грудня 2022 року чоловік служив у Володимирі. 

«Тож я була спокійна і завжди при потребі мала можливість його бачити. А потім їхню роту розформували. Оскільки Віктор був здоровий, то на нього чекав фронт. Збираючи речі, він сказав нам: «От, і настала моя черга іти на війну». Його зарахували старшим навідником-гранатометником відділення взводу вогневої підготовки 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», де була потреба у солдатах, оскільки там був чи не найбільший розхід людських ресурсів. Віктор про це потім дуже шкодував, адже хотів служити водієм або артилеристом. Десятка постійно несла величезні людські втрати. Часто бійці гинули там вже на другий чи третій день, лише потрапивши на передову»,  - зауважує жінка.

Спочатку мобілізовані прибули в Коломию, потім їх повантажили на потяг і повезли на Донеччину у місто Краматорськ. Далі шлях підрозділу лежав під Бахмут, в село Білогорівку, куди після визволення півночі України та оборони Соледара була переведена 10-та ОГШБр. 

Щойно Віктор з побратимами прибули на місце дислокації, їх відразу ж відправили на позиції, де вони при 15 градусному морозі сиділи в землі по дві-три доби без води, а інколи й без їжі, під постійними артобстрілами та висячими над окопами «пташками», відбивали психічні атаки ворога. Там було справжнісіньке пекло.      

Хлопців привозили й відразу ж забирали «двохсотими» чи «трьохсотими», не кажучи вже про зниклих безвісти. Віктору пощастило, бо через 3 хвилини після того, як він вийшов на позицію, бліндаж накрило вибухом. Відкопуючи побратимів, які, на жаль, загинули, він був лише поранений. «Значить, ще поживу», - зауважив. 

За своїм характером, Віктор був малоговірким та досить потайним. Розповідати рідним про свої проблеми ніколи не хотів, аби вони менше переживали. Коли ж його починали про щось розпитувати, казав, що все нормально. Веселим і більш відкритим, за словами дружини, він бував лише в компаніях.

«Будучи на позиції, аби поспілкуватися зі мною, чоловік мусив під обстрілами відходити на 2 км, тому на зв’язок виходив раз у тиждень. Тож неможливо передати словами, якими хвилюючими й довгожданими для нас були ці дзвінки. Він дуже любив порядок у всьому, тому коли присилав нам відео з окопу, то навіть там, у землі, в нього все було на своїх місцях. Окремо хочу додати, що його машина, коли Віктор був удома, завжди була ідеально чиста, бо це для нього було надважливо.

Ідеальний порядок був також і в його «гаражику» (так називав свій гараж), де кожна річ та кожен інструмент мав своє місце. І він цим дуже пишався»,  - з гордістю розповідає дружина.

 Доньки востаннє бачили тата живим у госпіталі

«В одному з боїв 4 лютого Віктор вдруге отримав не дуже важкі осколкові поранення в ногу та в руку. Дві години він добирався до стабілізаційного пункту, звідки його після перев’язки відправили в госпіталь у Краматорськ. Йому там дістали осколки (не всі), зашили рани, постригли, видали новий одяг і вперше за три місяці надали можливість помитися, а через три дні перевели в Балаклію. Там його змогли провідати Аня з Олегом. Вітя часто просив відео з нашої  квартири, бо дуже сумував за своєю домівкою. Якраз була річниця нашого весілля – 27 років.

Тож ми з Алінкою взяли квитки в Балаклію, але, поки я розв'язувала питання з відпусткою, чоловіка, який крім не заживних ран, мав ще й обморожені ноги, перевели доліковуватися в Суми. Тому, приїхавши в Київ, туди ми вже всі разом поїхали машиною. Після зустрічі з чоловіком нам було тяжко, коли ми востаннє прощалися біля госпіталю в Сумах. Я дуже плакала, а Вітя сказав, що мені не так важко, як йому, бо я їду з дітьми додому, а він лишається один… », - пригадує побачення з чоловіком Юлія.

«Чоловік не зміг би вижити, навіть якби поруч були медики…»

Після госпіталю, навіть не знявши швів, Віктора Козакова знову відправили в Краматорськ, хоч той і просився у відпустку, щоб остаточно вилікувати руку. Звідси він знову повернувся до своїх побратимів.

«27 лютого ми з ним ще спілкувалися, а 1 березня чоловік загинув. Мене тоді не було, бо їздила у справах до Луцька. Коли ж прийшла на роботу (Юля працює в банку), дівчата сказали, що приходили  хлопці з військкомату. Цього ж дня вони принесли сповіщення мені додому, після чого моє життя розділилося на «до» і «після».

Як потім з’ясувалося, чоловік із двома побратимами були на посту, коли почався артобстріл. Так вони усі троє й загинули. Осколок снаряда потрапив Віктору в підключичну артерію, тому врятувати його було неможливо, якби навіть поруч були медики. Повірити в це було дуже важко, бо коли ми розмовляли, Вітя сказав, що їх нібито мають вивести на ротацію, адже воювали вони без заміни майже чотири місяці. Спочатку їх трохи прикривала артилерія, але потім артилеристи уже не мали чим стріляти – не стало снарядів», - витирає набіглу сльозу жінка.

Похоронили молодшого сержанта Віктора Козакова у Нововолинську на Алеї Героїв в районі другої шахти. Указом Президента він посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня.

«Мені пригадалось, коли ми з дітьми, супроводжуючи кортеж із тілом Віктора з Володимира, в’їздили в Нововолинськ, то в небі якраз пролітав ключ журавлів. Це було дуже хвилююче та символічно. Мій чоловік був людиною, яка ніколи не стояла осторонь чужої біди. Для нього було потрібно все, що потребувало його участі й допомоги. Коли почалася війна, він одним із перших без роздумів пішов у військкомат. Так сталося, що доля подарувала мені людину, з якою ми прожили 27 щасливих років, виростили двох прекрасних донечок, в яких я і далі бачу свого Віктора. Для всіх нас він - Герой-захисник, який став ангелом...», - наголошує дружина Героя.

 Хлопців просто посилали на забій

Згодом, неодноразово спілкуючись зі знайомими військовими, які воювали разом із чоловіком, жінка почула від них, що вижити там, де воювала 10 бригада, було просто неможливо. Ситуація завжди була дуже напружена. Особливо це відчувалося в моральному плані. Хлопців просто посилали на забій з автоматами проти танків і «Градів». Ніхто з командирів не думав, як людині, що пройшла це пекло, можна буде виживати після всього, через що вона пройшла.

 «Обидві доньки були дуже прив’язані до татка і дуже за ним побивалися. Їм важко змиритися зі втратою найріднішої людини. Вони ще й досі сумують за своїм любим татком», - зажурено каже мама дівчат.

Валентина САВЧУК 

Читайте також: 

• «Хлопців залишили помирати»: історія юного Героя, для якого Волинь тимчасово стала другим домом
• «Горіли машини і люди»: спогади про бої Героя України, який загинув у Бахмуті, а Вічний спокій знайшов на Волині
• «Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького