«Прикривав евакуацію, хоч ледь міг триматися на ногах»: спогади про кіборга з Волині Вадима Демчука

Таким сином може пишатися кожен батько

Для мешканця Нововолинська Володимира Демчука війна почалася в 2014–му році, коли його старший син Вадим, який на той час перебував на заробітках за кордоном, повернувся в Україну і відразу ж пішов у військкомат.  Там йому спочатку відмовили, але вже наступного дня вручили повістку. До речі, перед сином бажання піти в армію висловив і сам Володимир Іванович, але у військкоматі над цим лише пожартували. Мовляв, 60 років - не той вік, аби йти на військову службу, коли є значно молодші.

«Таким сином, як Вадим, може гордитися кожен батько. Чесний працьовитий, відданий та люблячий, - він мав золоті руки, був витривалим і тренованим, захоплювався мистецтвом рукопашного бою (строкову службу юнак проходив у роті спецпризначення Нацгвардії України) і міг постояти за себе в будь-якій ситуації», - згадує капітан запасу Володимир Демчук,  ділячись спогадами про сина.

 

Потім був січень 2015 року -  трагічний фінал оборони ДАПу… 

13 січня 7-ма рота 3-го батальйону, де служив Вадим, опинилася у новому терміналі в повному оточенні чеченців, російського спецназу та бойовиків. У  кіборгів закінчувалися набої, а ворог усе бив і бив по них з усіх видів зброї, перетворюючи будівлю на руїни. Із кожною хвилиною бійців ставало все менше і менше - багато хлопців загинуло і майже кожен із живих був поранений чи контужений. 

Того дня командир відділення штурмового спецназу сержант Вадим Демчук із 22-ма десантниками з боєм прорвалися на допомогу побратимам.  Вже за кілька годин десантники повністю очистили новий термінал від ворога і могли повертатися на базу, але отримали наказ залишитися для оборони.

 «Десантники своїх у біді не залишають»

«13 січня Вадим зателефонував мені і сказав: «Сьогодні ми прориваємося в аеропорт». Я знав уже, що там діється, тому запитав: «Ти розумієш, що це може бути дорога в один кінець?» На це він відповів: «Батя, а як у такій ситуації вчинив би ти сам? Там гинуть наші хлопці, а десантники своїх у біді не залишають», - після паузи сказав син. 14 січня о-пів на шосту ранку прийшла СМС: «Ми - в аеропорту». У ті дні Вадим телефонував лише мені. Ми розмовляли хвилину-півтори, не більше. І щоразу я чув звуки вибухів і пострілів, хоча по телебаченню повідомляли, що в аеропорту спокійно. 

15 січня син як би попрощався: «Батя, нас «кинули», і дороги назад, мабуть, уже точно не буде: в живих залишилося менше 50-ти бійців. На кожного – по два магазини і по дві гранати, одна – для себе…». Я порадив йому прориватися групою до своїх, але він відповів, що наказу залишати аеропорт не було. Наступного дня Вадим повідомив, що до них прорвалася підмога. Як я потім дізнався, це були 13 бійців старшого лейтенанта Івана Зубкова. Більше ніякої допомоги не було. Хлопці тримали кругову оборону на першому поверсі терміналу і відбивалися як могли. Та сили були надто не рівні: внизу були чеченці, а в руїнах верхнього поверху засів гірській альпійський спецназ російської регулярної армії «Едельвейс». І мені це особливо болить, бо у свій час я теж служив у цьому підрозділі, але тоді він називався «Вимпел», - із болем згадує Володимир Іванович. 

Дали клятву - пристрелити один одного

19 січня, після першого вибуху, Вадим зателефонував батькові сам: «Я уцілів». Саме тоді його й накрило вибуховою хвилею, пошкодивши хребет. 

«Хлопці пізніше розповідали, що син потім півдня оговтувався. А 20 січня бійці  викликали вогонь нашої артилерії на себе… Тоді Вадим сказав мені, що вони отримали наказ залишити аеропорт і прориватися до своїх. Прорив призначили на 18.00, але о 15.15 прогримів другий вибух - бойовики  підірвали підвал, а зверху пустили газ…Більшість наших хлопців опинилися під завалами,  декого  вибуховою хвилею викинуло назовні», - пригадує він.

Дізнавшись про все це з теленовин, Володимир Іванович почав набирати номер сина, але виклик не йшов... Коли почув, що хлопці, яких витягли з під завалів, узяли в полон, згадав слова сина: «Батя, в кожного з нас у нагрудній кишені лежить граната для себе. Про полон навіть і мови не може бути». 

«Згодом я дізнався, що Вадим зі Станіславом Стовбаном з Івано-Франківщини дали один одному клятву: якщо хтось із них буде важко поранений, другий має його застрелити…», - каже чоловік.

21 січня Володимиру Івановичу зателефонували з військової частини:  «Троє поранених – у  полоні. Серед них начебто є і ваш Вадим». Удень і вночі рідні шукали відео на сепаратистських сайтах. На одному з них упізнали 22–річного Стаса. Із групи Вадима в живих залишився лише він один. 

«Коли хлопець вийшов на зв'язок, я запитав його: «Де Вадим?» «Його немає зі мною», -  почув у  відповідь», - пригадує батько.

Тіло сина ідентифікували лише через кілька місяців

Після вибуху нового терміналу про долю Вадима Демчука  кілька місяців нічого не було відомо. Він вважався зниклим безвісти. Повернувшись із госпіталю, Стас, якому ампутували ногу спочатку в полоні, а потім зробили ще одну дуже складну операцію і поставили протез у Києві, розповів батькові друга про подробиці того останнього бою: не маючи підтримки від своїх, кіборги погодилися на пропозицію бойовиків про тимчасове перемир’я і «зелений коридор», аби підібрати тіла загиблих та поранених. Але це було помилкою: підібравши своїх, вороги відкрили вогонь, коли це почали робити українці.

«До речі, підлікувавшись, Стас звернувся в Міноборони, щоб його залишили в армії, висловивши бажання служити в десантних військах. З  рядового кулеметника він дослужився капітана, в звані старшого лейтенанта уже командував батальйоном. На протезі здійснив 18 стрибків з парашутом.  І, що цікаво – хірург, який відрізав йому ногу в Донецьку якраз у день народження хлопця, потім знайшов свого пацієнта в столиці, куди втік разом з медсестрою після вторгнення русні», - розповідає Володимир Іванович.

Багато років він зустрічався і зустрічається до тепер з десантниками 7-ї роти, які лишилися живі, в надії хоч щось дізнатися про долю сина.  Зустрічався він і з «Рахманом» (командир розвідроти 81-ї ДШБ майор Андрій Гречанов), який бачив Вадима 20 січня в бою. 

Майор розповів, що, коли вони, прорвавшись через мінне поле в аеропорт, евакуйовували поранених, на злітну смугу вийшов лише один боєць із позивним – «Дим». Незважаючи на важку контузію, він з кулеметом прикривав евакуацію, хоч і сам ледь міг триматися на ногах. І  батько зрозумів, що це був  його син…

Вадима Демчука ідентифікували і похоронили в рідному місті лише через декілька місяців після загибелі.

Люди раді, що їх не забувають

Володимир Демчук, незважаючи на досить солідний вік, ще в 2017 році заснував і очолив громадську організацію «Незламні  нововолинці», яка опікується полеглими і пораненими Героями та їхніми родинами, надаючи їм посильну допомогу.

У нього є всі дані, і самих Героїв, і їхніх рідних. Звернень дуже багато. Люди звертаються до Володимира Івановича навіть з такими питаннями, як встановлення на Алеї Героїв в районі другої шахти пам’ятників за державні кошти, хоча подібного закону тепер уже немає. Таке колись практикувалося у Луцьку і Харкові, але до початку великої війни. Але все це людям необхідно пояснити і розтлумачити так, щоб їх не образити. І Володимир Іванович нікому не відмовляє. особисто щомісяця розвозить додому продуктові набори (надає «Волинь-Тил»), батькам загиблих хлопців, яким уже за 80,  влаштовує дітям білети в цирк, на концерти, путівки в табори відпочинку.

«Ці набори, практично, більше – моральна підтримка. Але люди радіють тому, що про  них пам’ятають. Інколи доводиться їхати щось вибивати для своїх підопічних навіть до Луцька. Цього року нам вдалося організувати для батьків, дружин і дітей Героїв на 7 днів путівки  в санаторій, але лише для тих, чиї сини, чоловіки чи батьки загинули до 2022 року. Хотілося  б щоб таких путівок було більше, але…», - ділиться голова організації.

Батькові болить людська байдужість

Батька загиблого кіборга дуже обурює,те що деяким людям абсолютно байдуже, що містом рухається похоронний кортеж із тілом захисника.

«Згадується випадок, коли до мене приїхали побратими сина, а в місті  якраз хоронили Олега Пушкарука. Тоді влада вперше дозволила встановлювати труну  на площі в центрі міста. А навпроти біля кафе того дня сиділи за столиками здорові мужики і пили пиво, навіть не підвівшись, коли повз них проносили труну. Моїми гостями були хлопці - десантники, які, як кажуть, «пройшли Крим і Рим». Тож, повернувшись з кладовища, вони під’їхали до цього кафе, поклали всіх любителів пива обличчям в асфальт і доступно пояснили, як треба зустрічати Воїна. Причому, ніхто з них навіть не писнув, інакше вони навряд би чи вже встали», - згадує пан Володимир.

«На жаль, таку ж картину часто можна спостерігати і зараз. Нічого не міняється: комусь горе і сльози, а комусь танці і музика на все місто. Я не можу зрозуміти, як може людина, якщо вона людина, прийти на чиюсь могилу скривдити небіжчика, хто б це не був. Ви повірите, що я - дорослий чоловік, годину сидів і плакав, не можучи змусити себе заспокоїтись, коли побачив, що квіти, які ми з дружиною посадили на могилі сина, хтось акуратно викопав, не дивлячись на те, що це могила воїна у військовій формі із викарбуваними орденами. Так чинять лише нелюди», - додає він.

«Територія храмів - не місце для прогулянок»

Однією з найважливіших справ Володимир Іванович вважає увіковічення пам’яті загиблих земляків

«Спочатку планувалося робити в парку навпроти мерії стелу. На рахунку в банку лежить 1,3 млн грн. Але на даний момент, поки в країні війна, цей проєкт не актуальний, хоча столичні архітектори погодилися виконати будь-яке наше замовлення. Тож є думка - розбити на 15-му-мікрорайоні між двома церквами сквер. Не це, звичайно, потрібні чималі кошти, але є домовленість з багатьма підприємцями, що вони це профінансують Найперше там слід установити відео нагляд, освітлення і лавочки. Якось негарно, що мами з дітьми гуляють біля храмів, адже це не місце для прогулянок. І  дуже погано, що там на всі три мікрорайони немає жодної лавки. Аби в місті не було ніяких лишніх розмов та обурень, з міського бюджету на це не буде використано жодної копійки», - наголошує чоловік.

Ще одне важливе завдання, яке намітив для себе Володимир Демчук , - облаштування Алеї Героїв на кладовищі в районі другої шахти. 

«Якшо я ще буду живий, то наполягатиму, щоб дорога, яка веде до Алеї, була вимощена бруківкою, а самі  могили обклали. Та поки іде війна, цього робити не можна, оскільки тривають захоронення. Звичайно, хотілось би, щоб усіх Героїв хоронили в одному місці, щоб можна було організувати, наприклад, на Покрову, не в центрі міста, а на кладовищі. Прошу хлопців із військкомату, рідних загиблих, але багатьох  все одно хоронять біля родичів, особливо в Низкиничах.

А нещодавно я був просто шокований, побачивши поміж могил загиблих Героїв російсько-української війни могилу чоловіка, 1932 року народження. Мало того, так родичі ще й залишили місце для дружини.  Скільки було покладено праці і зусиль, щоб виділи там землю під захоронення воїнів, а тут отаке. Запитую  начальника ВУКГ– хто дав дозвіл? А той відповідає, що був у відпустці. Пані ж, яка видала дозвіл, заявила, що той чоловік, мовляв, ветеран війни і учасник бойових дій.

Питається: ветеран якої війни? Коли почалася Друга світова, йому було 9 років. Всі інші війни були загарбницькі. Якийсь театр абсурду. Далі пішла мова про те, щоб там, мовляв, хоронити лише хлопців, які загинули в нинішній війні, потрібне відповідне рішення сесії міськради. Після чергового звернення, таке рішення нарешті затвердили, і тепер, хвала Господу, там нікого із сторонніх більше не хоронять», - зазначає він. 

Дуже не подобається Володимиру Івановичу й те, що на портрети Героїв а інсталяцій  на площі Чорновола начіпляли штучних квітів, якщо можна було поставити живі, адже навіть на кладовищах священики уже давно просять цього не робити.

Валентина Савчук

Фото з архіву Володимира Демчука