«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

Нещодавно почесним нагрудним знаком «Золотий хрест» за наказом Головнокомандувача Збройних сил України нагородили бійця 214 окремого спеціального батальйону «OPFOR», уродженця села Підгір’я Павла Гурича.

Хлопець із моменту досягнення повноліття і до сьогодні мужньо стоїть на захисті територіальної цілісності і незалежності України. І хоч зараз йому лише 22 роки, але за його плечима вже чимало успішних бойових завдань, які вдалося здійснити разом з однодумцями побратимами. Про службу в ЗСУ та перспективу омріяної Перемоги Павло Сергійович розповів журналістам газети «Ратнівщина», коли перебував на реабілітації після отриманого поранення.

Свою першу присягу на вірність Україні хлопець склав 24 серпня 2019 року, коли вступив до Львівської Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Трохи згодом вирішив піти на строкову службу. Так сталося, що повномасштабна війна розпочалася буквально за місяць до його планової демобілізації.

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

Рішення підписати контракт із ЗСУ було виваженим і свідомим – Павло не уявляв, як може покинути свою країну у такий відповідальний момент. На початку повномасштабного вторгнення він був інструктором на Яворівськму полігоні, навчав добровольців. У ході підготовки бійців загорівся бажанням перевестися в бойовий підрозділ і поїхати воювати разом з хлопцями. Так, із 7 вересня 2023 року Павло Гурич перебуває в горнилі війни у 214 спеціальному батальйоні «OPFOR».

- Цей батальйон був створений у 2017 році, щоб імітувати противника, - пояснює військовослужбовець. - Це був навчальний батальйон. А під час повномасштабного вторгнення його зробили бойовим. Особовий склад цього підрозділу брав участь у боях під Гостомелем, Києвом, Харковом, Бахмутом.

Ми крайніми виходили з Бахмуту, бо мали особливе завдання – робили коридор для виходу особового складу. Були добу в Василівці. Зустрілися вперше із «вагнерівцями» і добряче їм «насолили». Допомагали 24-й, 17-й бригаді. Ми несемо службу в батальйоні, тому нас прикріплюють до якоїсь бригади. Чи це будуть штурмові, чи оборонні дії, чи розвідувальні, - залежить від того, які потреби виникли в конкретної бригади тут і зараз, але одним чимось ми не займаємося.

Військовослужбовець розповідає, що у їхньому батальйоні служить молодь. Середній вік особового складу – від 25 до 36 років. Усі вони – згуртовані навколо спільної ідеї однодумці.

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

За наполегливість і відповідальність під час виконання бойових завдань нашого земляка й нагородили почесною відзнакою – «Золотим хрестом». Боєць із сумом констатує, що багато хлопців із їхнього батальйону за особливі заслуги перед державою отримали звання Героя України, але, на жаль, посмертно.

Запитали Павла, чи не шкодує, що пов’язав життя з військовою справою, адже ішов навчатися і служити на строкову службу у мирний час, а зараз мусить дивитися у вічі реальній війні, а він відповідає, що не жалкує, бо потрапив до дуже хороших людей. Має багато знайомих: з кимось потоваришував під час навчання, з кимось – на строковій службі, а з кимось доля звела уже на війні.

Своїми досягненнями Павло завдячує командиру батальйону з позивним «Ментол». Каже, що він – дуже хороша людина, завжди дбає про довірених йому бійців, кожного разу зважує ризики, аби підрозділ не поніс бойові втрати.

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

Ніхто з нас не думав, що війна затягнеться так надовго. За цей час дуже змінилася свідомість цивільних людей, але й військові подекуди змінили своє світобачення. Розпитуємо Павла, з яким настроєм вони зараз воюють з агресором, а він відповідає:

- Ми воюємо або в пам’ять про тих побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела доля на війні. Ніхто не шукає способів, як вернутися додому. Так само немає категоричності на зразок: «От, зараз ми їх тут усіх повбиваємо, тих орків!» Керуємося холодним розумом, щоб не залишити своїх у складний момент. Мабуть, це через «сімейні» відносини, створені у підрозділі. Всі, хто воює в нашому батальйоні, прийшли сюди свідомо. Патріотизм, розуміння дійсності і братерство – основні наші принципи. Ми всі на одній хвилі, всі розуміємо один одного.

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

Поцікавилися, чи дуже помітна різниця між тим, як живемо ми тут, і тим, які реалії на фронті, адже хлопець двічі отримував поранення і був на лікуванні та реабілітації.

- Я був на хвилині мовчання в Луцьку, - пояснює на прикладі. - По-ідеї, місто має зупинитися і пом’янути тих, хто склав свої голови заради миру. А натомість автомобілі їздять, люди ходять тоді, коли лунає гімн. Люди живуть своїм життям. Якось боляче це усвідомлювати. А ще є дуже пекуча фраза: «Я втомилася від війни або я втомився від війни»! Люди! Ви навіть не уявляєте, що насправді значить втомитися від війни! Цінуйте те, що маєте, і дякуйте Богові та звичайним хлопцям, які дають вам можливість жити в спокої!

Хоча Павлові лише 22 роки, але він спілкується як професійний військовий, бо не раз опинявся у складних ситуаціях. Він дає реальну оцінку подіям і називає речі своїми іменами. Констатує факт, що ми не вчимося на війні, а росія вчиться. Кожного разу вороги придумують і застосовують щось нове.

- Недооцінювати ворога – це програти війну, - каже боєць. - Ми маємо зрозуміти і змиритися з тим, що їхня армія краща за нашу. Не казати, що там «чмобіки» воюють. Забезпечення у них в рази краще. Потрібно визнати й те, що зараз війна не піхоти, не артилерії, а війна дронів. Нам потрібно над цим працювати. Ситуація непроста, але її можна виправити, я переконаний у цьому.

Запитуємо співрозмовника, як довго, на його думку, триватиме війна, і чи є в нас шанси її виграти він відповідає:

- Цю війну можна виграти, але коли люди об’єднаються і не будуть сперечатися, а всі житимуть і працюватимуть воєдино – кожен в міру своїх сил, але з максимальною відповідальністю. Треба, щоб кожен подумав, що для нього означає Україна. Мені дико дивитися відео гучних гулянок у той час, коли щодня на Сході гинуть хлопці, аби «мажори» могли вволю відпочити.

Павло переконливо заявляє, що все у наших руках, що прості люди не повинні все спихати на владу, бо в Конституції України чітко прописано, що народ є владою держави, а не політичні еліти, які його представляють тимчасово. І народ повинен бути рушійною силою всіх процесів, які відбуваються в житті суспільства.

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

Він каже, що не засуджує і розуміє чоловіків із сіл, які бояться воювати, якщо вони ніколи не мали бойового досвіду і ледве зводять кінці з кінцями. Але хоче, щоб встановилася рівність в участі у війні простих люде й і високопосадовців, політиків. Ще зазначає, що українська армія здатна швидко вчитися в умовах війни. Тому потрібно передавати практичний досвід «новеньким» бійцям не за чиїмись стандартами, а за зразком того, з чим щодня мають справу наші військові. Бо війна триває тут і зараз, на наших очах.

Мама військовослужбовця Неля Гурич розповідає, що син з маленького мріяв пов’язати життя з армією. Після закінчення школи прийняв тверде рішення вступати у київський військовий навчальний заклад, склав вступні іспити, але тоді перевагу отримали абітурієнти, батьки яких були учасниками АТО. Втім серед усіх вступників найкраще здав іспит із фізичної підготовки, тому без проблем вступив у Львівську академію сухопутних військ. Каже, що настрій у нього бойовий, навіть не думає кидати службу, бо там теж треба комусь бути, захищати Україну хтось має.

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

Неля Адамівна як мама дякує волонтерам за підтримку військових. Каже, що потребами батальйону сина постійно переймається волонтерка Анастасія Рудик із Луцька. За короткий проміжок часу вона зуміла організувати збори на тепловізори для підрозділу сина. Пригадує, як перед Новим 2024 роком Настя оголосила збір, Неля Адамівна поширила цю інформацію у групах сіл Підгір’я і Щедрогір. За рекордних 19 годин вдалося зібрати потрібних 60 тисяч гривень. Людська небайдужість вразила, бо вже наступного дня вдалося замовити «очі» для військових. Згодом ще два тепловізори волонтерка відправила у 214 батальйон. Один придбали за зібрані кошти, ще одного вона презентувала бійцям сама.

Та не лише сина чекає вдома з Перемогою Неля Гурич. З перших днів у зоні бойових дій воює її брат 47-річний Анатолій Адамович Колядюк, який до війни проживав разом із ними. Він пішов служити добровольцем і у складі 14-ї бригади пройшов «гарячі» точки Півдня та Сходу України. Зараз воює на Куп’янському напрямку.

- Ми ніби вже й звикли постійно бути в тривозі за рідних, - зізнається жінка, - але все одно це важко описати словами. Хвилюємося, чекаємо, молимося, віримо і надіємося, що все добре, щоб з’явилися в мережі і Павло, і Толя. Коли йдуть на завдання, з ними немає зв’язку по кілька днів. Знаю, коли кожен з ним має повернутися, то стежу у соцмережах, чи з’явився в мережі син і брат. Навіть якщо не дзвонять, але в мережі, вже спокійніше, бо живі. Хто не знає цього всього, той ніколи не зрозуміє того, що відчуваємо ми, рідні військовослужбовців, які служать у бойових підрозділах.

«Ми воюємо або в пам’ять про побратимів, які загинули, або з побратимами, з якими звела війна», - 22-річний боєць з Волині Павло Гурич

На своїх Героїв у Підгір’ї чекає велика родина: дідусь, бабуся, тато 15-річна сестричка Богдана і 10-річний братик Сашко. Для Анатолія Колядюка вони - батьки, сестра з чоловіком та племінники. При можливості діти телефонують і розпитують брата, як справи і коли повернеться додому зі звісткою про те, що війна закінчилася. Не завжди Павло може відповісти на щирі дитячі запитання, бо й сам не знає, коли буде щасливий кінець. Але в одному він переконаний точно:

- Ми маємо закінчити це все, щоб наші рідні почувалися в безпеці!

Читайте також: 

Можливо зацікавить

Воїн «Сталевої сотки» на псевдо «Каспер» розповів про 15 місяців на «нулі»

Воїн «Сталевої сотки» на псевдо «Каспер» розповів про 15 місяців на «нулі»

Помер від поранення Герой з Волині Ігор Панасюк

Помер від поранення Герой з Волині Ігор Панасюк

У бою на Харківщині загинув Герой з Волині Олександр Сидорук

У бою на Харківщині загинув Герой з Волині Олександр Сидорук

Одинадцять волинянок з однієї великої родини волонтерять для односельчан і їхніх побратимів
фото

Одинадцять волинянок з однієї великої родини волонтерять для односельчан і їхніх побратимів

Востаннє додому повертається молодий Герой з Волині Віталій Яворський

Востаннє додому повертається молодий Герой з Волині Віталій Яворський

Знав, що таке війна не в теорії, а на практиці: в останню дорогу провели Героя з Волині
фото

Знав, що таке війна не в теорії, а на практиці: в останню дорогу провели Героя з Волині

Планує йти на фронт, щоб помститися за смерть коханого: волинянка розповіла про чоловіка-добровольця з Білорусі
відео

Планує йти на фронт, щоб помститися за смерть коханого: волинянка розповіла про чоловіка-добровольця з Білорусі

Понад 25 років присвятив служінню українському народу в лавах міліції і поліції: історія захисника з Волині
історії війни

Понад 25 років присвятив служінню українському народу в лавах міліції і поліції: історія захисника з Волині

«У 6 років запропонував одружитися»: дружина загиблого Героя з Волині розповіла про нездійсненну мрію чоловіка

«У 6 років запропонував одружитися»: дружина загиблого Героя з Волині розповіла про нездійсненну мрію чоловіка