О 20 годині сказав, що йде «на позицію», а за годину - був вже у вічності, з якої не повертаються: спогади про Героя з Волині

О 20 годині сказав, що йде «на позицію», а за годину - був вже у вічності, з якої не повертаються: спогади про Героя з Волині

46-річний Олександр Михальчук із села Борочиче Мар’янівської територіальної громади Луцького району йшов на війну так, як на роду написано справжньому чоловікові, – без суєти, із впевненістю в правильності свого рішення захистити землю, яку Бог подарував йому Батьківщиною. «Учіться все робити без мене», – стиха мовив дружині Людмилі за ворітьми рідного двору, востаннє обійнявши все нажите поглядом, сповненим любові й невимовної туги водночас.

Про це пише газета Волинь

«Я знаю, куди йду. Хто­зна, чи звідти повернуся», – не лукавив, коли прощався з сестрою Валентиною в отчому домі в сусідньому селі Бужани. Лише від 75-річної хворої матусі рідні вирішили втаїти правду, запевнивши її, що син звично пішов на роботу.

Почувався совісніше у вогні війни

Малого Сашка Михальчука земляки знали веселим і непосидючим хлопчиною. Потім пам’ятають його статним юнаком, чоловіком слова, майстром-золоті руки, котрий однаково вміло ходив за плугом, ремонтував техніку чи будував дім…

– Ми виросли на полях і фермах. Батько Володимир Семенович (на жаль, уже покійний) був підвожчиком, трудився в будівельній бригаді. Тато дуже хотів, щоб Саша вивчився на кіномеханіка, і після закінчення Бужанської дев’ятирічної школи він таки вступив в Луцьке ПТУ № 6. Прикро, що з роками потреба у таких фахівцях відпала. Мама Софія Дмитрівна теж важко працювала дояркою, аби ми все мали, – від себе і загиблого брата віддає теплими словами данину вдячності батькам Валентина Хроль.

Поруч неї за кожним словом тихо, немов серцем, плаче стара ненька. Джерельця жіночих сліз – то спогади, якими тепер у безпросвітній скорботі живе материнська душа. Та цей воїн Світла теж почувався спокійніше і совісніше навіть у вогні війни, знаючи, що його велика родина, рідна країна – за його міцними плечима.

Друзі, бойові побратими, односельці Олександра Володимировича тепер журливо згадують, що в мирному житті і в солдатських окопах він вирізнявся товариськістю. Доброзичливим жартом міг розвеселити до сліз навіть найбільшого песиміста, хоча на короткому віку доля гартувала його воістину трагічними випробуваннями.

Хата, яку збудував своїми руками, згоріла дотла

– Поруч із Сашею, попри всі наші лиха, було спокійно, порядно, щасливо, – чуються молитвою на святе Небо слова дружини героя – Людмили Михальчук. Якби не війна, в наступному році сонячне літо подарувало б їм перлинне весілля.

– Ми познайомилися в моїй хаті. Саша прийшов у гості з сестриним хлопцем 13 січня, – пані Людмила дорожить тою зимою, якої розцвіли їхні почуття. Це було кохання з першого погляду, бо відтоді парубок зачастив у дім Надії Іванівни й Анатолія Степановича Лебезунів, попри неблизьку дорогу зі своїх Бужан у Борочиче. Всім сподобався, найперше, – добротою, надійністю. У червні закохані стали подружжям.

Та найважче було пояснити старій матері, навіщо здавати аналіз ДНК.

Молода сім’я марила своєю хатою й не барилася мурувати власне обійстя. Незабаром в ньому защебетали первісток Олег, за тим – донечка Аліна. Було заради кого жити й своїми руками робити все особливо красивим і дорогим. Та дім без жалю знищив вогонь.

1 лютого 2014 року Людмила з донькою пішла на випускний вечір, Олександр із сином – навідати батьків. У школі жінка в якусь мить серцем відчула біду й вибігла на вулицю. Над селом стояла заграва, а їхній дерев’яний будинок-мрію, через замикання в електромережі, полум’я на очах перетворило на попелище...

...Було, що господар працював на цукровому заводі й отримав важку травму (перелом хребта). Місяцями лікувався, потребував реабілітації. Нервував, коли через стан здоров’я не зміг піти в АТО. Та, коли в Україні почалася повномасштабна війна, Олександр Михальчук був одним із перших, хто облаштовував у селі блокпост і чергував на ньому безвідмовно.

– А дадуть повістку – піду воювати! – сказав, як зав’язав, – і 8 вересня 2022 року востаннє обійняв найрідніших зі словами, в які вони завжди вірили, як у дороговказ: «Усе буде добре!»

«Мамо, наш Саша поїхав за кордон...»

– Валю, де Саша? – чуло біду неньчине серце, а донька зі своєю сім’єю заспокоювала Софію Дмитрівну, як могла.

Старенька вірила, що син поїхав у Польщу, хоча засумнівалася, знаючи його відразу до лукавства. Мовляв, не зміг би втекти, залишивши сім’ю, тож замість цієї «байки» матері розказали іншу: Саша приїхав із Польщі і відразу пішов у військкомат, а звідти його скерували на навчання в Німеччину. Не телефонує, бо не можна.

Неньчина мрія побачити сина живим була настільки сильною, що одного разу вона навіть нафантазувала його в телепередачі, де йшлося про військовослужбовців, котрі проходять курси спеціальної підготовки у закордонні. А може то був захисник, дуже схожий обличчям на її Сашка, бо тим часом справжній Олександр Михальчук давав ворогові відсіч на Харківщині, будучи командиром взводу і БТР.

– У нього й там було «все добре». Для нас, аби ми не хвилювалися, – ділиться сокровенним Людмила Анатоліївна. 7 березня 2023 року о 20 годині 40 хвилин чоловік зателефонував їй і сказав, що йде «на позицію». О 21 годині 45 хвилин дружина, чомусь мліючи душею, знову дзвонила йому, щоб «сказати ще хоча б кілька слів». Не вийшло. Абонент уже був «поза зоною досяжності». У Вічності, з якої не повертаються…

Надія померла останньою

Як Михальчуки не хотіли чути цієї правди – словами не переповісти. Вони шукали Олександра всюди, як уміли. Бойові побратими стверджували, що він упав на полі бою від осколкового поранення під час артобстрілу. Проте через три дні після його останнього дзвінка медсестра із фронту надіслала для пані Людмили звісточку, що він міг потрапити в полон. Інформація про розшукуваного воїна на дуже короткий час з’явилася начебто на сайті Фастівської поліції...

– Якби не волонтерка Валентина Маціюк, напевне, досі шукали б його, – каже Людмила Анатоліївна.

Та найважче було пояснити старій матері, навіщо здавати аналіз ДНК. З того дня, як їй сказали правду, Софія Дмитрівна не бачить крізь сльози світу.

…Тіло ідентифікували 17 липня 2023 року. 21 липня  Олександр Михальчук повернувся додому в домовині. Він загинув неподалік населеного пункту Гряниківка на Куп’янському напрямку, що на Харківщині. За Героєм плакала вся довколишня округа. Чергова родина осиротіла найбільшим земним щастям – обіймами сина, турботою чоловіка, порадами батька й ласкою дідуся, який залишився назавжди 47-річним для чотирилітніх внучат Домініки й Владислава.

… Наостанок запитую у пані Людмили: чи цікавиться влада проблемами сім’ї загиблого Героя, якої допомоги вона хотіла б? 

– Я ні на що й ні на кого не нарікаю. У Мар’янівській окрузі дружини загиблих захисників підтримують одні одних добрими словами. Незабутні зустрічі, після яких стає трохи легше на серці, бо я – не одна в такому горі – ініціює вдова воїна Михайла Харківа – Євгенія, – робить паузу Людмила Анатоліївна, ковтаючи сльози. – А держава мені трошки вділила… Прийшло на карточку... Але вже ніхто мені не поверне найціннішого – чоловіка і мого здоров’я. А проблеми є постійно…

P.S. …Біля Свято-Іллінського храму в Борочичі Мар’янівської територіальної громади Луцького району поруч спочивають у рідній земельці вже троє захисників – Василь Збудовський, Микола Войтович і Олександр Михальчук. Їм потрібна не тільки наша молитва.

А й усвідомлення, що свої життя вони віддали недаремно. Не тільки за те, що зупинили ворога, аби він не топтав нашу Волинську землю. А й за те, що тут замість них хтось прийде на допомогу їхнім рідним. Адже не важко сказати: «Герої не вмирають!» А допомогти мамі чи дружині Героя виорати город чи посадити, скажімо, картоплю?..

Леся ВЛАШИНЕЦЬ.

Читайте також: 

Можливо зацікавить

«Курсова робота є, а його немає»: спогади про молодого Героя з Луцька Максима Відринського

«Курсова робота є, а його немає»: спогади про молодого Героя з Луцька Максима Відринського

втрати

Троє дітей понад усе чекали повернення батька: Герой з Волині загинув унаслідок ворожого мінометного обстрілу

Спогади

З перших днів вторгнення просився на передову: куля обірвала життя розвідника з Волині

Служив у Німеччині. Був миротворцем в Африці: Герой з Волині за три дні до біди передчував власну загибель

Служив у Німеччині. Був миротворцем в Африці: Герой з Волині за три дні до біди передчував власну загибель

Йому було лише двадцять п’ять: минають другі роковини з дня загибелі Героя з Волині Віктора Шершня

Йому було лише двадцять п’ять: минають другі роковини з дня загибелі Героя з Волині Віктора Шершня

«У час смерті Героя через сотні кілометрів у батьківській хаті несамовито завив кіт»: історія батька трьох дітей з Волині
історії війни
фото

«У час смерті Героя через сотні кілометрів у батьківській хаті несамовито завив кіт»: історія батька трьох дітей з Волині

Герой України

Перед початком вторгнення повернувся до війська: Герой України з Волині отримав смертельні поранення під час обстрілу

втрати

Не судилося стати дідусем: захисник з Волині отримав смертельне поранення, перебуваючи на бойових позиціях

Загиблому Герою з Волині назавжди 22
історії війни

Після двох років після смерті, досі точно невідомі обставини загибелі: Герою з Волині навіки лише 22 роки