Розгледіти обгоріле лице було неможливо: жителька Луцького району із синами 3 місяці шукала зниклого на війні чоловіка

Леся й Анатолій Гаси жили настільки душа в душу, що й на заробітках панство в Польщі називало їх ідеальною парою, - пише газета Волинь.

Так було 26 років поспіль. «Я знайду тебе, де б ти не був!» – бувало, жартома казала коханому дружина.

Згадала ці слова й умилася сльозами 6 липня 2022-го, зойкнувши від чорної звістки про загибель Анатолія на війні. Сивіла від горя, доки чекала, що волонтери з дня на день бодай у труні привезуть рідного, щоб спочив навіки в землі своєї батьківщини. Але минали тижні, а він не повертався ні живим, ані мертвим. І це було найстрашніше.

Минали тижні, а він не повертався ні живим, ані мертвим. І це було найстрашніше. Ця розповідь про те, як разом із синами, родичами та незнайомими людьми Леся Георгіївна шукала відомості про смерть чоловіка у військових штабах, а його самого – в госпіталях, моргах, на кладовищах – і таки знайшла…

«Як дивитимуся синам в очі?..»

Вони звикли зі школи бути разом. Щоправда, перше кохання випробувало юні почуття аж двома роками розлуки, в які він відслужив зв’язківцем в армії, вона вивчилася на бухгалтера. Як побралися, то вирощували на продаж на своїх городах молоді огірочки, картоплю, рвали вишні в саду. Поробивши всю ту сезонну роботу вдома, їздили на заробітки.

Всюди, де Анатолій працював, його руки називали золотими. Мав неабиякий хист до техніки, вмів полагодити все від хатнього начиння до мотора в сільськогосподарському агрегаті. Славився чоловіком слова і діла, доброзичливим другом. За ці чесноти доля шанувала його земним щастям. Першоцвіт їхньої любові Анатолій назвав Сашком, а через сім з половиною років знову почувався найщасливішим у світі батьком Назарчика.

Швидко виросли діти. 26-річний Олександр свого часу закінчив факультет фізичної культури, спорту та здоров’я ВНУ імені Лесі Українки, 18-літній Назарій – Волинський військовий ліцей.

«Як буду дивитися синам в очі, відсиджуючись за кордоном?» – казав дружині, як почалася війна. 12 лютого 2022 року вони приїхали в Польщу, де протягом багатьох років мали постійне місце роботи, та Анатолій прийняв рішення повернутися додому і йти боронити Україну.

«Вашого чоловіка нема в «недобрих» списках...»

…Повістки чекав ще майже місяць. 28 травня він жартував із сільським старостою Сергієм Киричуком: мовляв, нарешті, бо вже міг би давно нищити ворогів. А ще через три дні вже був на «нулі».

У коротких телефонних розмовах він, стрілець снайпер сьомої роти третього батальйону 14-ї ОМБ, про своє місцеперебування казав рідним трьома словами: «Тримаємо Бахмутську трасу».

– 28 червня у мене – день народження, а він зателефонував 23-го. Привітав, сказав, що дуже любить мене і синів. Наче відчував, що не вернеться з бойової позиції, що каже ці слова востаннє, – це передсмертне освідчення чоловіка Леся пам’ятатиме довіку. А про те, що сталося, їй потому розповіли його побратими, які разом із ним не могли вирватися з «передка» протягом 18 пекельних днів, й вийшли звідти з пораненнями. «Чекай і ти свого», – вселяли надію, телефонуючи, дружини земляків, які були «там». Та він так і не подзвонив. Не він один. Бо вже невдовзі, розпочавши пошуки чоловіка, пані Леся познайомилася з вдовами й матерями, які теж розшукували тих Героїв, життя яких обірвав ворожий обстріл 6 липня 2022 року в районі Берестового на Донеччині.

«Вашого чоловіка нема в «недобрих» списках. Розслідування триває», – казали їй командири. «Він залишився на полі бою», – припускали бійці. «З поля бою його винесли першим», – знали очевидці.

«Я розумом і почуттями відчула: це – він»

Протягом трьох місяців дружина й сини поширювали в інтернеті фото з проханням упізнати, допомогти знайти Анатолія Касіяновича Гаса. Відчувала серцем горе його 86-річна мама Галина Павлівна. Щоб не побивалася, її заспокоювали: «Воює наш Толик». А вона ніби нікого не чула, лише з рання до смеркання просила: «Шукайте його, шукайте». Як могли, допомагали місцева волонтерка Валентина Маціюк, лучанка Іванна Дубинка-Філозоф, сім’я якої у складі місії «На щиті» привозить додому тіла загиблих Героїв.

Волонтерка із Бахмута дала телефонні номери тамтешіх госпіталю й моргу. Волонтерка Наталія вислала фото з тілами загиблих і припустила, що тіло розшукуваного може бути у Дніпрі, й дала контакти працівників двох дніпровських моргів.

Відчувала серцем горе його 86-річна мама Галина Павлівна. Щоб не побивалася, її заспокоювали: «Воює наш Толик». А вона ніби нікогоне чула, лише з рання до смеркання просила: «Шукайте його, шукайте».«Приїжджайте. Якщо не знайдете його, то трохи заспокоїтеся», – радили дружині з того, що на вулиці Ближній. «Та я впізнала його, хоч розгледіти обгоріле лице було неможливо. До сліз знайомими були пояс і хрестик. Я розумом і почуттями відчула: це – він», – пригадує пережите пані Леся.

Потому це відчуття підтвердив й аналіз ДНК. 15 вересня із сином Олександром, рідним братом Анатолія Андрієм вона приїхала в Дніпро. Серце не обмануло. У морзі їм показали Анатолієві речі й розповіли, що туди його привезли ще 9 липня, що 2 серпня відбувся розтин, з якого слідувало: їх рідний загинув внаслідок сліпих осколкових поранень голови, шиї та грудини. Відтак назвали номери ряду й могили на Краснопільському кладовищі.

«На фронт потрібно йти, бо якщо ворог прийде сюди, то вже не буде кому й кого захищати»

…На тому кладовищі похоронені захисники, які загинули за нас і Україну, починаючи з 2014 року. У довгих рядах – хрести з таблицями. З іменами й безіменні. У могилах покоїться прах воїнів, рідним яких з певних причин не вдалося його розшукати. Хтось живе на окупованій території, хтось почувається безпорадним перед митарствами, які осилила родина Гасів.На давніших могилах – по квіточці й лампадці, на свіжих – вінки від волонтерів і просто небайдужих людей. Почуватися чужим на цьому захороненні Героїв було б найбільшим гріхом. До слова, полісянки, які разом із Лесею шукали могили рідних, знайшли їх, хоч і набагато пізніше. Усі ці жінки тепер допомагають порадами тим, хто не опускає рук.

…Анатолія Гаса перезахоронили з відправою отця Івана Ізая в рідному Свято-Покровському храмі села Брани 6 жовтня 2022 року. Минулої неділі родина й односельчани молилися за упокій душі назавжди 49-річного воїна. Його душа тепер спокійна на Небесах, а рідні можуть наговоритися з ним на його могилі.

«Дякую, Боже, що він був моїм чоловіком і батьком наших дітей, – каже, витираючи сльози, Леся Гас і додає: – Толя завжди казав: «На фронт потрібно йти, бо якщо ворог прийде сюди, то вже не буде кому й кого захищати».

Читайте також:

• Загинув після 14 діб утримання нульової позиції, двох контузій та інших тяжких поранень: історія Героя з Волині
• Сподіваюся, на небі зустрінешся з другом: спогади про загиблого командира, волинянина Олександра Філона
• Відчував, що додому вже не повернеться: волинянину Олександру Савюку назавжди 34