З 2014 року боронив Україну і мріяв визволити Крим: історія Героя з Волині

Попрощалися з воїном у рідному селищі 23 серпня, у День Державного Прапора України, розповідає видання «Нова доба».

Колись після закінчення школи Сергій Шмигельський хотів навчатися у Чернігівському військовому училищі, але не склалося. Здобув у Маневицькому ПТУ фах столяра і працював на різних роботах у рідному селищі та м. Рівне. Коли ж у 2014 році почалася війна Росії проти України таки став військовослужбовцем – сміливим і відданим своїй справі та своїй країні.

«Після того, як із квітня 2014 року по квітень 2015- го відслужив по мобілізації, Сергій підписував ще декілька контрактів із ЗСУ, – розповідає його мама Надія Романівна. – Був спочатку командиром «САУшки» в артилерії 51-ої ОМБр, яка потім стала 14-ою. Пізніше проходив службу у 128-ій окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. У її складі в листопаді 2021 року повернувся з м. Маріуполь, який вона захищала. Хотів побути більше з рідними, із 17-річним сином Максимом, зробити хоч піврічну перерву до нового контракту, як було і раніше, відпочити, але розпочалася повномасштабна війна…»

«На її початку, із перших днів березня, Сергій вже повернувся в Збройні Сили. Ми його переконували побути ще хоч трохи вдома, але син був непохитним, кажучи, що у такий час він просто так сидіти не буде… – додає мама Героя, зазначаючи, що бути військовим було в нього в крові. Він говорив, що якщо з ним удома щось станеться, щоб ні в якому разі не ховали його в цивільному – тільки у формі».

Старший сержант Сергій Шмигельський знищував ворожі цілі із української «Стугни» – протитанкового ракетного комплексу. Відбивав атаки ворога на найгарячіших напрямках. Останнім часом був старшим майстром ремонтного відділення бронетанкової техніки.

«Він небагато розповідав про службу, але якось казав, що зі своєю «Стугною» під кулями пробіг відстань як із Маневич до Оконська, не кинув її, хоч і важить вона близько 40 кілограмів, бо ж зброя це дуже дорога і вкрай потрібна нашій армії», – зауважує Надія Романівна, серце якої не раз і не два було в лещатах тривоги за сина.

У травні минулого року Сергій із побратимами потрапив в оточення біля Ізюма на Харківщині. Виходили вони з нього три дні.

Згодом Сергій розповідав, що після цього як упав, то так добу й проспав на карематі під деревом, – згадує жінка. – Я тоді так дякувала Богу, що вберіг синочка.

Надія Романівна вперше залишилася вдовою, коли її первістку Сергієві було лиш півтора року. Вже із другим чоловіком Юрієм Василинюком, який став люблячим батьком і для старшого сина, вони народили й виховали ще двох доньок – Олену й Ірину. На жаль, п’ять років тому він також відійшов у Вічність. Тепер же жінці довелося поховати й сина… Вона стійко прийняла це горе і навіть поїхала в морг на його впізнання, бо все життя пропрацювала в лікарні.

Жінка часто чула від Сергія, що він хоче визволити Крим. За час служби воював майже на всіх напрямках бойових дій, тільки в Криму не був. Казав, що якщо його бригада не братиме участі в деокупації Криму, то переведеться в іншу, яка буде там… Тепер він підтримуватиме наших військових під час визволення півострова із Небес.

Юлія МУЗИКА

Читайте також:

• Вдруге став на захист України: на Волині відкрили меморіальну дошку на честь полеглого воїна
• Написав дружині «люблю вас» і пішов у бій, з якого не повернувся: історія Героя з Волині
• Пройшов шлях від Революції Гідності до найзапекліших боїв війни: волинянину просять посмертно присвоїти нагороду