Історія командира взводу 81-ї аеромобільної бригади, який віддав життя за Україну

Сергій Водько був не лише люблячим чоловіком і батьком, а й відважним десантником, який з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України, залишивши по собі пам’ять про справжню мужність та відданість.

Спогадами про загиблого героя ділиться газета «Нова доба», відтворюючи життєвий шлях Сергія та його любов до сім’ї і служби.

25 вересня у с. Козлиничі Маневицької громади велелюдною ходою із Четвертні провели в останню земну дорогу Сергія Водька, 41-річного командира взводу ремонтної роти 81-ої окремої аеромобільної Слобожанської бригади, який з перших днів повномасштабного вторгнення ворога став на захист рідної землі. На жаль, серце Воїна зупинилося після важкого поранення на Донеччині.

Сергій Водько народився у Хряськ в багатодітній родині. Разом із старшими сестрами Світланою та Ніною, братом Володимиром зростав у любові й простоті. Батьки – Ірина Сергіївна та Марко Сергійович – усе життя чесно працювали, а згодом пішли на заслужений відпочинок.

Закінчивши школи в Хряську та Цмінах, Сергій здобув фах водія у Колках. Його любов до техніки проявилася ще у юності: він міг швидко освоїти будь-який механізм, усе робив енергійно та впевнено. Згодом служив строкову службу у танкових військах.

Зі своєю майбутньою дружиною Анею познайомився взимку у компанії друзів.

– Тоді він жартомасказав: «Буду тебе на санчатах возити все життя». І возив, тримаючи міцно за руку… – каже вона.

У 2008 році Сергій та Аня одружилися. Вже наступного року у подружжя народився син Артем, а в 2014-му – донька Соломія. У дітях чоловік душі не чув.

Деякий час Сергій Водько працював в охороні Рівненської АЕС. Потім залишив службу і тривалий час трудився за кордоном, щоб забезпечити сім’ю.

– Але коли у 2022 році росія розпочала повномасштабне вторгнення, він прийняв рішення повернутися і стати на захист України, – продовжує вдова Героя. – Сказав: «Ти мене ні в чому не переконаєш – це обов’язок кожного». Відразу попрямував у маневицький військкомат і невдовзі долучився до 81-ї ДШБ. Згодом став командиром взводу й завжди всюди йшов першим.

Весь час Сергій воював на Донеччині. Часто телефонував дружині, повідомляючи, що живий і що у нього все добре.

– «Анька, ми погнали», – це був його традиційне повідомлення. А я відписувала: «З Богом!», – каже жінка. – А вже потім після вдалих операцій дописував: «Ми – молодці! Я тебе люблю!» і доєднував смайлики та обов’язково сердечко. 13 вересня він мені ще скинув пісню «Свіча життя», яку ми потім вмикали на його похоронах… поцікавився як там донька, бо вона прихворіла, і сказав, що пізніше набере… і більше не телефонував…

Невдовзі Ані подзвонили і сказали, що чоловік поранений. Жінка миттю зібралась і вже вирушила до нього, але по дорозі пролунав ще один дзвінок і повідомили, що його вже немає… Вона повернулась додому, посадила дітей біля себе і сказала: «Наш тато загинув, захищаючи рідну Україну. Віддав найдорожче – своє життя».

– У Сергія були дуже тяжкі поранення в лівий бік під бронік, який він завжди обов’язково одягав. Побратими дуже швидко забрали його із поля бою і вивезли до медиків, а потім доставили в госпіталь у м. Дніпро. Лікарі боролися за його життя сім годин, але у нього сталась біологічна зупинка серця… – з болем у серці каже Аня.

З моменту поранення і до похорону морально дуже підтримали вдову побратими чоловіка. За це вона їм дуже вдячна.

– Для мене він був опорою і любов’ю. Для дітей – найкращим татом. А для України – мужнім воїном, який віддав життя за нашу свободу, – сказала наостанок дружина.

Щирі співчуття рідним та близьким загиблого. Вічна пам’ять Герою!

Читайте також: