«Ти мене ні в чому не переконаєш – це обов’язок кожного»: спогади дружини про загиблого воїна з Волині

Спогадами про загиблого героя ділиться газета «Нова доба», відтворюючи життєвий шлях Сергія та його любов до сім’ї і служби.

25 вересня у с. Козлиничі Маневицької громади велелюдною ходою із Четвертні провели в останню земну дорогу Сергія Водька, 41-річного командира взводу ремонтної роти 81-ої окремої аеромобільної Слобожанської бригади, який з перших днів повномасштабного вторгнення ворога став на захист рідної землі. На жаль, серце Воїна зупинилося після важкого поранення на Донеччині.

Сергій Водько народився у Хряськ в багатодітній родині. Разом із старшими сестрами Світланою та Ніною, братом Володимиром зростав у любові й простоті. Батьки – Ірина Сергіївна та Марко Сергійович – усе життя чесно працювали, а згодом пішли на заслужений відпочинок.

Закінчивши школи в Хряську та Цмінах, Сергій здобув фах водія у Колках. Його любов до техніки проявилася ще у юності: він міг швидко освоїти будь-який механізм, усе робив енергійно та впевнено. Згодом служив строкову службу у танкових військах.

Зі своєю майбутньою дружиною Анею познайомився взимку у компанії друзів.

– Тоді він жартомасказав: «Буду тебе на санчатах возити все життя». І возив, тримаючи міцно за руку… – каже вона.

У 2008 році Сергій та Аня одружилися. Вже наступного року у подружжя народився син Артем, а в 2014-му – донька Соломія. У дітях чоловік душі не чув.

Деякий час Сергій Водько працював в охороні Рівненської АЕС. Потім залишив службу і тривалий час трудився за кордоном, щоб забезпечити сім’ю.

– Але коли у 2022 році росія розпочала повномасштабне вторгнення, він прийняв рішення повернутися і стати на захист України, – продовжує вдова Героя. – Сказав: «Ти мене ні в чому не переконаєш – це обов’язок кожного». Відразу попрямував у маневицький військкомат і невдовзі долучився до 81-ї ДШБ. Згодом став командиром взводу й завжди всюди йшов першим.

Весь час Сергій воював на Донеччині. Часто телефонував дружині, повідомляючи, що живий і що у нього все добре.

– «Анька, ми погнали», – це був його традиційне повідомлення. А я відписувала: «З Богом!», – каже жінка. – А вже потім після вдалих операцій дописував: «Ми – молодці! Я тебе люблю!» і доєднував смайлики та обов’язково сердечко. 13 вересня він мені ще скинув пісню «Свіча життя», яку ми потім вмикали на його похоронах… поцікавився як там донька, бо вона прихворіла, і сказав, що пізніше набере… і більше не телефонував…

Невдовзі Ані подзвонили і сказали, що чоловік поранений. Жінка миттю зібралась і вже вирушила до нього, але по дорозі пролунав ще один дзвінок і повідомили, що його вже немає… Вона повернулась додому, посадила дітей біля себе і сказала: «Наш тато загинув, захищаючи рідну Україну. Віддав найдорожче – своє життя».

– У Сергія були дуже тяжкі поранення в лівий бік під бронік, який він завжди обов’язково одягав. Побратими дуже швидко забрали його із поля бою і вивезли до медиків, а потім доставили в госпіталь у м. Дніпро. Лікарі боролися за його життя сім годин, але у нього сталась біологічна зупинка серця… – з болем у серці каже Аня.

З моменту поранення і до похорону морально дуже підтримали вдову побратими чоловіка. За це вона їм дуже вдячна.

– Для мене він був опорою і любов’ю. Для дітей – найкращим татом. А для України – мужнім воїном, який віддав життя за нашу свободу, – сказала наостанок дружина.

Щирі співчуття рідним та близьким загиблого. Вічна пам’ять Герою!

Читайте також:

• «Відправили в один кінець… і він одразу загинув»: Герой з Волині Ігор Кунашик понад рік вважався безвісти зниклим
• У серпні мобілізували, а в грудні його серце зупинилося навіки: спогади про захисника з Волині
• «Лише збіг ДНК-експертизи змусить повірити у його загибель». Спогади про зниклого безвісти воїна волинської бригади, якого впізнали у полоні