У серпні мобілізували, а в грудні його серце зупинилося навіки: спогади про захисника з Волині

Усе життя Романа Павловича пов’язане із транспортом, із перевезеннями, з водійським кермом. Карту доріг світу він знав, напевно, краще, ніж будь-який географ. За більше ніж 15 років водійського стажу далекобійника він з’їздив Європу й Азію вздовж і впоперек. Жартував, що легше назвати країни, в яких він не був, аніж ті, через які пролягали його шляхи. Про життя захисника розповіла його донька Тетяна Сус, пише газета Ратнівщина.

А ще він дуже любив робити добро. До всіх звертався у зменшувально-пестливих формах, типу «Юрко», «Славку», «Іванку», із рейсів телефонував до друзів і товаришів та питав, що їм привезти з-за кордону. З Казахстану завжди їхав з кількома пачками казахського смачного чаю. У Грузії купував особливе гранатове вино. З Румунії на гостинець привозив томатну пасту. А рідним робив спонтанні подарунки, вишукував щось особливе, щоб порадувати їх. Хтось подумає, що далекобійник на цьому заробляв. Але це було не про Рому. Віддати за так, зробити приємне чи навіть просто щиро посміхнутися будь-якій людині – ось були його життєві принципи.

Від моменту мобілізації до смерті Романа Завадського пройшло лише три з половиною місяці. Але за цей час він заслужив гарну репутацію в командування, повагу від побратимів.

СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ ТА БУДНІ ДАЛЕКОБІЙНИКА

Роман Завадський народився 23 травня 1974 року у Якушах у багатодітній родині Завадських. Батьки Павло і Марія народили аж вісьмох дітей, але двоє дівчаток померло. Шістьох – Івана, Миколу, Романа, Сергія, Ольгу та Анну – виховували у любові до Бога, до людей та в праці.

Водійська практика Романа почалася ще на строковій службі в армії. Він був водієм пожежного автомобіля. Після служби, у 1996 році, одружився з односельчанкою, сусідкою Людмилою. Наприкінці року у них народилася перша донечка Тетяна. Через півтора року – у 1998 році – син Максим. Жили спочатку з його батьками. Згодом поряд купили хатину і перейшли жити туди. Роман працював на хімзаводі у Ратному водієм. У 2007 році почали будувати власний будинок. А так як заробітки були невеликі, а будівництво потребувало чималих коштів, пішов працювати далекобійником на фуру. В одного, другого, третього, четвертого ратнівських підприємців. Останній час їздив на ковельського перевізника.

Усі роботодавці дуже любили його за чесність і порядність. У блокноті він чітко розписував, скільки їхав, скільки відпочивав, на скільки літрів заправив машину, скільки витратив на їжу, на запчастини, на інше. І за це його надзвичайно поважали, бо був максимально чесний з людьми і вважав цю якість однією з найважливіших цінностей.

ДІТИ ПІДТРИМУВАЛИ БАТЬКІВ СВОЄЮ ПРАЦЕЮ

У перервах між рейсами хазяйнував по господарству. Хапався за усю роботу, яку в період його відсутності робили дружина і діти. Донька Тетяна пригадує, яким важким було дитинство. Каже, що бачили з братом, як батьки для них надриваються. Тому не гребували жодною роботою. Доглядали худобу, викидали гній, рубали і складали дрова разом з мамою, щоб їй було легше. Влітку збирали чорниці, щоб за свої гроші купити новий одяг перед школою. А коли Тетяна в Луцьку вчилась на швачку, після занять підпрацьовувала в ательє.

З особливим трепетом чекали з рейсів тата. Дочка зізнається, що за життя бачили його мало, бо він постійно старався, щоб вони не мали ні в чому потреби. Хтось, може, заздрив, що вони стали жити трішки краще, як інші, але тільки в сім’ї знали, який високий був градус щасливих емоцій, коли батько приїздив додому. А коли їхав знову в рейс, плакали, проводжаючи, бо знали, що розлучаються на місяць, а інколи й на два-три.Роман був майстром до всього. У його руках горіла навіть та роботу, про яку зовсім нічого не знав. Тетяна розповідає, що тато не міг заспокоїтися, якщо щось із першого разу не виходило ідеально. Походить, подумає, розвалить усе і зробить як слід. Так облаштували гарне обійстя. Добудували будинок, у якому оселилася донька з сім’єю, коли вийшла заміж, позводили хліви, виростили гарний сад. Він встигав усе, хоча по життю завжди був зайнятий.

ВНУКАМ ІЗ РЕЙСІВ ПРИВОЗИВ ЩОСЬ ОСОБЛИВЕ

Неабияк тішився внуками. Кожну хвилину, яку тільки міг приділити, старався провести з Вікусею (зараз їй 5 рочків) і Артурчиком (йому 2,5 року). Особливо була прив’язана до дідуся Вікторія. Вона і схожа на нього, і вдачу має таку ж добру. З кожного рейсу турботливий дідусь Рома привозив улюбленим внучатам щось особливе. Його приїзд був для дітлахів справжнім святом, адже мешкали на одному подвір’ї і завжди бігли в його обійми, щоб натішитися ласкою.

СИН ПІШОВ НА ВІЙНУ ДОБРОВОЛЬЦЕМ

Війна змінила життя усіх українців. Принесла вона тривогу і в родину Завадських. Батьки хвилювалися за долю сина Максима. Він після закінчення Луцького коледжу працював на різних роботах, пов’язаних з обслуговуванням автомобілів, але справи до душі поки не знайшов. Надто турбувався про його майбутнє батько. А тим часом Максим приїхав із Луцька додому в Якушів, кілька днів погостював, сказав, що їде на роботу, а сам подався добровольцем в армію. Це був лютий 2025 року. Романові про своє рішення повідомив уже тоді, коли був у ЗСУ. Швидко пройшов підготовку на оператора дронів, а невдовзі й сам почав навчати новачків. І вже згодом захищав українські позиції у складі 100 механізованої бригади. Став командиром взводу.

Роман хоч і хвилювався за життя сина, та в душі пишався його сміливістю, бо бачив, як він на очах дорослішає, стає свідомим і відповідальним чоловіком, знаходить себе.

У ЛАВАХ ЗСУ ОПИНИВСЯ ЧЕРЕЗ ПІВ РОКУ ПІСЛЯ СИНА

20 травня Роман Завадський поїхав у черговий рейс і працював цілих три місяці. 13 серпня уже повертався додому, та на Тернопільщині його зупинили представники ТЦК. Перевірили документи, повідомили про мобілізацію. А він і не перечив. Звістка про його мобілізацію швидко розлетілася Ратнівщиною, бо ж водія «зняли з фури». Та в телефонних дзвінках він спокійно і з позитивом у голосі казав: «Усе добре! Прийшла моя черга служити. Я вже не хлопчина, щоб за своє життя боятися. Значить, я зараз треба тут! Треба служити – буду служити, щоб Максові за мене соромно не було!»

На ВЛК, куди Романа Завадського одразу відправили, його визнали за станом здоров’я обмежено придатним. Відправили у військову частину А 5177 на Тернопільщині. Це самохідний артилерійський дивізіон 50-ї окремої артилерійської бригади. І там він знову реалізувався як водій, який дружить із технікою. Чоловік давав раду таким раритетним одиницям, що побратими жартували: «Ще кілька місяців їзди на цій машині – і тобі без служби в зоні бойових дій треба давати УБД!» А він слухняно виконував накази командування, лагодив, ремонтував, будував, робив усе, щоб бути максимально корисним армії. За короткий проміжок часу заслужив довіру командування і побратимів, бо був чесним і простим. Таким, яким його знали усі в цивільному житті.

ПРИЇЗД ДОДОМУ. РЕАНІМАЦІЯ. СМЕРТЬ.

Стресом для Завадських стало поранення в зоні бойових дій Максима. Але раділи, що він принаймні живий. А коли бійцеві дали місяць часу на лікування і реабілітацію, та він приїхав додому, і батько попросив командування про звільнення, щоб побачити сина. У ніч на 29 листопада Роман приїхав у Якушів. Був втомлений і слабкий. Уночі йому стало зле. Та дружина дала таблетку і до ранку все було нормально. Вранці прокинувся, погрався трохи з внуками, але сили зовсім не мав. Одягнувся, сказав, що ще на трохи приляже. Згодом встав і… втратив свідомість. Перелякані рідні подзвонили в «швидку», доправили його у Ратнівську лікарню. Військового госпіталізували у реанімаційне відділення. А далі події розвивалися дуже стрімко. У неділю, 30 листопада, Роман Завадський впав у кому, з якої, на жаль, так і не вийшов. 5 грудня серце захисника зупинилося. Причиною смерті став обширний інсульт.

Провести Рому Завадського (так по-дружньому його всі називали, а рідні за сонячний настрій і гарну посмішку називали його «Ромашкою») в останню дорогу додому зібралося багато людей. Подвір’я біля лікарняного моргу заполонили автомобілі тих, хто в різні часи перетинався з ним по роботі і по життю. Довгою колоною тягнулися автівки Ратним і селами Забродівської сільської ради.

Зворушені звісткою про смерть добре знайомого усім завжди усміхненого Роми, лучичівці, забродівці і якушівці встелили хвоєю і квітами дорогу від повороту на Заброди в Лучичах аж до домівки захисника у Якушах, а мешкав він аж на краю села перед Річицьким лісом. А це протяжність більше семи кілометрів! З першими вечірніми сутінками господар востаннє повернуся додому. Ридма ридала за дідусем 5-річна внучка Вікуся, така схожа на нього зовні і характером.

Наступного дня, 6 грудня, у день Збройних Сил України, зійшлися, з’їхалися люди, щоб віддати Романові Павловичу останню шану. Поховали захисника на місцевому кладовищі.

На долю Романа Завадського припав лише 51 рік життя. Та за цей короткий час він встиг зробити багато добра, яке не забувається. Він був людиною, в якої не було проблем. Він не вмів не усміхатися. У нього завжди було про що поговорити не тільки з усіма людьми, а навіть із котами й собаками. Він ніколи не вимагав уваги до себе, але щиро радів кожному дзвінкові, кожній переданій в частину дрібниці із дому, кожному «Привітові» від знайомих чи друзів. Коли когось із близьких обтяжували проблеми і клопоти насущні, знаходив легкі слова розради: «Та не переживай! Зараз щось зробимо, все буде добре! Не треба так близько брати до серця!» Він знав, що в Макса попереду операція на пораненій руці, і вірив, що все закінчиться добре. А ще мав заповітну мрію: коли закінчиться війна, поїхати з дружиною на відпочинок, щоб разом милуватися краєвидами з коханою жінкою, яка роками чекала його із рейсів вдома. А діти, внуки і всі рідні пишалися ним, бо був для них прикладом для наслідування у всьому.

Марія ЛЯХ

Читайте також:

• Справедливий і наполегливий, спокійний та надійний товариш: спогади про полеглого захисника з Волині Олександра Варенцова
• Ризикуючи собою, виносив поранених: загиблому бойовому медику з Волині, батьку п'яти дітей просять присвоїти звання Героя України
• Перший вихід у бій обірвав життя Героя: спогади про захисника з Волині