Перший вихід у бій обірвав життя Героя: спогади про захисника з Волині

Ще кілька днів тому він вирушив у розташування свого підрозділу на Донеччину. А вже 3 листопада сім’я отримала болючу новину про втрату найріднішого — турботливого батька й люблячого чоловіка з великим серцем. Історію Героя пише газета Полісся.

Микола Пасічко завжди був людиною відповідальною та відданою. Коли свідомий свого обов’язку чоловік дізнався про небезпеку, що нависла над Україною, негайно повернувся в село, покинувши заробітки за кордоном. Твердий у своєму рішенні земляк відчував, що його рідним доведеться переживати важкі часи без нього. Як тільки виникла потреба у допомозі для захисту Батьківщини, солдата мобілізували. Від першого липня цього року Микола Данилович сумлінно виконував завдання в одній із військових частин на Рівненщині. Та армійська служба вимагала більшого, тож наприкінці жовтня командування скерувало військовослужбовця на схід у складі 33 бригади. Там, у самісінькому серці фронту, його перше бойове завдання неочікувано стало фатальним.

Будинок, який Микола Данилович разом із дружиною Оксаною Василівною спорудили для своєї сім’ї — для сина і донечки, — став місцем, де живуть і збережуться вічно спогади про дбайливого господаря. Тут ніби досі відчувається його присутність, що ось-ось він відчинить двері, увійде з гостинцями і покличе дітей. Його сміх, здається, ще вчора лунав у кімнаті, де кожен куточок нагадує про нього. Але тепер ця тиша — гнітюча і непривітна — руйнує звичний для сімейства світ, в якому були разом, мріяли і планували майбутнє. Між членами подружжя завжди панувала гармонія. Коли вони вступали в шлюб, свідоцтво лише підтвердило очевидне: обоє мали однакове прізвище Пасічко, і Оксані не довелося його змінювати.

— Востаннє ми бачилися ніби зовсім недавно. Микола приїхав ненадовго з частини, і ми разом готували вечерю, говорили про якісь прості буденні дрібниці. У місцевій водоймі чоловік вирощував мальків і щоразу, коли мав вільний час, обожнював рибалити. Ці години на березі з вудкою дарували йому спокій і відчуття єдності з природою. Раніше він довгий час не бував удома, адже працював на сезонних роботах, щоб забезпечити навчання дітей. Микола вмів усе: вправно керував комбайном і трактором, міг будувати, лагодити. Усе робив з душею. Його руки впевнено вплітали прутики, створюючи кошики, кожен елемент яких ставав частиною міцної конструкції — у неї він вкладав турботу про тих, хто ними буде користуватися. Так само уважно і трепетно голова сімейства піклувався про нас. Однак нашого найкращого тата, чоловіка більше нема, а спогади про нього болять так глибоко, що жодні слова не загоять ту пекучу рану, — не стримуючи сліз, зізнається дружина.

У щирій батьківській любові зростали донька і син. Вони разом ходили до лісу по ягоди і гриби, сміялися і жартували. Валентина досі пам’ятає, як тато тихцем підсипав їй жменю чорниць у кошик, виручаючи там, де вона відставала. Спогади про кожну таку прогулянку завжди зігріватимуть її зранене серце.

— Тато завжди був поруч у важливі моменти, — ділиться історіями юності пані Валентина. — Коли я вступала на педагогічний, їздив здавати разом документи, вселяючи впевненість і підтримуючи мене у виборі професії. А тепер його нема… І я не можу повірити, що більше ніколи не побачу цієї рідної усмішки, не відчую поруч надійного плеча та щирих обіймів.

Леся МІНІБАЄВА, село Іваномисль.

Читайте також:

• Серце не витримало пережитого: історія Героя з Волині
• Перед смертю зателефонував рідним і товаришам, ніби прощаючись: воїн з Волині загинув за Україну після 7 місяців служби
• Мріяв про спільне життя з коханою та дітей: військового з Волині посмертно нагородили орденом «За мужність»