Казав «Воюватиму до Перемоги»: на Волині попрощалися із Героєм Юрієм Мельником, серце якого зупинилося на війні

Чин поховання відбувся у понеділок, 26 січня. Про це інформує громада.

«Воюватиму до Перемоги», — так казав рідним Юрій Мельник. Він щиро вірив, що зустріне цей день. Та серце воїна — головного сержанта, бійця ремонтної роти автотранспортного батальйону військової частини 3035 Національної гвардії України — зупинилося на війні. 

Юрій Адамович народився 25 квітня 1969 року у селі Запруддя Камінь-Каширського району. Після восьмого класу пішов до Здолбунівського професійного училища навчатися на помічника машиніста. Пройшов строкову службу, а з 1993 по 1999 роки працював у локомотивному депо.Саме на залізниці він зустрів свою майбутню дружину Руслану. Це було під час новорічних свят, 33 роки тому. Разом вони пройшли довгий життєвий шлях — з радістю і турботами, з працею і надіями, як багато українських родин.

Певний час Юрій займався будівництвом, заробляв цим кошти для родини. Він був вправним, талановитим майстром — з ним легко було знайти порозуміння і колегам, і замовникам.

У Ковелі разом із дружиною збудували свій дім — осередок родини, де ділили будні й радощі, де жили простим, звичайним життям.

Юрій та Руслана мали спільне захоплення — вони любили ходити по гриби. Як пригадує дружина, скільки б вона не старалася, чоловік завжди приносив удвічі більше білих. У перші роки війни ці лісові дари Руслана маринувала, і вони разом відправляли їх на фронт нашим хлопцям — як частинку дому, тепла і турботи.

А восени 2023 року Юрій ухвалив важливе рішення — стати на захист країни. Йому було тоді 54. Узяв документи й пішов до військкомату. 3 жовтня його мобілізували.

Він воював на різних напрямках, довгий час — на Запорізькому, а останнім часом його підрозділ перебував у Слов’янську Донецької області.Торік навесні, на Великдень, саме у день свого народження, Юрій мав коротку відпустку. Трохи перепочив, побував у рідному селі. Про службу рідним майже не розповідав. Казав: «Все добре. Усім забезпечені. Не хвилюйтеся». І завжди повторював: «Буду воювати до Перемоги».

Він щодня телефонував дружині з фронту — це була їхня традиція, домовленість. Але 22 січня дзвінка не було. Наступного дня Руслана хотіла набрати сама… Та її випередив командир Юрія і повідомив страшну звістку — серце її чоловіка зупинилося.

Юрій ніколи не скаржився на здоров’я. За все життя не був у лікарні. Але його міцний організм не витримав — втрат побратимів, суворих реалій війни. Тієї війни, яка щодня випробовує людей на межі сили.

У Героя залишилася дружина Руслана Іларіонівна, син Сергій.Поховали воїна на Алеї Героїв міського кладовища.

Редакція ВСН висловлює щирі співчуття родині воїна! Світла пам'ять Герою!