Сказав «скоро будемо разом» і зв'язок обірвався: Герой з Волині загинув у День ангела коханої дружини

Про захисника розповів Олександр Кобилан у соціальній мережі «Facebook».

Войтович Владислав Анатолійович (25.07.1997 - 05.04.2022) - солдат, авідник зенітного артилерійського взводу мотопіхотного батальйону 24 ОМБ, учасник бойових дій в зоні АТО. Народився в с. Знамирівка Ківерцівського району. Загинув поблизу м. Попасна Луганської області. Похований в с. Звертів Львівської області.

«Ми його називали Владиком. Народився 25 липня 1997 року в с. Знамирівка Луцького району. В 2003 р пішов в перший клас початкової школи, - розпочала свій нелегкий і слізний спогад мама Героя -- Наталія Григорівна.

Його початок навчання співпав з народженням меншої сестрички Марійки. В сім'ї є ще середній брат Святослав 1999 р. Спочатку у Влада були труднощі з написанням літер. Був надто спокійним. Говорив тихо. Через тиждень стала помічати, як хлопець змінює ставлення до навчання. Зібраний. В зошитах старався писати чистенько та акуратно, виводячи букви аби почути похвальні слова на свою адресу, як товариші по класу. За чотири роки навчання в щоденнику красувались одні «десятки».

«Дуже успішний ваш хлопчик. Він - гордість нашої школи», - з особливим акцентом у зверненні до батьків виголошувала перша вчителька про свого вихованця.

В Холоневичівській школі навчався добре. Приймав активну участь у спортивних змаганнях. Особливе захоплення - футбол. А найбільше до душі припала військово - патріотична теренова гра «звитяга». Не зважав на погодні умови, організовував однодумців і гайда стежками «Перця», що водив своїх побратимів - упівців навколишніми лісами Холоневич і Липного.

Патріотичний дух, що черпав з історичних книг про козаків, січових стрільців, вояків УПА, формував Його світогляд, допомагав у виборі професії.

Закінчив школу з середнім балом в атестаті - 9,3 і поступив на перший курс університету «Острозька академія», де вивчав культорологію. А книги з історії і філософії стали настольними. В 2014 році був активним учасником Революції гідності.

В горнилі вуличних боїв за правду і гідне життя, взяв близько до серця ідеї «Правого сектора». Пишався, що носить футболку «Національний альянс». А ще зачіска під «оселедець» , яку носив з шкільних часів, підштовхнуло до вибору псевдо «Чупринка», щоб з Україною в серці - навіки.

Сам автор «Чорного ворона» Василь Шкляр символічно вручив свою шаблю другові Чупринці, на щастя, написавши значущі слова у книзі, яку Влад носив з собою всюди як націоналістську Біблію.

А ще «Трощу» засвоїв від початку і до кінця.

«У 2017 році, коли був на третьому курсі університету, мріяв поєднати навчання зі службою в Збройних Силах України. Марив потрапити в полк «Азов», - з гордістю за сина долучився до розповіді Анатолій Володимирович, батько Захисника.

Підписав контракт з ЗСУ і двічі перебував в зоні проведення АТО ( 2017, 2018/2019 рр). Телефонні дзвінки були обмежені. Запитував, як мама, тато, сестра, брат.

«На ротації, коли випадала вільна хвилинка, любив дивитися серіал «Вікінги». Над ліжком - великий портрет Степана Бандери і Бандерштат. А по боках - червоно - чорний і державний прапори. Він знаходив скрізь, де перебував, друзів - однодумців і вони разом читали націоналістичні книги, зростали духом, формувались як особистості. Часто помічала, як братнаспівував слова «Зродились ми великої години...» У книгах його, які зачитував до потертостей, я бачила на полях помітки, зроблені власноруч. А особливо вразила цитата  «Україно, рідна матір Героїв...» Коли «Звитяга» проводилася на теренах Волині, Він і його друзі вважали за обов'язок бути там, а повертались завжди піднесені. І цей заряд енергії кликав самовдосконалюватися і щось робити знакове, потрібне для України!» - пригадує сестра Марійка. 

Мама пригадала, як в дитинстві хлопці в 11 років робили всю посильну чоловічу роботу:

«Взимку повибігають на вулицю ( Владик з 1997-го, а Святослав з 1999-го), хоч і морозець за щічки пощіпує, а хлопці махають сокирами вище голови так, що дровцята тільки розлітаються довкола. Під лісом кар'єр, заповнений водою. Біжать гуртом пограти в хокей і до самісіньких сутінків ганяють, доки не втішаться, награвшись. Влітку любили пограти в футбол».

Тато продовжив розповідь :

«Дуже хотів здобути вищу освіту. Декан, коли дізнався, що Син хоче залишити навчання на денній формі і йти на війну, бідкався: «Хай добре обдумає, перш чим прийняти рішення.Захищати і навчатися одночасно - надто важка ноша».

Мама пригадала, як батько був у лікарні, то Владик здійснював догляд за нею як за особою з обмеженими рухливими можливостями. Все вмів і встигав.

Батько додав:

«Такий тихий був, непомітний. Просив у мене, щоб навчив справи, яку прагнув освоїти. Трудолюбивим і наполегливим запам'ятався. Коли був в зоні АТО, зіпсувалось авто. Просив батькової поради по телефону. І як він радів, коли татова підказка, а його кмітливість, складались в очікуваний результат. Любив лагодити бензопилу, мотоцикл. За батьківську науку не переставав дякувати. Будучи на фронті, присилав гроші на подарунки - болгарку та зварювальний апарат. Згодились в господарстві і є добрим нагадуванням про сина».

Марійка:

«Ми з Владиком часто любили їздити по ягоди і гриби. «Зніми ті навушники», - до мене звертався брат, - послухай про що «говорить» ліс, як співають птахи ! А музику будеш слухати вдома». Він ділився зі мною своєю мрією - жити серед лісу з сім'єю, щоб ніхто не турбував ... Як у тому фільмі, що по декілька разів любив переглядати, назва якого «Тепер я йду у дику далечінь».

Мама Наталія:

«Пам' ятаю Владика маленьким... На Новий рік діти робили нам, дорослим, концерти в старому натопленому клубі. Бачу перед очима усміхненого сина. Розповідає слова у смішній сценці. Так щиро і люб'язно. Аж серце защиміло... Нашим дітям так хотілося зробити концерт для батьків, щоб почути подячні аплодисменти».

«Активістом змалечку був», - лаконічно вставив цитату-спогад тато Героя.

Мама Наталія:

«Коли Владик був «на нулі», то виношував мрію - привітати дружину на 8 березня подарунком: замовив весняну курточку з сердечком, щоб знала і відчувала Його почуття...40 днів був синочок на війні... Були сильні морози. Не вистачало медикаментів, їжі. Бійці розтоплювали лід біля батарей, щоб напитися води...

Як почалася війна, я не могла нічого робити. Все про нього думала. Довго не було вісточки від синочка. За день до біди, так важко було на душі... У вівторок, 05 квітня 2022 року були в хаті, сиділи за столом. О 9-й годині несподівано страшно завив собака... Ми так перелякаличь ... Я себе картаю. Бо якби в той момент я думала про хороше, можливо, біди не сталося. на Благовіщення, 7 квітня, прийшли до нас староста села Світлана Піддубна та Цуманський селищний голова Анатолій Дорошук, щоб сповістити... Я відразу зрозуміла...

Пригадую сон напередодні війни: велика вирвав від розриву ракети... Я - на самому дні цієї велетенської ями. Думка витає в голові: «Як мені вибратися з цієї прірви?» Вибралась, з Божою допомогою. А навколо - немає жодної людини... Чому мені так важко на душі?! Владика ніхто не міг зупинити. Про те, чи йти на війну, чи залишатися на навчанні, Він не задумувався. Так вирішив і так вчинив... Пішов захищати Україну!»

Тато Анатолій Володимирович:

«Був великим патріотом наш син. Носив ще зі школи «оселедець». Я Його сам підстригав. До війни працював Владик на заводі «Родинні ковбаси» в місті Львові, в ковбасному цеху.Важко працював. Брав додаткові понаднормові години, щоб підзаробити «копійку» і придбати власне авто. Мріяв з'їздити в рідне село, запросити батьків, сестру і брата та поїхати на кілька днів у Карпати. Його на роботі поважали. Рекомендували майстром зміни. Але війна перешкодила...»

Мама продовжила:

Пам' ятаю останній дзвінок від сина.

- Привіт, мамо. Що робите?

- Як ти там, синочку?

- В мене все добре.

- А що то за вибухи чути, - захвилювалась рідненька, передчуваючи щось недобре...

- То не в нас, - запевняв найрідніших Владик.

Він говорив недовго, бо час наближався до земного кінця, зжимав простірі потрібно було встигнути почути Ліду...»

Батько Героя:

«Коли телефонував, то все про дружину, про Ліду розповідав. Яка вона особлива і дорога для нього. Настало 5 квітня 2022 року, вівторок. Він загинув о 9 год 15 хвилин... у День ангела Лідії. Його остані слова, за мить до кончини, були такими: «Сьогодні День ангела у моєї дружини, - ковтаючи останні краплі повітря, промовив крізь нестерпну біль Влад. В цю хвилину, доки збирався з силами, думка не покидала : лиш би встигнути сказати. «При... віта ... й...», - ковтнув згусток крові і швидко захекав: ... те... ЇЇ... від... ме... ... ... не, - кинувши вже мовчки вічний погляд в бік, де в його уяві чекала на нього кохана Ліда...»

Тато Героя, Анатолій Володимирович :

«Коли вирішували, де поховати сина, пригадали Владикові слова: «Від дружини - нікуди».

«Він буде похований тут, біля мене, - тихо, ніби благаючи і водночас стверджуючи промовила Ліда.

«Як брат з сестрою вони жили», - додала сваха.

«Вони там були обоє щасливі», - зауважила сестра Марійка.

«Ми погодилися», - крізь невимовну біль розлуки проплакали батьки.

Мама Наталія Григорівна :

«Сниться сон після смерті сина. Стоїть наш Владик у храмі. Я закриває двері, щоб йти, а він просить поспати тут... «Поспи, сину, відпочинь», промовляє мама. Я повертаюся через мить, а його вже немає в храмі. Шукаю очима, де міг бути... А Він стоїть за спиною. Я його обіймаю, цілую. Таке відчуття, що своєю присутністю він відвідав нас. Екран його мобільного раптом засвітився... Владик в шлюбному костюмі... Кожного вечора перед світлиною сина молюся до Бога. Пробач, сину, що не вберегли. Ти загинув, а ми... Сльози градом лягають, омиваючи його світлину, ніби плачемо обоє. Вічна пам'ять, мій Герою. Цілую фото і прапор, що був на Його труні. Збоку висять його весільні світлини, які радісно дивляться на мене...

Сестра Марійка:

«Владик був чесною, совісною і впевненою в собі людиною. Якщо поставить за мету щось зробити, обов'язково виконає. Пригадую, як йшов до війська і потрібно було підписати контракт з ЗСУ. Зателефонували з територіального центру комплектування і соціальної підтримки до мами, запитали чи дає згоду. Мама плакала і цим висловлювала своє відношення. «Якщо не дасте згоди, пройду всі інстанції і ніщо мені не стане на заваді», -- виголосив Владик. Бачачи ту наполегливість і рішучість в його інтонації, мама погодилась. Він як старший брат, турбувався про мене: ось, я в дитинстві готую домашнє завдання з читання. Владик уважно слухає, виправляє помилки, вказує на правильну інтонацію. А ці знання від того, що сам багато читав. Культурологія потребувала широкого кругозору. Мені було з ним безпечно. Я почувалася впевненою в своїх силах, коли він був поруч. Я щораз очікувала на Його приїзди, а Він, знаючи про це, робив несподівані «сюрпризи» - приїздив без попередження. Я часто брала до рук, з дозволу, його телефон. Одного разу я помітила нову заставку на екрані, з якого на мене дивилась незнайома, вродлива дівчина... Він помітив мій допитливий погляд і пояснив посміхаючись: «Це - моя дівчина. Її звуть Лідою». І розповів все про неї, що можна було довірити рідній і надійній людині. Щирі почуття. Дитяча любов. З першого побачення у них все так швидко пішло - побігло, що не встигли озернутися, як і до шлюбу діло йде».

19 липня 2020 року вони взяли шлюб. І в цей день сім'я востаннє бачилася разом, окрім середнього сина Святослава, який на той час перебував на строковій службі, - так послідовно і нешвидко розповідала сестра Марійка.

«Ти любиш і тобі нічого непотрібно... Ліда розповідала, що вони з Владом завжди були поруч: на відпочинку і в роботі по дому. Пригадую нашу останню розмову з братом. Мама пішла до храму, я - по хліб. Він зателефонував, розмовляли недовго, 1 - 2 хвилини:

- Як у вас? Сестричко, слухай маму і тата, - наставляв Владик. - Я вас люблю і обіймаю.

- Владику, а що так бахкає ? - питаю в брата.

- Нічого не стріляє. У мене все «пучком», - відповів Він і вимкнув телефон, щоб не хвилювалася.

Три дні Він не виходив на зв'язок... Ішов дощ. Так пусто було на душі... Владик загинув 5 квітня 2022 року, у вівторок, в День ангела Ліди... На 40-й день перебування на війні ...

Це випадковість, чи символічно? У Бога все передбачено. Певно так мусило бути, щоб він назавжди залишився в Лідиному серці як її Ангел-охоронець...

Ми дізнались про Його відхід у вічність 7 квітня 2022 року, на Благовіщення. Не благу вість нам в хату принесли. Тато зателефонував мені і повідомив, що в нас - біда...На могилі. Ще не усвідомлюю, що його немає. В моїй уяві Владик з Лідою живуть на Львівщині. Він для мене живий. Коли їхала до Брата, то бачу реальність - його могилу... Хочеться поговорити. Побути, як у дитинстві, у його обіймах, відчути Владикову руку, що ніжно гладить мої коси. Так хочеться Його обіймати і притиснутись до Нього міцно - міцно. Коли в мене проблеми, я уявляю його і ділюсь ними з Владиком. Чекаю на його пораду.

Саме рішення приходить від нього згори. Стає легше. Мій рідний братику. Ти - найкраща людина, яку я знала на Землі. Він був прикладом для мене. Після загибелі, Владик приходить до мене у сні. Я сплю. Крізь сон відчуваю, що праворуч хтось лежить і трясеться. Той холод... Від його відчуття я проснулась. Уявила Владика. Згадала, як вони перемерзали у негоду, часто без їжі і води, по декілька днів... А ось інший сон : сидять Владик і тато, розмовляють.

Марійка зазначила, що коли в її сім'ї народиться син, стане питання, яке дати йому ім'я. Дівчина назве його Владом на честь Героя.

Сповідь і освідчення в коханні для воїна від дружини Лідії...

Поринула спогадами в далекий 2017 рік. Була осінь. На той час в соцмережах я отримала повідомлення від незнайомого хлопця, який запропонував спілкування між нами. Я першою долучила його в друзі. Я надіслала йому запрошення, розповіла про себе, - так невимушено і романтично повела свою розповідь пані Лідія.

Він жартома відповів: «Якби час повернути назад на два тижні, я запросив би тебе на каву». Саме в ту мить Він перебував в зоні проведення АТО.

«Мабуть Ти мене не дочекаєшся», - з тривожним відтінком в голосі промовив той, чия душа прагнула чути Її солодку розповідь, яку хочеться вбирати кожною клітинкою, ніби після довгої розлуки...

Влад попрохав у мене номер мобільного телефону. Турбував своїми дзвінками рідко, хоча очікувала на його розмови з нетерпінням. 1 січня 2018 року. Чекала на новорічне чудо...

О першій годині 20 хвилин пролунав дзвінок: «Привіт, сонце», - так ласкаво мене назвав.

Після цієї дати, життя моє докорінно зазнало змін. Ранки стали світлішими, люди - добрішими, а все навкруги було осяяне любов'ю. Так хотілося наблизити той день, коли знову його побачу. Ці три місяці, доки Влад перебував в зоні АТО, тяглися нескінченно довго... Нарешті дочекалася.

1 березня 2018 року. Він приїхав у відпустку, на ротацію, у свою військову частину в м. Володимир. Я тоді навчалась в місцевому педагогічному коледжі. Тікаю з пар, щоб зустрітись вперше з ним наживо. Площа біля кінотеатру ім. Тараса Шевченка. Мені назустріч біг невеликого зросту хлопчина, а за спиною ховав великий букет квітів. Він ніколи не запитував, які квіти мені до вподоби. Ми зупинились... Він подарував мої улюблені ромашки, які хотілось обіймати, тулити до серця. В ту мить я зупинила думку, що прилинула до моїх уст: «Це та людина, яку я хочу бачити біля себе все життя». Його привітний погляд, мрійливі очі і ніжний голос зігріли мою душу і переповнили серце особливими почуттями.

Ми говорили про те, як любимо один одного і як будемо жити, коли він повернеться з війни. Ми багато розмовляли про мрії, наші спільні мрії. Як Влад хоче жити, як бачить нашу сім'ю, дітей, власний будинок і авто... Я відчула його велику жагу до життя, прагнення навчатись, здобувати знання.

Ми спілкувались шодня і він розпочинав і завершував наші розмови словами:

- Доброго ранку. Бажаю гарного дня.

- Спокійної і хорошої ночі...

1 жовтня я перебувала на практиці в дитячому таборі. Він в черговий раз приїхав на ротацію. Заїхав до мене на побачення. Як тепер, бачу Влада в новенькій військовій формі з букетом квітів. Виймає нашвидку футляр з каблучкою і романтично промовляє: «Чи будеш для мене дружиною?»Я без вагань відповіла: «Так».

Після цієї зустрічі, ми помітили, що всі наші події в житті прив'язані до цієї магічної дати - перше число місяця. І вирішили, що будемо її разом святкувати.

31 травня 2020 року в коханого була демобілізації із зони проведення АТО. Влад признався мені, що хоче жити разом зі мною, не чекаючи весілля. 3 червня 2020 року він переїхав до мене, на Львівщину, а 4 червня 2020 року в РАГСі оформили наші відносини як подружжя.

Планували весілля на липень. В мене була важкохвора бабуся і її дні добігали кінця. Я познайомила її з Владом. Він дуже їй сподобався. «Це світла і позитивна людина», - промовила бабуся. - «З ним ти будеш щаслива..»

19 липня - день, коли ми з Владом обвінчались... Яким бачилося Владу майбутнє ? Він був надзвичайно закоханий в історію, цікавився філософією. Ми розмовляли про майбутнє країни, яких би змін хотів він, про нашу сім'ю. Бачив Влад нас у подорожах рідною країною, щоб зазирнути у кожен її куточок. На жаль, не встиг... 

- Якби тобі, коханий, була надана можливість - покинути рідну землю і жити за її межами, Ти би зміг ?

- Ні! Моє місце тут, в Україні.

Напередодні війни Влад їхав з роботи додому. Мені зателефонув з військомату. В мене було передчуття, що щось має статися. Про те, що буде війна, він знав. Ховав від мене тривожну валізу на горищі. Ми завжди були з ним скрізь разом : снідали, працювали по господарству, на кухні. Влад любив майструвати. Купив набір інструментів. Надавав старим речам нове життя.

Я намагалась бути біля нього, якісь ключики вчасно подати. І бачила його очі, в яких ховались по кутках промінчики добра, а уста не могли стримати сповнених любові слів. «Я кохаю тебе, моє сонце», - ніжно в голосі, як тоді, на побаченні вперше...

У нього все виходило, як задумав, і Він завжди добивався поставлених цілей, бо ж мав світлий розум і «золоті руки». На кухні вечерю готували разом: я - коло плити, він нарізав бутерброди. А розмова лилась тією тихою і солодкою рікою, де було місце для компліментів і добрих жартів. Де його губи невимушено торкалися моєї щоки... Було так, що Влад був на вихідному, а в мене навчання в другу зміну. Любий ніколи не сідав без мене обідати. Він чекав на моє повернення о 16 годині з накритим столом. Влад робив мене щасливою, це щастя складалося зі щоденних дрібничок.

«Завтра буду їхати у військомат», - з сумом промовив Влад.

Дістав з валізи маркер чорного кольору і протягнув 3-річній племінниці зі словами: «Тримай, Єлизаветко, і пам'ятай, хто його тобі дав. Вона його запам'ятала назавжди - найкращого друга Владіка...

24 лютого 2022 року... Ми живемо обабіч траси «Львів - Луцьк і Львів - Ковель». Я відчувала, що щось має статись. Коли країну вкутали сутінки і всі готувались до сну, спостерігався великий рух бронетехніки і автомобілів з військовими Влад мовчки ліг спати, тримаючи мою руку в своїй... 0 4-й ранку пролунали перші вибухи. Попадали наші світлини, що стояли в рамках на шафі, передчуваючи невідворотну біду... Почалося повномасштабне вторгнення на рідну українську землю рашистської орди. Він ще мирно додивлявся останні сни з посмішкою на обличчі. Я Його не будила. Похапцем приготувала сніданок, бутерброд до улюбленого чаю поклала на столі і крізь сльози ледь вимовила: «Любий, у нас війна...»

Влад швидко зірвався з ліжка, одягаючись «на ходу» підбіг до шкатулки, що стояла на столі і одягнув шлюбну обручку... Ці останні швидкі збирання і засмучені наші обличчя чиєюсь невидимою рукою руйнували наше щастя, роз'єднуючи назавжди з Тим, Кого серце не хотіло відпускати від себе...

Влад пройшов військово - медичну комісію і його відправили на Яворівський полігон в складі 24 - ї бригади. Коли був у казармі, до Нього під' їхав друг Роман, з яким служив у одній військовій частині ще з Володимира. Вмовляла залишитись на день - два до відправки, щоб побути разом востаннє... Ми не встигли набутись на цій Землі...

26 лютого 2022 року зателефонував мені, щоб допомогла з придбанням бронежилет. Я бігала і шукала, запитувала у кожного про те, де можна роздобути таку, на перший погляд невеличку річ, яка може врятувати життя. Дякуючи Голові громади, роздобули. Тепер, навантаживши руки сумками з їжею і необхідним, прилаштувавши бронежилет, рушила на побачення з любим.

Охоронна зона полігону обмежила під' їзд до КПП. Довелось йти мені з речами аж 4 кілометри. Зустрілись... Обнялись... Відчула ніжний поцілунок на своїй щоці, як в мирному щоденному житті. Хотілось думати, що це - сон, з якого необхідно чимдуш тікати нам обом, щоб те, страшне, що підстерігало в прийдешньому, не здійснилося... Але долю не обманеш, не обійдеш. «Все буде добре. Я знаю, куди їдемо», - намагався заспокоїти мене Влад.

Наше коротке побачення збігло швидко. На прощання зробили останнє селфі разом і нас, ніби навмисно розділили по різних системах координат, де точка доступу -- телефонний дзвінок. Він поїхав, я повернулась додому з гірким присмаком тривог і тягарем в душі...

27 лютого 2022 року вони виїхали на Схід. Щодві години приходили СМСки, в яких писав, що мене любить. Остання відеорозмова ... Наступні дні телефонував один раз на день: «Я живий і в мене все добре». Іноді розпитував мене про новини в країні, про що пишуть в інтернеті і в цю мить несподівано пропадав зв'язок...

Під час наших розмов я чула вибухи.

- Це в тебе так стріляють ? - запитувала в милого.

- Ні. Це далеко. Не переживай, - намагався спокійним і бадьорим голосом заспокоїти моє хвилювання Влад.

Щодня просив, щоб потелефонувала батькам, бо ж не міг довго розмовляти з «нульових» позицій.

29 березня 2022 року не виходив на зв'язок цілий день. У мене була атестація педагогічних працівників. О 16-й зателефонувала дружина Романа та запитала, чи я розмовляла з Владом. Її чоловік сказав, що бачилися з другом. Все добре. Вони виїхали в місто Попасна на вуличні бої...

Через годину Влад добився до мене: «Сьогодні ми їм «всипали»! . Не переживай, ми ще повторимо...»

30 березня 2022 року наша розмова тривала не більше двох хвилин. 1 квітня 2022 року Він був на бойовому чергуванні і зателефонував надвечір. То була наша найдовша остання розмова, яка тривала 1 год 20 хв: Влад розповів про свої плани на майбутнє, як повернеться з війни. Після цього був «приліт».

Підбіг друг Роман. Ми добре порозмовляли. На мить на душі відлягло. Аж раптом його останні слова на прощання: «Ми, мабуть, не будемо більше разом...», - як грім серед ясного неба.

2 квітня 2022 року був дзвінок від Влада ( чую захеканий голос, певно бігав ): «Як справи в мене і чи виздоровіла», -- спитав і побіг далі... 3 квітня 2022 року ( неділя). 11:00 - зателефонував Влад. Розмовляли впродовж 40 секунд. Спитав, як справи.«Я - живий. Все добре. Скучив за тобою дуже. Скоро будемо разом. Обіймаю міцно... Зв'язок обірвався...

Знаючи, що Влад дуже відповідальний у своїх вчинках, я чекала на наступні дзвінки... 4 квітня 2022 року - любий на зв' язок не вийшов...

5 квітня 2022 року в школі - дистанційне навчання. Я прокинулась о 5-й ранку. 8:30 - збираюсь на роботу. У мене було відчуття тривоги і що має щось статись. До мене підійшла бабуся, щоб привітатись, а в мене раптово полились сльози рікою...

- Він обов'язково повернеться живим, - промовила старенька...

- Ні-ні , бабусю, добре так більше ... не буде, - щось говорило за мене, а розум не хотів сприймати цих слів, які промовлялись поза моєю свідомістю.

6 квітня 2022 року - найбільша туга крає серце. 7 квітня, четвер - свято Благовіщення. В хаті є попугаї. Ще до війни ми з Владом хотіли завести домашніх тварин. 07:00 - попугаї дуже літали по клітці, ніби хтось їх хотів зловити. Я винесла на коридор, щоб заспокоїти. Вони не переставали битися об клітку. Ми з Владом намагалися щонеділі і у свята відвідувати службу в храмі.

Ось і тепер я в храмі, без коханого... Всі питають мене, чи Влад виходив на зв'язок. Таке враження, що вони знали, що його вже немає. Але прямо запитати про це ніхто не наважувався... Після обіду мені зателефонувала мама мого чоловіка:

- Лідо, нашого Владіка більше немає, - зі сльозами повідомила тяжку звістку...

- Я не вірю..., доки не побачу на власні очі сповіщення з Львівського військомату, - кричала, не підводячи очей, не бачачи нікого, не чуючи ...

Влад загинув 5 квітня 2022 року о 9 год 15 хв, в День мого Ангела...

Я зателефонувала до знайомих, запитала, чи це правда. Часто в житті буває так, що звершується чудо, обставини складаються так, що все це перетворюється на щасливу неправду. Я не хотіла вірити у цю реальність, поки не побачу. Я до останньої миті не вірила, все втішала себе надією, що можливо переплутали. Таке бувало з іншими. Не виходив на зв'язок, а пізніше зателефонував... Молила Господа, щоб врятував мого коханого, а в серці жевріла надія.

8 квітня 2022 року. зателефонувала дружина Романа і повідомила, що чоловік був у військовому шпиталі і то є... правдою. Якщо це сказав Роман, який був разом з Владом, тоді, тоді, о, Боже, моя надія... рухнула. 9 квітня, субота. Кличуть мене на впізнання у Львівське бюро судово - медичних експертиз. Їду. Мені повідомили, чи готова я подивитись на тіло і ствердити, що то -- Він. У мене востаннє, десь на глибині, зажевріла крихітна надія: «А може це не Його тіло ...»

Винесли труну, відкрили... Я боялась розплющити очі, стояла, як вкопана. У новій військовій формі, з усмішкою на обличчі, лежав мій коханий Влад... Я вмить зачерствіла, закам'яніла. Мені хотілось бігти, Бог зна куди, щоб не відчувати, не бачити. Траурним кортежем ми їхали до моєї домівки. Люди обабіч дороги стояли на колінах і схиляли голови, віддаючи останню шану.

10 квітня, неділя. О 13 годині розпочався похорон Влада з військовими почестями. Зібралась сила - силенна людей. Прибули друзі з університету, побратими, з якими служив в зоні  проведення АТО, приїхали рідні і друзі з Волині.

Це був надважкий день в моєму житті. Поховали Влада. Відчуття пустоти. У мене руки опустилися. Я не уявляла життя без нього. Пригадалось 6 квітня 2022 року, коли ми з мамою йшли зі школи додому і не знали, що Влада вже немає...

Ми розуміли, що він на війні і може все статись. Просила Бога, щоб зберіг його. Відганяла ту нав'язливу думку...

17 квітня 2022 року, Вербна неділя, через тиждень після похорону. Під ранок сниться сон. В неймовірно красивому місці бачу будівлю, схожу на баню. Сидять хлопці у військовій формі, серед них - Влад. Ми вийшли з ним і прогулюємось по доріжці. Посеред саду - озеро, а в ньому - Влад...

- Чому ти не телефонуєш, не приходиш ? - запитую у нього.

- Я буду тут. Я не можу вийти з цього озера, через те, що ви плачете за мною, - відповів коханий.

Мене довго переслідувала думка: «чи поховали його з обручкою, яку він брав на війну». Якось все не до того було. Він у сні показав на обручку. Від серця відлягло.

20 квітня, середа. Сниться, що стоїть мій Влад надімною, суворий.

«Скільки и будете ходити в чорних хустинах? Ви заважаєте світлу до мене пробитися».

Відтоді, я вирішила, що попри людські розмови за моєю спиною, я вчиню так, як він просив. До 40 - ка днів Влад снився щотижня. Усміхнений, одітий в нашу яскраву українську форму. Після сорока днів - один раз на місяць.

Я щодня прихожу на його могилу. Ділюся з ним про те, що зробила впродовж дня. Прошу у нього поради, як поступити в тій, чи іншій ситуації. Відчуваю його голос позаду. Радить... І все добре.

У серпні телефонували друзі з Луцька, що в їхньої донечки проблеми з серцем. Забрали в реанімацію. Мама дівчинки плаче і у відчаї втрачає надію.

«Чи виживе моя донечка?!» - звучить в трубці запитання...

2 вересня, п'ятниця. Закінчила роботу в школі і спішу до могили Влада. Прошу, любий, якщо можеш, допоможи.

Сниться сон: стоїть Влад біля реанімаційного бокса.

На ранок дзвінок з Луцька: «Донечку врятували».

- Я хочу бачити хресною матір'ю своєї донечки Ліду, -- промовила до чоловіка подруга з Луцька.

- Як поступити ? Чи погодиться після такої біди? - переживали батьки врятованої дівчинки.

Вночі приснився їм Влад. «Не хвилюйтеся, Ліда все знає», - запевнив мій коханий друзів.

Дружину підтримав чоловік і порадив повідомити про їх рішення мені. В ту ж ніч Він і до мене приходив у сні :

- Купи хрестика для цієї дитини, - порадив Влад мені.

- Я не можу купувати хрестика, адже це роблять хресні батьки.

- Я куплю їй іншу золоту річ, - відповіла Йому.

Вранці я була повідомлена про те, що мене беруть за хресну матір. Відчуваю Владову присутність на духовному рівні. Сиджу за столом. В кімнаті тихо... На столі книга лежить, яка за всіма законами фізики перебуває в стані спокою. І раптом падає зі столу... Це означає, що мій любий відвідав мене своєю присутністю...

Друг Роман хотів після реабілітації повернутись на фронт, щоб помститись рашистами за Влада.

«Любий наснився мені тієї ночі: «Хай роман робить те, що задумав. Я його прикрию згори...»

Роман вдруге був поранений на Херсонщині і повернувся додому живим. Найкраща в світі подруга - твоя подушка... Вона є незрадливим свідком твоїх недоспаних ночей і виплаканих сповідей. Її тиха присутність оберігала твої сонливі побачення з милим. Вона по-материнськи втішала Тебе, витираючи сльози на твоїх очах... З життя ідуть наші «золоті» хлопці, руками яких відбудовувати країну і гойдати дітей та внуків під мирним небом.

А тепер про дороге. Чи бачу я, молода вдова, поруч з собою когось на місці мого чоловіка з плином часу...?Ні ! Я не уявляю поруч з собою, хто замінив би мого Влада, Якого я продовжую до нестями кохати», - підсумувала нелегку сповідь і освідчення в коханні Герою.

«Зазвичай люди які не сплять ночами, або до безтями закохані, або ж зламані від цього ж кохання. Я до безтями закохана, та на частинки розбита. Буду пам'ятати тебе завжди, тому що наше кохання було щире і справжнє. Ми справді кохали, в нас ніколи не було ніяких непорозумінь, ми старались стати кращими один для одного. Я ніколи не відчувала такої сильної підтримки, турботи, тепла, справжнього чоловічого плеча поряд, з тобою можна було бути слабкою і ніжною, а не сильною і незалежною дівчиною. 3 тобою мені дійсно було комфортно, я відкрилась тобі, довірилась, з тобою була справжньою, могла розказати про все що тривожить, дякую тобі за це, я знала, що на тебе можна покластись, ти завжди мене зрозумієш.

Я буду пам'ятати тебе за моменти які ти мені подарував, наші зустрічі, наші поїздки, хоча їх було не так багато, в ті моменти я була щаслива, я щиро посміхалась і насолоджувалась часом. Дякую тобі за кожний день проведений разом, за кожен дзвінок, за кожну квіточку, за кожен подаруночок. Ти зміг подарувати мені емоції які я кожного дня згадую з посмішкою на обличчі. Я досі пам'ятаю твої дотики, твої теплі обійми, ніжні поцілунки. Я поряд з тобою, а ти зі мною я пам'ятаю. Ти завжди говорив що приходитимеш до мене у сні, я заставляю себе спати і чекаю коли Ти прийдеш до мене..В гості.. Я можу говорити про тебе вічно, тому що т и був найкращий.. Ти мій всесвіт, сумую за тобою, кохаю безмежно... » - каже ЛідіяЛитвин - Войтович.

«Немає сина, коханого чоловіка, друга і просто хорошої людини... Спогади лише найтепліші. Немає слів, щоб полегшити біль рідним, але є багато що згадати про Влада як про людину. Згадується час як відпочивали разом, той відпочинок був такий бажаний, бо рідко маєш час на таке. Людина, з якою легко в розмові, можна залишатися самим собою, завжди на позитиві, таких мало і це дуже цінно. Так ось закінчився наш відпочинок, ми приїхали до нас додому. Я з Лідусею (дружиною) пішли прогулятися міським селом як то кажуть, бо живемо в приватному будинку. Ішли ми собі, мріяли, будували плани на майбутнє. Згодом чоловік каже: «От би поряд Владові будинок десь поряд, бо видно що господар.З таким чоловіком Ліда як за камʼяною стіною, приємно дивитись»....Тепер лише спогади...і віри не ймемо, що більше не з нами...» - діляться спогадами друзі захисника Олена і Вадим Геруки.

«Влад був другом і побратимом чоловіка, вони завжди скрізь були вдвох. А другом сім'ї він став, коли ми переїхали й треба було, щоб хтось посидів з дітьми. І, о диво! Він погодився і прийшов до дітей, яких бачив вперше в житті! Рома завжди був впевнений в ньому, завжди! В житті, на службі, на війні!. Зі слів Роми: «Я б не заводив нових дружніх стосунків, мені Влада хватало повністю. Він був такий один, найкращим», - провадить дружина Романа, найкращого друга Влада Василина.

«На жаль, з Владом особисто ми так і не встигли познайомитись. Але Його смерть стала болючою і для мене, Він був чоловіком моєї найкращої подруги.  З її слів я знала Його, як найкращого чоловіка, який був надійним плечем для неї й не тільки, завжди приходив на допомогу, мав чудове почуття гумору, був хоробрим воїном, любив Україну і за неї віддав найцінніше, своє молоде життя. Згадую ранішній дзвінок Ліди в перший день повномасштабного вторгнення: «Він збирає речі». Це було близько 8 години ранку. Так в перший день, без вагань Влад вирішив йти захищати нас, боронити державу, у свої 24 роки. Особисто для мене Влад був і залишається великою людиною, хорошим другом, надійним Ангелом-охоронцем. Кажуть Бог забирає найкращих першими», - говорить колега по роботі Лідії Литвин-Войтович Наталія Рубель

Читайте також:

• Син народився після загибелі тата: сім’я загиблого на війні поліцейського з Волині отримала відзнаку Президента України
• Батьки досі не знають, як загинув син: історія Героя з Волині
• Рятував поранених захисників, але своє життя не зміг зберегти: спогади про полеглого воїна з Волині