Батьки досі не знають, як загинув син: історія Героя з Волині

«Чудова людина, прекрасний спеціаліст, єдиний син у батьків, який з перших днів війни  пішов захищати нас усіх, ніколи не  нарікаючи на  фронтові труднощі», – так написала про  Івана його колишня колега Марія Євтушок.

Іван народився 23 січня 1985 року. Хлопцеві виповнилося пів року, коли батьки, помінявши квартиру, переїхали в місто гірників із колишнього Ленінграда, хоч і Іван Іванович, і Валентина Василівна були волинянами. Обоє народилися на Любомльщині (чоловік - в селі Миловань, дружина – в селі Рівне).

Закінчивши 9 класів міської гімназії (нині - ліцей), юнак став студентом місцевого електромеханічного технікуму (тепер – коледж), де вивчився на електромеханіка. Потім продовжив навчання в Луцькому національному технічному університеті (заочно), за спеціальністю «Електронна амортизація» (комп’ютерні та інформаційні технології).

«Ваня з дитинства зростав спокійним і надзвичайно добрим чемним і дуже терплячим хлопчиком. Він ніколи нікого не осудив, не скривдив, завжди був готовий прийти на допомогу усім, хто її потребував. Навіть мені не давав сердитися й говорити про когось не зовсім добре. Ми, батьки, ніколи не мали з ним  жодних проблем, - ні в школі, ні в технікумі, ні в університеті. Ваня для мене був не лише сином, а й сердечним другом та помічником. Ще з другого класу його звільнили від фізкультури, бо мав проблеми зі спиною та з ногами. Через стан здоров’я він навіть в армії не служив», - ділиться мама Героя.

На війну пішов добровольцем

Закінчивши технікум, Іван влаштувався на роботу на ТзОВ «Чіп  А згодом  перейшов на ТзОВ «Кроноспан», де працював черговим електриком. Там і застала Івана Вознюка велика війна. І вже наступного дня, не чекаючи повістки, він вирушив до військкомату. Його зарахували солдатом у 100-ту бригаду територіальної оборони, яка на початку війни дислокувалася на Волині (нині  цю бригаду називають «Сталевою Соткою»). Спочатку хлопці  перебували в районі кордону з Білоруссю, попутно освоюючи всі премудрості військового вишколу, адже переважна більшість бійців «Сотки» були звичайними робітниками, селянами та  ІТРівцями.

«Їх постійно перекидали з одного місця на друге. Коли ми питали, де вони, син нічого не хотів говорити: «Мама все нормально, я тут не далеко» - така була відповідь. А з 1 квітня їх відправили на Лиманський напрямок, у Серебрянські ліси. Син ніколи не скаржився на фронтові труднощі.», - зі сльозами згадує пані Валентина.

У кінці серпня Іван уперше за півтора року на 10 днів приїхав додому у відпустку.  Коли батьки просили його розказати про свої воєнні будні, він лише посміхався і казав, що все нормально. 5 вересня він повернувся до своїх.

«Ліс чудес і смерті»

Ситуація, яка слалася на осінь 2023 року в Серебрянському (Кремінському) лісництві або, як називають його наші військові, - «Лісі чудес та смерті» була досить критична. Попри величезні втрати в людях і техніці, ворог рвався до Кремінної. Місто  стало для окупантів важливою стратегічною ціллю ще від початку вторгнення, бо це був прямий шлях на Сівєродонецьк. Тож, захопивши Серебрянське лісництво, російські терористи отримували можливість підійти до села Білогорівки, яке фактично було останньою точкою на шляху до виходу  їхніх військ на кордон регіону. Тож «Ліс чудес» завжди був місцем жорстоких і кривавих боїв. Тактика ворога, за словами наших хлопців, змінювалася, а от «асортимент»  - той самий: вогневий вал, «м’ясні» штурми або артпідготовка, після якої йшла в атаку піхота. Суттєвою проблемою стали та дрони, які постійно висіли над головами наших захисників. А на початку жовтня російські окупанти активно стали застосовувати хімічну зброю, випалюючи навколишні ліси та позиції наших захисників. Через ці хімічні атаки збільшувалася кількість пожеж, які  нашим воїнам доводиться гасити під обстрілами.

Іван Вознюк загинув 11 жовтня 2023 року у бою в районі села Діброва неподалік Кремінної. Того дня ворог активно застосовував авіацію, танки та гатив  по позиціях, які обороняли, стримуючи ворожий наступ, 63 ОМБр та 100 бригади тероборони, з усіх наявних стволів. Про те, як саме загинув син, батьки не знають і досі.

За словами побратимів, це було пряме попадання ворожої артилерії в бліндаж, де перебували хлопці, в результаті чого Іван отримав смертельне поранення в голову.

Похований мужній  і вірний присязі воїн  у Нововолинську на Алеї  Героїв у районі другої шахти. Указом Президента посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня та відзнакою «Знак доблесті» - «Лиман», яку отримав ще при житті.

Валентина САВЧУК

Читайте також:

• Рятував поранених захисників, але своє життя не зміг зберегти: спогади про полеглого воїна з Волині
• Мріяв про вже заслужену пенсію: захиснику з Волині просять присвоїти державну нагороду
• Понад усе хотів продовжити свій рід: серце Героя з Волині не витримало важких випробувань війною