«Спали під воротами в спортзалі»: історія волинянки, яка стала порятунком для сотень українців у Польщі

Про волонтерку пише газета «Слово правди».

У дні, коли на нашу землю звідусіль полетіли російські ракети і бомби Надія Бурик з Володимира, не знаючи, що буде далі, прийняла рішення рятувати своїх дітей. З семирічною Веронікою і двомісячною Вікторією виїхала до Польщі. Найперший прихисток знайшли у Центрі для біженців у Грубешові. Далі не поїхали, там і лишилися, адже буквально відразу активна землячка стала пліч-о-пліч із іншими волонтерами допомагати українцям, які тікали від війни, що прийшла на наші землі, опікувалася хворими людьми, сім’ями з дітьми.

Згодом супроводжувала зі Львова до Польщі евакуаційні автобуси, які вивозили людей із прифронтових територій за кордон. А повернувшись додому, як представниця благодійних фондів передає гуманітарну допомогу у лікарні та соціальні установи, воїнам на передову, підтримує сім’ї, що у складних життєвих обставинах, організовує відпочинок за кордоном для дітей з охоплених війною міст і сіл. Каже, що у надважкий для нашої країни час потрібно гуртуватися і якщо є змога – допомагати. Тож не шкодує для цього ні особистого часу, ні ресурсів. Волонтерить разом із своєю командою однодумців і тепер уже трьома донечками.     

 Вісім місяців життя у польському спорткомплексі

Центр для біженців у Грубешові для Надії Бурик з доньками став не тимчасовим прихистком на початку повномасштабної війни, а домівкою на  вісім місяців. Мешкала володимирчанка з малими дітьми та разом із іншими нашими земляками в переоблаштованому для прийому й поселення людей спортивному комплексі Hosir. Сюди приїздили в основному ті, хто не мав знайомих за кордоном й коштів на оренду житла чи на номер у готелі.

«Ми спали на «розкладачках» під футбольними воротами у величезному спортивному залі – там були облаштовані місця для біженців. Нас забезпечили найнеобхіднішими речами, харчуванням», – ділиться Надія.

Буквально з перших днів перебування у цьому центрі, трохи оговтавшись від подій, вона зрозуміла, що може бути корисною іншим. Оскільки володіла польською мовою, стала посередницею між земляками, які полишали рідні міста й села через війну, й польською стороною, що пропонувала допомогу біженцям з України. Була перекладачкою і водночас психологинею.

«Люди приїздили у стані сильного стресу, виснажені довгою дорогою, розгублені, морально розбиті. Багато із них мали ще й різноманітні проблеми зі здоров’ям: цукровий діабет, хвороби Паркінсона, СНІД, онкологію, психологічні захворювання, аутизм, інвалідність… Ми обладнали спеціальну кімнату для тих, хто потребував меддопомоги, яка надавалася за рекомендаціями лікарів, – ділиться Надія. – У мої обов’язки входила комунікація з медиками: телефонувала у лікувальні заклади, домовлялася про прийоми, супроводжувала туди людей й була перекладачкою між пацієнтами і лікарями.

Важко було домовитися про влаштування людей у спеціальні заклади, де б вони отримували належний постійний догляд. Доводилося мені бути присутньою й під час пологів, щоб допомагати з комунікацією: на п’ятому місяці вагітності, через пережитий травматичний досвід, жінка потрапила у лікарню, а через два місяці передчасно  народила маля. Був випадок, коли довелося шукати спільну мову з чоловіком із психічними захворюваннями, який у чужій країні без документів «загубився», відставши від брата, який невдовзі таки знайшов рідну людину. Щоправда, та історія мала неочікуване продовження – я потребувала захисту поліції».

Щодня Надія комунікувала із земляками, проводила їхню реєстрацію, визначала кому і яким чином можна допомогти.

«Війна в Україні раптово застала не лише наш народ, а й представників різних національностей, які тут жили, навчалися, чи приїхали погостювати до родини. Тож до кожного потрібно було знайти підхід, врахувавши особливості їхньої культури, релігії. Цілими родинами виїздили багатодітні сім’ї ромів, яким ми надавали допомогу. Проблеми виникали, коли потрібно було оформити документи й статуси біженців для африканців, які одружені з українцями чи українками й мали дозвіл на проживання у нашій країні, але не мали громадянства.

Особливого піклування потребували мусульманка з сином, яких війна застала у Харкові, коли вони провідували родину, потрібно було організувати їхнє тимчасове проживання й повернення додому з дотриманням усіх правил їхнього віросповідання. Я подзвонила у Варшаву в мечеть і домовилася, щоб допомогли їм знайти прихисток, не без труднощів організувала перевезення туди», – ділиться волонтерка.

Люди, евакуйовувалися з охопленої війною країни буквально під обстрілами, тож полишали усе майно, брали лише найцінніше і документи. Деякі не могли залишити домашніх улюбленців, тож виїздили з котами, собаками і навіть ящірками… Волонтерам треба було подбати про корм для усіх тварин.

Робота у центрі потребувала не лише фізичної праці, а й моральної стійкості, бо важко історію кожного українця та українки пропускати крізь своє серце. А таких до болю щемких історій було багато. Люди втрачали не лише своє попереднє життя, житло, майно, роботу, втрачали близьких людей і ненароджених дітей…

«Полишила Україну мама з чотирма дітьми, під серцем носила п’ятого малюка. Невдовзі після приїзду, на сьомому місяці вагітності, вона народила, та дитинка згодом померла. Тоді та жінка сказала, що якби не війна, дитина жила б… Подібні слова звучали й від чоловіка, який виїхав з Бучі з дружиною на кріслі колісному – вона постраждала під час обстрілу, її дістали з-під завалів з численними травмами. Російські загарбники забрали у них не лише дім, статус, бізнес, а й щасливе майбутнє і зруйнували мрії про велику сім’ю з купкою діточок», – розповідає володимирчанка.

Допоки Надя допомагала українцям, її доньки були повсякчас поряд, а коли потрібно було відлучитися у справах, про них дбали інші волонтери осередку, матері з дітьми, що тут мешкали, і навіть поліціянти, які тут несли чергування.

«Вероніка й собі бралася допомагати. Вона ставала подругою для дітей, які тільки приїздили у центр. І часто вони розповідали їй про пережите й побачене, про те, у чому не зізнавалися дорослим… Бо відчували її підтримку», – розповідає Надія.

Відчувала підтримку й Вероніка, яка захоплюється гімнастикою, тож не полишала своїх тренувань. І це помітила місцева спортсменка, яка запросила дівчинку виступити у цирку, щоб дитина не втратила азарту й продовжувала займатися улюбленою справою.

Надія розповідає, що дуже підтримувала осередок для біженців очільниця Грубешова Марта Маєвська. Вона повсякчас приходила у центр, цікавилася, яка потрібна допомога і усіляко сприяла розв’язанню проблем. І продовжує підтримувати українців, які досі проживають у цьому місті, відвідує заходи, котрі організовують наші земляки та землячки.

«Я досі їжджу у Польщу, де тримаємо зв’язок з іншими українцями,  організовуємо різноманітні зустрічі, бережемо українські традиції. Наприклад, святкували разом Різдво, колядували… Люди, з якими я у перші місяці війни познайомилася, пороз’їжджалися хто куди, намагаючись знову знайти своє місце під сонцем. Та ми зідзвонюємося, обмінюємося повідомленнями, вітаннями зі святами… Бо скільки б часу не минуло, пережитого тоді не забути. Люди досі дякують за отриману допомогу», – каже Надія.

Окрім роботи в осередку для біженців Надія допомагала з евакуацією людей з територій, постраждалих від бойових дій, за кордон. Їздила у Львів, звідки вирушали евакуаційні автобуси, тож супроводжувала людей у дорозі, які у Польщі розселяла. А якось, пригадує, трапилися непередбачувані обставини і автобус з пів сотнею людей з прифронтових міст і сіл із великим запізненням дістався Польщі – 31 грудня, у час, коли усі працівники, які б могли допомогти з документами та розселенням, розійшлися по домівках. Кілька годин перемовин, безліч телефонних дзвінків, робота з перевірки паспортів у кризовому центрі – але ситуацію таки вдалося врегулювати.

Працюючи в осередку володимрчанка вступила на навчання у Варшавський університет, де здобула професію міжкультурної асистентки у школі. Та будувати своє життя у цій країні не стала, повернулася додому.

«Аджалик» та інші напрямки волонтерства

«Нам пропонували залишитися в Польщі, чи виїхати в інші країни, та ми повернулися на Батьківщину. Донька сказала, що хоче займатися гімнастикою у своєї тренерки, рости в Україні. І я поділяла її бажання», – ділиться володимирчанка.

Після повернення додому Надія стала мамою втретє – у неї народилася донька Владислава. Та що таке декретна відпустка жінка не знає, адже повсякчас у турботах – продовжує волонтерити. Уже просто не може інакше.

«До дев’ятого місяця своєї третьої вагітності я допомагала переганяти автівки через кордон для воїнів та військових підрозділів. Разом із Вікою, яка подорожувала в автокріслі, а як народилася Влада, то доставила ще одне – і так ми волонтерили утрьох», – ділиться Надія.

Волонтерка має чимало однодумців, співпрацює з багатьма міжнародними фондами та волонтерами, реалізовує кілька благодійних ініціатив.

«У співпраці з польськими волонтерами реалізовуємо програму підтримки українських громад, мене запросили  координувати її діяльність на території України. Участь у проєкті беруть Володимирська, Зимнівська і Устилузька громади, а точніше – вісім сімей, які мешкають на їх територіях, – усі вони у дуже складних життєвих обставинах. Ми опікуємося сім’єю переселенців, зниклого безвісти та загиблого Героїв, військового, онкохворої, багатодітними.

У кожної такої родини є нагальна потреба в ремонті житла. Тобто ми не лише допомагаємо їм продуктами, речами, а й поліпшуємо побутові умови проживання, бо ж у кожній з таких сімей підростають діти. Усі потреби учасників проєкту закриваємо не лише з допомогою друзів-поляків, а й за підтримки інших фондів, окремих підприємців. Активно співпрацюємо з ювенальною превенцією, центром соцслужб, офіцерами громади, місцевою владою.

Готуємо звітність, у тому числі робимо фото переданої допомоги, щоб донори бачили, що усі речі потрапили за призначенням. Адже історії цих сімей, які ми записали під час відеоінтерв’ю з ними, торкнули тих, хто їх бачив, до глибини душі, тому таким сильним є бажання допомагати й надалі», – ділиться волонтерка.

Надія відома у Володимирі як представниця фонду «Аджалик». Неодноразово допомогу від цього фонду та його партнерів передавала спеціалізованим закладам району, де навчаються діти з особливими освітніми потребами, стаціонарному відділенню територіального центру, ГО «Берег надії», яка опікується підлітками і молоддю з інвалідністю, місцевій лікарні та іншим установам. Передавала волонтерами з Володимирщини для воїнів на передову, відправляла «Новою поштою» у прифронтові території.

«Цей фонд зареєстрований в Одесі, та він уже, можна сказати, міжнародний. З його директором, а він нині мешкає у США, я познайомилася, коли закривала різні запити українців у Польщі. Коли потрібні були необхідні їм речі, чи, наприклад, фінансування рейсів евакуаційних автобусів. Фонд об’єднує чимало окремих доброчинців, благодійні організації і спільно робимо важливу справу», – ділиться Надія.

Вона розповідає, що благодійну допомогу, яка до них надходить, разом із п’ятьма волонтерками сортують, пакують та відправляють за призначенням. Передають не лише у заклади, чи установи, а й окремим сім’ям чи людям, які таких речей потребують, також одяг та взуття відносять воїнам, які проходять лікування й реабілітацію у місцевому територіальному медоб’єданні.

«Коли дізнаємося про людей, яким можемо допомогти – допомагаємо, – каже Надія, – Тож завжди лишаємо свої контакти, щоб при потребі люди зв’язувалися з нами».

Налагодивши зв’язки з Харківською та Херсонською військовими адміністраціями, волонтерка допомагає дітям з прифронтових територій отримати можливість безоплатного оздоровлення у Польщі від фонду за проєктом «Бог діє через наші серця». Вона відповідальна за підготовку документів, комунікацію з органами влади, батьками, приймаючою стороною.  Каже, що уже понад 600 дітей відновили ментальне здоров’я, відпочиваючи за кордоном. Триває такий табір від 30 до 60 днів.

Ще кілька ініціатив для допомоги українцям, зокрема у нинішній непростий воєнний час, має намір втілити Надія. Про них поки публічно не хоче розповідати, але як тільки ідеї реалізує, ви обов’язково прочитаєте про це на шпальтах газети.

Читайте також:

• Волонтер з Волині отримав 7 років тюрми за допомогу ухилянтам
• Печиво, рулети й паски – для фронту: волинянка уже 10 років випікає смаколики захисникам
• У Луцьку кицька Кері допомагає військовому збирати кошти на РЕБ для ЗСУ