Присвятив Україні два роки і сім місяців свого життя: старший лейтенант з Волині Руслан Жерж загинув від вибухової травми

Спогадами про Героя поділилася газета Ратнівщина. 

Позитивним, добрим і справедливим він залишиться на завжди у серцях і пам’яті тих, хто його знав. Гіркий пекучий біль стискає серце. Сльози підступають до очей. Лише 34 роки… Позаду майже 10 років роботи у ветеринарній медицині, майже три роки військової служби. Мама, сестра, донечка, племінник. Попереду мало би бути щасливе життя у вільній Україні. Не судилося. 29 грудня сира земля прийняла у свої холодні обійми щирого патріота, офіцера, вправного захисника…

ВЕТЛІКАР ІЗ ЗВИЧАЙНОЇ ЛУЧИЧІВСЬКОЇ СІМ’Ї

Руслан Жерж народився 16 березня 1990 року у сім’ї Миколи та Марії Жержів у Лучичах. З раннього дитинства був дуже близький із старшою на шість років сестрою Людмилою. Діти зростали у праці. З сім’ї винесли головні життєві цінності. Шкільні вчителі з приємністю згадують кмітливого учня, його щиру посмішку, такий яскравий, добрий вогник в очах.

Сестра загиблого захисника Людмила розповіла, що після закінчення Забродівської школи Руслан здобув вищу освіту на факультеті ветеринарної медицини у Львівському національному університеті ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Ґжицького за спеціальністю «Ветеринарна медицина». Паралельно з навчанням пройшов військову кафедру, став офіцером. Закінчив університет у 2013 році.

Спочатку працював у СТОВ ім. Шевченка Деражнянського району Хмельницької області зооветспеціалістом, далі виїхав у Білорусь і там працював у колгоспі ветлікарем, потім у Ратнівській ветлікарні, згодом перейшов працювати у держпродспоживслужбу. Потім їздив у Польщу на заробітки.

ПОВЕРНУВСЯ З ПОЛЬЩІ, ЩОБ ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ

Війна застала Руслана Жержа за кордоном. Так як він мав офіцерське звання, йому зателефонували з військкомату і повідомили, що є потреба у його вміннях та навиках для захисту України від окупанта. Рідні вмовляли його не повертатися додому, бо бачили, як нещадно ворог плюндрує нашу землю і її людей. Хотіли вберегти сина і брата. Він заявив: «В Україні війна. Хто має її захищати, якщо я тут буду сидіти?! Я так не можу! Я не ждатиму, щоб хтось зробив це за мене!»

16 травня Руслан Жерж уже був у Лучичах. 18 травня з’явився у військкомат, а 22 травня уже був з підрозділом в Одесі. Потрапив у 30 окрему механізовану бригаду імені князя Костянтина Острозького (до 2018 року більш відома, як Новоград-Волинська бригада). Був призначений заступником командира батальйону по тилу (ніс відповідальність за матеріально-технічне забезпечення підрозділів батальйону і багато іншого).

Сестра каже, що подробиць про службу брат не розповідав, але за два роки і сім місяців служби був у Бучі (у травні 2022 року бригада працювала на зачистці міста після російської навали), у Сумській, Дніпропетровській, Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій, Рівненській, Київській, Чернігівській, Житомирській областях. 30 бригада брала активну участь у визволенні Харківщини у серпні-вересні 2022 року, була під Бахмутом і в самому Бахмуті.

За весь період служби у відпустці був два рази – у вересні 2023 та у лютому 2024 року. Ще заїжджав додому на декілька днів, коли по службі був у відрядженні на Волині. Минулого року з нагоди дня народження командир батальйону нагородив Руслана Жержа подарунковою монетою – коїном. А друзі з Харківщини подарували прапор України, на якому фото захисника, герб 30 бригади і її назва.

БУВ НАЛАШТОВАНИЙ НА ЖИТТЯ І НА ПЕРЕМОГУ

Людмила Миколаївна каже, що брат дуже болісно переживав втрату побратимів, особливо тих, з якими пліч-о-пліч служив майже з початку війни. Журився, що в липні-серпні дуже багато загинуло бійців із їхньої бригади. За планом у жовтні в Руслана Жержа мала бути відпустка. Але служба продовжилася на Чернігівщині, на Житомирщині, в Рівному. Звідти у листопаді 2024 року захисник вибув у зону бойових дій у складі вже іншої механізованої бригади.

- 24 листопада ми їздили до нього в Рівне, - пригадує Людмила Миколаївна. - 28 листопада Руслан з побратимами виїхав із Рівного, два дні добиралися до Сходу. Його підрозділ стояв у Донецькій області на межі з Луганською. Ми туди йому висилали передачу.

Сестра каже, що він був дуже переконаний у Перемозі України. І за весь період війни зневірився, може, разів два. Якісь розмови про поразку нашої армії були для нього неприйнятними.

- Він був із тих людей, які на початку війни йшли на ентузіазмі і боролися до останнього подиху, - констатує Людмила. - Шкода, що їх залишилося дуже мало! Були моменти, коли він розкисав, але ми підтримували і казали: «Тобі важко. Але це випробування ти витримаєш!» Він був твердий, впевнений, що виживе у будь-якому разі. Коли було особливо важко, прощався, просив, щоб сильно не побивалися, але ми переводили це на жарт, і було все нормально. Коли говорили по телефону і був «приліт», він казав: «Я вже зайнятий, зараз передзвоню», - і кидав трубку. Він був налаштований на життя і на Перемогу.

ЗАГИНУВ ВІД ВИБУХОВОЇ ТРАВМИ

Востаннє по телефону Людмила спілкувалася з братом 18 грудня. Він подзвонив, запитав, як справи. Вона відповіла, що в стоматолога. Запитала і його у відповідь.

- Зараз будемо виїжджати.

- Куди? – А він мовчить. Лише згодом сказав:

- Ти ж знаєш куди!

– Знаю.

– Ти ж, звичайно, не скажеш.

- Я просто дзвоню попередити, що не буде зв’язку декілька днів, щоб ти не панікувала, не переживала.

- А декілька, то скільки?

- Може, два. Може, три, максимум тиждень.

- Коли буде можливість, маякни чи напиши, щоб ми не гризлися тут. Але ти ж вернешся? - Він промовчав. Я з серця спитала:

- Чого ти мовчиш!?

- Ну, звичайно, вернуся! Я ж сказав! Не хвилюйся!

19 грудня брат і сестра ще переписувалися, увечері він дзвонив, але Людмила не чула. Вранці 20 грудня о 7:33 год. написала, але повідомлення вже не доставило. Після роботи повернулася додому. Якось бентежно було на душі. - Підозри про те, що мало щось статися, не було, - згадує той день Людмила. – Просто душею відчувала, що щось не так. Син якраз приїхав із навчання. Дав лотки, щоб помила. Я стала їх мити, а в мене сльози рікою ллються. Він підійшов до мене: «Мам, що сталося?». Кажу: «Та нічого!» – «То чого плачеш»? – «А я знаю»? Душа, мабуть, уже страждала за Русланом, а розум ще нічого не розумів. Так у невідомості пройшли вихідні.

У понеділок, 23 грудня, Людмила прийшла на роботу і вирішила подзвонити у військкомат, чи там нічого не знають. Брата на зв’язку не було. Тішила себе думкою, що, раптом щось, їй першій повідомлять, бо її контакти брат залишив командуванню про всяк випадок. У військкоматі вранці ще нічого не знали, а вже близько третьої дня до Людмили прийшов знайомий. Йому сказали, що вже є сповіщення про загибель Руслана, що треба підготувати матір і бути поряд з нею. Поїхали у Лучичі. Через трошки привезли сповіщення. Він загинув від вибухової травми, отриманої в зоні військових дій.

У суботу, 28 грудня, було два скорботних супроводи. Спочатку у Велимче. Потім – у Лучичі. Востаннє в батьківському домі ночувало тіло сина-захисника. 29 грудня його відспівали священники Ратнівського благочиння та під звуки пострілів почесної варти поховали.

Плакала і тужила над рідною кровиночкою мати (батько помер п’ять років тому), сестра, племінник і велика родина. Це горе відгукнулося в серцях не тільки жителів Лучичів, а й усіх, з ким перетиналися життєві дороги Руслана Жержа. У школі, в університеті, на колишній роботі низько схиляють голови перед пам’яттю офіцера, який був чудовою людиною.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ ТА ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗАВЖДИ БУЛИ НА ПЕРШОМУ МІСЦІ ДЛЯ ЗАХИСНИКА!

Людмила Миколаївна розповідає, у чому була особливість брата. Він завжди мусив бути при справах. Йому треба було постійно щось робити, щось добиватися. Коли навіть були такі дні, що було менше роботи, він собі місця не знаходив. Його бентежило, коли незробленими залишалися елементарні, базові речі, а робити їх не дозволяли.

Сестра підкреслює, що він по життю був борцем за справедливість. Вважав принизливими випадки крадіжок, обману, ніколи не мовчав, коли бачив несправедливість. Завжди наголошував, що кожен військовий повинен нести особисту відповідальність за стан справ на фронті. Він не сидів і не чекав, поки їх забезпечить держава всім необхідним.

Під час переїздів облаштування підрозділу на місцевості завжди організовував якнайшвидше, аби робота максимально швидко розпочалася і бійцям було комфортно. Свою зарплату витрачав на потреби армії. Автомобіль, який йому купили ще в перший рік війни, обслуговував за власні кошти.

- Іноді ми один одного не розуміли в деяких питаннях, - зізнається сестра. - Але ці розбіжності були несуттєвими. Ми були близькими і важливими один для одного. Руслан дуже хотів Перемоги України. Казав: «Закінчиться війна. Прийду дому, буду колись старим дідом. Дітки будуть іти зі школи і казатимуть: «Діду, а розкажи, як ти воював!» Не судилося.

Не запитає ніколи в тата про війну і донечка Олександра. За своїх три рочки вона бачила татка лише кілька разів. Вона народилася у жовтні 2021 року, а в травні 2022 року він пішов воювати. Лише із фото та з розповідей рідних вона знатиме, що її тато – Герой, який загинув за незалежність України, що він робив усе, аби вона мирно спала і не знала тут, на Волині, що таке війна. Пройдуть роки і в ній проростуть найкращі людські якості захисника, його характер і усмішка.

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• «Із серпня на фронті почалося справжнє пекло»: спогади сержанта з Волині, який тримав оборону на Запорізькому напрямку
• Неушкодженим вийшов із «Дебальцевського котла», а смерть прийшла додому: спогади про захисника з Волині
• Виконував бойове завдання: серце старшого сержанта з Волині Юрія Янюка зупинилося на Куп'янському напрямку