Стати дідусем так і не судилося: життя Героя з Волині обірвалося під час виконання бойового завдання

Про захисника розповідає газета «Полісся».

Кажуть, хата Миколи та Наталії Мельників вигідно вирізняється у селі з-поміж інших господ якоюсь особливою аурою — усюди відчувається роботяща рука. Усе немов на картинці: завжди охайно прибране подвір’я, а на клумбах — справжній квітковий рай. На території розкошує садок, посаджений дбайливим господарем, а в хаті панував мир і добробут. Разом із дружиною Наталею будували і чепурили своє обійстя, в якому зростили трьох дітей. Роботу пан Микола знаходив і в сусідніх областях: заробляв на будівництві. «Ще б діждати онуків, і можна спокійно помирати», — казав часто невтомний у розквіті літ трудівник. Втім, на превеликий жаль, стати дідусем йому так і не судилося. Коли невблаганна війна покликала голову сімейства захищати країну, він без вагань пішов на медогляд, а невдовзі відбув на навчання, що проходили у Рівненський області.

Вже через місяць боєць стримував ворога на передовій у східному напрямку фронту на посаді кулеметника. Як згадує донька полеглого Оксана, нерідко тато нарікав на пекучий біль у нозі, яка дошкуляла йому ще в мирному житті. Але завжди керувався принципом, що саме він мусить здолати будь-які труднощі задля наших майбутніх поколінь, його майбутніх онуків, про яких дуже мріяв. Планував прогнати мокшанське кодло і повернутися із Перемогою.

«На жаль, триклята війна залишила рубці на серці батька ще при житті, — свіжими спогадами після останньої зустрічі з найріднішим ділиться донька. — Він понад усе хотів змінити країну на краще, але дедалі стикався з труднощами на фронті. Важко, казав, було вести війну з такими нерівними можливостями. Останнім часом, розповідав тато, ворог все більше нахабнів і звірствував, відчуваючи свою перевагу на полі бою».

«Його відчай ставав все глибшим, бо втрачав фізичні сили, перебуваючи так довго без відпустки. За період бойових дій тато приходив додому лише на п’ять днів, коли померла його мати, і ще на кілька приїздив місяць тому розділити радість таїнства вінчання свого старшого сина Віталія. Підняти бойовий дух та підтримати у хвилини скрути завжди допомагали його побратими, до яких він поспішав із нетерпінням. Загинув тато разом із побратимом під час мінометного обстрілу окупанта від отриманих травм, несумісних з життям», - підсумувала Оксана.

У Житнівці вперше за час повномасштабного вторгнення провели Героя в останню земну дорогу із воєнними почестями.

Двох уродженців цього села, Сергія Смітюха та Анатолія Пивоварчука, поховали за місцем їхнього фактичного проживання. Цього трагічного дня жителі громади у скорботі схиляли голови перед героєм навколішках. Тепер дружина «відзначатиме» свята без коханого, діти більше ніколи не отримають подарунки від тата на Різдво.

Читайте також:

• Любив усе живе й боровся за життя: історія добровольця з Волині, серце якого раптово зупинилось під Бахмутом
• Пішов на пенсію, але повернувся до лав ЗСУ: підполковнику з Волині просять посмертно присвоїти звання Героя України
• Мріяв про власне житло та сім'ю: історія молодого сапера з волинської бригади
• Загинув за місяць до 27-річчя: молодому захиснику з Волині просять посмертно присвоїти звання Героя України