У нерівному бою 50 днів утримував один із найскладніших опорних пунктів під пекучим вогнем окупанта: спогади про Героя з Волині

Далеко під Торецьком, де за кожен клаптик землі борються, зокрема воїни «сталевої сотки», там сумлінно і до останнього подиху ніс службу наш незламний земляк, - пише газета Полісся.

Життя досвідченого військовослужбовця, людини, яка вміла творити, захищати і безумовно любити свою рідну землю, обірвалося на передовій —де він був незамінний. Кожен з його побратимів знав, якщо бойову точку тримає Володимир — вона обов’язково вистоїть. Загиблий був із тих, хто не зраджує, не ламається і не відступає… Своє військове ремесло оборонець знав досконало. За плечима мав строкову службу, а коли агресор кинув всі сили в повномасштабному наступі, він добровольцем став в один стрій із захисниками рідної землі. Старший сержант взводу, а за день до загибелі Володимира Івановича офіційно підвищили до головного сержанта роти, володів усіма видами зброї — від стрілецької до інженерної. Бойовий наставник вправно навчав новобранців, підтримував побратимів і ніколи не втрачав віру в перемогу.

— Це був воїн зі сталі, — ділиться спогадами про полеглого командира роти пан Владислав. — У нерівному бою, п’ятдесят днів Володимир утримував один із найскладніших опорних пунктів під пекучим вогнем окупанта. Відбивався гранатами, відстрілювався від натиску настирного ворога, а потім ще пішки зумів дістатися до своїх. За час служби військовий пройшов найгарячіші точки фронту: Лиман, Очеретине, Покровськ, Торецьк… У кожному з цих пекельних місць він залишив частинку себе, тримаючи рубежі, де не витримував навіть метал та ніколи не нарікав на службу, бо захист України вважав своїм обов’язком. Це був один солдат, вартий десяти, яких би вистачило на всю лінію оборони, знову і знову вирушав у бій. Тепер світле ім’я головного сержанта навіки залишиться у спогадах його вірних побратимів, а жертовний подвиг героя стане частиною незламної історії української нації, — додав командир.

Та за суворою армійською дисципліною ховалося ще одне обличчя Володимира — творче, щире й проникливе. Музикант-самоучка не зламався навіть в найтемніші часи війни. Часто співав і грав на гітарі, додаючи фронтовим вечорам душевності й надії, підтримував бойовий дух побратимів. Хист до музики як і «золоті руки» він успадкував від батька. Володимир Іванович після закінчення школи вивчився на столяра. До війни працював у меблевому цеху в Камені-Каширському. Робив меблі з душею, так і на фронті служив чесно й на совість.

Безкорисний і відданий, готовий завжди мчати на допомогу близьким – таким завжди пам’ятатиме свого героя його велика родина. Полеглий Володимир Мельник походить із дружної багатодітної сім’ї. Ще з дитинства він навчився бути турботливим, відповідальним та небайдужим до інших. Як нині згадує сестра захисника Галина, телефон брата був завжди «гарячим». Комусь треба допомогти словом чи ділом, підвезти, зробити ремонт. Усі ми йому були однаково дорогі. Та особливою була його любов до матері. Саме вона для нього — найміцніша опора. Її думку він найбільше цінував, і дослухався до слова.

— Нашу маму Володя неабияк балував. Він щоразу приїжджав до неї з солодощами, подарунками не тому, що вона потребувала, а тому щоб радіти від побаченої її усмішки, — згадує найкращі риси брата пані Галина. — Він часто повторював: «Мамо, я обов’язково повернуся з вірою, що перемога буде за нами».

Під час закінчення останньої відпустки, у день, коли наш солдат мав повертатися на службу, він не поспішав йти з дому, натомість як ніколи тричі повертався з машини назад, щоб обійняти свою найріднішу 88-ми літню неньку. Притискав її до грудей, довго, міцно по-синівськи не хотів відпускати, ніби прощаючись востаннє. Але навіть тоді, відчуваючи небезпеку, вкотре повертався на захист батьківщини.

…Його шлях обірвався, але він залишив слід, як зоря, що падає з неба та освітлює темряву. Володимир Мельник залишив після себе також найцінніше — свого єдиного сина. Ще не зовсім зміцнілого, але вже такого сильного духом. Він мужнітиме з гордістю в серці за батька, пишатиметься його щирим патріотизмом, бо пішов на війну він не заради слави, а заради майбутнього кожного з нас. Подвиг незламного земляка навічно закарбується у пам’яті прийдешніх поколінь, а кожен удар серця у грудях нагадуватиме, що свобода має високу ціну. А її платять найкращі.

Леся МІНІБАЄВА.

Читайте також: 

• «Микола був люблячим чоловіком та батьком, а Олександр чудовим сином»: двох Героїв з Волині посмертно відзначили нагородами
• Зробив пропозицію коханій, але не встиг одружитися: рідним 23-річного Героя з Волині вручили його посмертну нагороду
• «Цього вечора ще говорили по телефону, в наступного - прилетіла страшна звістка»: спогади про 22-річного Героя з Волині