Сюди ніколи не заїжджав автобус: у волинському селі живе лише вісім людей

Від автобусної зупинки в Усичах до самих Усичівських Будок приблизно п’ять кілометрів, пише Вісник.

Село заховане за пагорбами, зеленню лісів. Місцина тиха і спокійна. Здається, що час тут зупинився. Не чути повітряних сирен… Лише іноді гуркіт фермерських тракторів, які орендують довколишні поля, лякає тишу.

В’їжджаємо у село, про що свідчить фігура, прикрашена стрічками. Опинившись на роздоріжжі, ми з шофером задумалися, в який бік рухатися, щоб знайти людей. Жодної хати за зеленню ніде не видно. Повернули вправо. Майже наприкінці вулиці побачили автівку біля старої хатини. Господиня Оксана, яка вийшла назустріч, розповіла, що три роки тому купили тут житло, тому нічого про минуле села не знає. Вона направила нас до найстаршої жительки Будок (так між собою місцеві називають село) – Зої Ліщук. 

Знову трохи поблукали порожніми вулицями, аж поки знайшли потрібну оселю. Зої Федорівні – 80 років. Ходить, підпираючись двома палицями: ноги підводять, а так бабуся ще б якусь роботу робила. Дуже журиться, що не може йти на город дзябати, а тільки на кухні біля горшків стоїть.

«Ми переселенці з Польщі. Спочатку жили на хуторі. Мати мала восьмеро дітей, але вижили лише троє: я і дві сестри, – Зоя Федорівна має світлу пам’ять. – Колись наше село гуло. Був клуб, початкова школа, магазин. Колгоспні ферми, де тримали овець, коней, телят. Люди мали роботу. Але помалу-помалу все занепало. Молодь в місто втікала, а старі повмирали. Геть мало зосталося людей тут.

Є відомості, що у 1906 році на хуторі Усіцькі Будки Торчинської волості було 18 дворів, 135 мешканців. За переписом населення у 1989 році нарахували 45 осіб (16 чоловіків та 29 жінок). А за даними 2001 року приписано було 30 людей.

«Скільки ж зараз односельців маєте?» – допитуюся.

Бабця Зоя рахує і сама дивується: 

«Тільки вісім… Ще одна жінка як на дачу приїжджає. Тримають городи – з того і живуть. А як треба щось купити, то тьопай п’ять кілометрів до цивілізації. Добре, що в одного чоловіка є машина, то як щось нагальне треба – всі біжать до нього. Ніхто не тримає ні корів, ні коней. В одних господарів є кози. А мені, як захочеться молочка, то дочки прошу – вона з Луцька привезе. Ото дожилися: з города до села молоко, сметану везуть! А колись всі корови тримали. Як то все змінилося», – журиться бабуся.

Її троє дітей теж вибралися з села. Щотижня навідуються. Вони й город обробляють, все помагають. Незважаючи на поважний вік, бабця Зоя не жаліється на старість. Вона мусить триматися, бо біля неї живе хворий племінник.

«Сестра померла, а ми перейшли в її хату. Так Колька і живе біля нас, – розказує. – Йому вже 67 років. Помаленьку дров нарубає, води принесе. А я вже їсти наварю. Разом снідаємо-обідаємо, і словом є до кого обмовитися. Якось даємо собі раду. Журюся одним: аби скоріше та клята війна закінчилася… Не можу телевізор дивитися, бо плачу, коли чую, скільки невинних людей гине. Дай нам, Боже, миру, щоб наші хлопці додому поприходили, до матерів, жінок і дітей!»

Руслана СУЛІК

Читайте також:

• Чоловіків призовного віку майже не лишилося: історія маленького села на Волині
• Війна забрала пʼятьох Героїв з одного села: як і чим живе волинське прикордоння