У селі живуть 54 людини, а майже половина – Вовчики: як виживає маленький хутір на Волині без школи та медпункту
У Ковельському районі Волинської області є невелике село Шкурат, де постійно проживають лише 54 людини, а майже половина мешканців мають однакове прізвище — Вовчик. У населеному пункті немає школи, клубу та медпункту, а хліб до місцевого магазину привозять лише двічі на тиждень. Попри віддаленість і поступове скорочення населення, люди продовжують господарювати, тримати худобу, вирощувати малину та збирати лісові ягоди.
Як живе маленький волинський хутір і чому його мешканці не хочуть залишати рідні домівки — розповідають Волинські новини з посиланням на сюжет Суспільного.
«Проживаємо ми ось в отакому маленькому селі Шкурат. Воно на відшибі. Усіх жителів, які дійсно постійно проживають, тут 15 будинків. На літо трошки більше, бо міщани приїжджають ранньою весною і осінню від'їжджають, тримають тут городи, піклуються про них. Кажемо, що хутір. Хоча трошечки і молоді є, і дітей. Якби це село було трошечки ближче до траси, ще якби медпункт був, школа була, то, може, щось і було би», – говорить Марія Вовчик.
Вона переїхала в Шкурат у 1989 році, після того, як побралася з місцевим хлопцем. Нині її родина тримає велике господарствро.
«У нас є корова, свині, кінь, кури, качки. Цього року засіяли дев’ять соток поля гарбузами», – каже жінка.
Дмитру Архиповичу Вовчику нещодавно виповнилося 80 років. Як він пригадує, в роки його юності в селі мешкало багато молоді. Із дружиною вони разом уже 56 років.
«Розписалися і через якийсь час весілля зіграли. Кабана закололи. Видумок не було, як зараз салатів різних, а м’яса вистачало», – говорить подружжя.
Пара наголошує: найголовніше – здоров’я і мир.
Роботи в селі, окрім як на землі, немає.
«Магазин майже не працює. Тільки хліб привозять. П'ять людей ходять у магазин. Два рази в тиждень хліб привезуть, то прийдуть. Все», – говорить Олена Вовчик.
Оксана Вовчик пригадує, що коли вона облаштувалася в селі, то тут мешкало 60 людей.
«Нині в кожного – своє господарство. Земля. Ліс підтримує. Для чоловік – риболовля. А так все городи-городи. Ото все, що маємо… Картоплі садимо багато. Є вісім з лишнім сотих малини», – каже Оксана Вовчик.
На її думку, майбутнє в села не перспективне: молодь і діти тут не залишаться.
«Я 1965 року народження, в цьому селі родився. Вчився. Працював навіть у Росії у 80-х роках. Там зовсім не сподобалося. При першій можливості переїхав додому, побудував хату, одружився тут і живу. 33 роки працював майстром лісу, а зараз на пенсії», – розповідає Олександр Осійчук.
«Де не був би, мене тягне туди, де я народився, де моє коріння», – наголошує чоловік.
Постійного сполучення з районним центром село не має, тому люди добираються до Ковеля шкільним автобусом: спочатку доїжджають ним до траси, а потім пересідають на інший транспорт.
Торкнулася Шкурата й велика війна: троє чоловіків із села нині захищають Україну на передовій, зокрема син Олександра Осійчука. Тож головна мрія кожного мешканця – така ж, як у всіх українців: щоб якнайшвидше закінчилася війна і всі захисники повернулися додому.
Читайте також:
- У 70 років двічі тікали від війни: як подружжя пенсіонерів із Краматорська знайшло прихисток на Волині
- 13 дорослих і троє дітей живуть у колишній школі на Волині: в яких умовах мешкають переселенці
- Після життя в окупованому Криму 18-річний Дмитро повернувся в Україну та оформлює паспорт на Волині