Батько і син на фронті: героїчна історія захисників з Волині

Про це пише Юлія Музика для газети «Нова доба».

«25 лютого 2022 року нам вручили повістки, а вже наступного дня ми обоє прибули у ТЦК та СП в Ківерці», − згадує Юрій Камець, який був призваний до ЗСУ з лісового господарства — працював бензопильником у Колківському лісництві. Кілька років роботи присвятив Колківському лісгоспу і його син Микола,  згодом їздячи працювати до Польщі.

«Коли вони виїжджали з дому, сусідка плакала, а я була спокійна — думала, ще повернуться, хоч теплі речі візьмуть, бо ж було дуже холодно… Але вони відразу поїхали на службу. Уже коли були в Зарічанську на Рівненщині, я їм через хлопців з нашого села все необхідне передала», — розповідає його дружина Лариса Костянтинівна, серце якої не знаходило собі місця весь час, поки її чоловік і син були на війні. Вона детально пам’ятає всі їхні переміщення.

Юрій та Микола Камці разом поїхали у військову частину, потім — на Рівненський полігон, далі — на кордон із білоруссю, а згодом вирушили у складі 63-ї окремої механізованої бригади на виконання бойових завдань у Миколаївську область.

«Спочатку ми два тижні окопувалися в лісі на Миколаївщині. Жили під відкритим небом, лиш удень гріючись біля вогню. Потім пів року воювали біля Любомирівки та Снігурівки, брали участь у Херсонському контрнаступі, дійшли аж до Дніпра», − згадує Юрій Миколайович.

«МЕНІ КАЖУТЬ: «ПОВЗИ!», А Я НЕ МОЖУ»

Наприкінці листопада 2022 року чоловік отримав довгоочікувану відпустку. Побувши десять днів із найріднішими, знову вирушив на фронт. Після повернення потрапив у страшну «м’ясорубку» на Донеччині. 19 грудня він зазнав важкого поранення під Бахмутом.

«Я служив водієм-механіком, але фактично — піхотинцем. Була перестрілка. Раптом — ноги відняло, впав. Побратими кричать: “Повзи!”, а я не можу…», — говорить ветеран.

«Ми до нього постійно телефонували, але він не відповідав. У той день я пішла на богослужіння в церкву, а наймолодшому синові Сашкові сказала, аби набирав батька. Коли повернулася, син сказав, що телефонував йому 43 рази, але тато не відповідав…», — з болем згадує пані Лариса. Вже ввечері того ж дня вона дізналася про поранення чоловіка. Син Микола також тоді перебував під Бахмутом.

Юрія евакуювали до Дніпра, потім — до Києва. Він задихався через понівечені легені. Медики казали: шанс на життя — лише один відсоток.

Коли Лариса Костянтинівна зайшла до нього в палату реанімації, там було шестеро лікарів, які саме вводили його в медикаментозну кому. У ній він провів два дні. Микола також приїжджав побачити батька. Полегшення настало 7 січня. Тих гірких днів Юрій майже не пам’ятає — говорить, що у момент поранення навіть не відчув болю.

ЛЮБОВ РОДИНИ ЯК РЯТІВНА СИЛА

У медзакладах Києва, Львова, Клеваня та Луцька Юрій Камець провів 10 місяців.

«Після поранення я відчуваю тіло тільки до грудей. Але руки є — значить, ще можу щось робити. Сім’я — моя опора. Якби не вони — не знаю, чи витримав би…», — говорить він.

Дуже допомогла підтримка великої дружної родини. Сестри та племінники в Києві постійно його навідували. Спілкувався із сім’єю по відеозв’язку, спершу навіть не розмовляючи — дихав через трубку, але чув рідних, бачив їхні стривожені, люблячі очі. Потім вони приїжджали до нього в госпіталь.

«Навіть сварився з ними — казав, не їдьте щонеділі до Львова. А все одно приїжджали», — усміхається ветеран.

Сила духу, любов до рідних і підтримка сім’ї допомогли йому вижити. Він не зламався і повернувся додому, сповнений надії.

Юрій пересувається на інвалідному візку. Його молодший син Сашко, який закінчив дев’ятий клас, став справжнім господарем — допомагає мамі з усією чоловічою роботою. У родини є корова, кінь, свині, чимало оброблюваної землі. Справжній син справжнього батька.

Микола демобілізувався після майже двох років на фронті, коли батько отримав інвалідність І групи (підгрупа А). Живе в Ківерцях із дружиною Аліною та синочком Сашком. Донька Катерина працює в Луцьку — випікає вегетаріанські тістечка. Вони навідують батька, а він — їх.

Юрій не сидить без діла, постійно спілкується з побратимами, які вже не раз приїжджали до нього з Луцька, Олики, Рівного.

«Багато з них загинули або скалічені… − зітхає ветеран. − Лише дехто досі несе службу на Лиманському напрямку Донеччини. Я б теж до них повернувся, аби мав здоров’я. Вони мене розуміють краще, ніж інші люди. Там треба комусь бути, щоб була наша Україна».

Він тренує руки, користується кріслом-колісником, а на вулиці — електровізком, подарованим троюрідною сестрою. Придбали масажери, аби поліпшити кровообіг.

«Не тільки по селу їжджу, де є асфальт, а й у поле — подивитися, як усе росте, підказати щось Сашкові. А приїжджає онук — катаюся з ним», − говорить чоловік.

ГОЛОВНЕ — ЩО ЖИВИЙ

Юрій Камець завжди любив військову справу: проходив строкову службу в автомобільних військах на Київщині, служив за контрактом у Луцьку, обслуговуючи літаки.

«Військова справа — це одне, а війна — інше. Війна — то біда… Там, де вона пройшла, усе зруйновано. Все розбите — і будинки, і душі», — каже він. Його голос — без пафосу, але з глибокою правдою.

«Чоловік уже третій рік неходячий, але слава Богу, що живий… Це — найголовніше. Все інше можна пережити, труднощі — стерпіти, до всього пристосуватися», — каже Лариса Костянтинівна.

Вдома йому облаштували зручно ліжко, придбали протипролежневий матрац. Юрій Миколайович сам навчився доглядати за собою: промивати й міняти катетери.

«Як думаю про лікарню — аж недобре. Тепер, якщо можливо, — лікуюся вдома. Хіба на реабілітацію треба буде, або якщо знову загостряться якісь проблеми…», − зауважує чоловік.

Юрій Миколайович, який 16 червня святкував свій золотий ювілей, став прикладом для своїх дітей та онуків. Його шлях − доказ того, що сила й любов здатні перемогти навіть найтемніші часи.

Фото з домашнього архіву родини КАМЦІВ

Читайте також: 

• «Просто йшов на роботу» – а став легендою фронту: історія «Маріка» з 100 ОМБр
• Наступного дня мав їхати у відпустку: історія добровольця з Волині, що загинув на Курщині
•  «Не хвилюйся, мамо, ми в лісі рибку ловимо», а у слухавці – вибухи: спогади про Героя з Волині Євгена Сороку