«Не хвилюйся, мамо, ми в лісі рибку ловимо», а у слухавці – вибухи: спогади про Героя з Волині Євгена Сороку

Полеглий Герой з Волині Євген Сорока був справжнім Воїном - вірним своєму слову та своїй Батьківщині, за яку без сумнівів та вагань двічі ішов на боротьбу зі злом, аби вона завжди була вільною та незалежною.
Євген народився 1 липня 1978 року у шахтарському Нововолинську. Його батьки - Микола Федорович та Марія Миколаївна були працівниками найбільшого в Україні заводу спеціального технологічного обладнання (НЗСТО) від самого його виникнення на карті Волині. Тато хлопця працював електриком, мама – освоїла спеціальність шліфувальниці – фрезерувальниці, але після народження сина пішла у декретну відпустку. Подружжя дуже зраділо народженню свого первістка.


«Та найбільше раділи мої батьки – продавець Надія Митрофанівна й шахтар Микола Степанович, оскільки в них народжувались лише дівчата – три доньки, а тут – онук. Мама розповідала, як тато дізнавшись, що у нас - хлопчик, раненько біг колією, зачепився за шпалу, яка вирвалась і вдарила його, на що він не звернув уваги, а, прибігши додому, розбудив зятя й повідомив йому щасливу новину. Ми спочатку жили всі разом у батьківській хаті й лише потім перебрались у малосімейку, а трохи згодом – у власну квартиру», - пригадує з усміхом день народження сина пані Марія.
А через рік і 10 місяців у подружжя Сорок народилася донечка, яку батьки у всьому підтримувала.
До його порад у дитинстві прислухалися навіть учителі
«Женя з дитинства успадкував мій характер, - був дуже добрим, довірливим та малоговірким. Йому більше підійшла би професія психолога. Коли син навчався у дев’ятому класі 5-ї школи, мені про це говорив навіть його класний керівник - Іван Степанович. Мовляв, вашому Жені було б добре вивчитися на психолога, оскільки до нього прислухаються не лише учні, а й він сам не раз питає в нього якоїсь практичної поради. На зріст син був маленьким, ровесники повиростали, а наш Женік так і залишився якимось дитячим. Я й сама інколи дивувалася, - звідки у нього такий розум? Правда, він дуже багато читав, і йому це подобалося», - ділиться спогадами мама Героя.


Коли хлопець навчався ще у п’ятому класі, попросив маму, щоб записала його у танцювальний гурток у ДЮЦ. Відвідував його майже рік, але, коли перейшов у шостий клас і стало більше уроків, ходити зранку туди вже не міг, хоча йому це дуже подобалося. Ту любов до танців він проніс через усе життя, танцював навіть на війні.
Закінчивши дев’ять класів, Євген став учнем ВПУ в Будятичах, де освоїв фах електрозварника, а заодно й отримав посвідчення водія. Після закінчення училища пішов служити в армію. Оскільки юнакові видали дуже хорошу характеристику, то його взяли у прикордонники, куди в той час брали далеко не всіх. Служив він на Закарпатті – на кордоні з Румунією. За хорошу службу, чесність, відвагу та товариськість мав грамоти від командування.
«Я дуже тішилась, що у нас такий син»
«До нього завжди тягнулися усі, хто його оточував. У розмовах із друзями Женя говорив, що потрібно вести здоровий спосіб життя, займатися спортом, прагнути якнайкраще реалізувати свої мрії й уміти постояти за себе та своїх рідних. Сам теж, як і батько, не пив і не курив. І я дуже тішилася, що у нас такий чудовий син», - з гордістю каже жінка.
Повернувшись через півтора року зі строкової служби, змужнілий юнак вирішив їхати на заробітки в Польщу. Працював підсобним робітником на будівництві. Заробивши грошей, через 1,5 року здійснив давню мрію - прибав іномарку. Матері ж привіз у подарунок великого рожевого слона.
Згодом Євген познайомився з дуже гарною, як моделька, дівчиною, яка мешкала неподалік від нашого будинку. Звуть її Олена. Вона тоді навчалася у столиці на психолога.
«Дівчина відразу теж припала мені до душі. Вони з сином дуже підходили одне одному, просто доповнювали одне другого. Лєна за характером - стримана та врівноважена, а Женя - любитель пожартувати та побалагурити, особливо в компанії. Тож, мабуть, завдячуючи їй, він став студентом економічного факультету столичного вишу, й вони разом поїхали до Києва. Та, провчившись два роки, інститут син так і не закінчив. Перевівшись на заочне відділення, разом з коханою став їздити в Польщу, тому не завжди йому вдавалось потрапити на сесію. До того ж, і роботу міг утратити. Тож, подумавши, залишив виш, хоч вчитися й любив», - зауважує Марія Миколаївна.


«Не хвилюйся, мамо, ми в лісі рибку ловимо», а в трубці – вибухи…
За кордоном молодята прожили декілька років. Хотіли діток, але Бог не давав. А потім настав 2014 рік…Донецьк та Луганськ захопили бойовики Гіркіна, а у Криму з’явилися «зелені чоловічки». У столиці із Героїв Майдану почали формуватися добровольчі батальйони.
У такий буремний час не зміг всидіти вдома і 35-річний Євген Сорока – добровольцем пішов до військкомату. Його зачислили в тодішню 51-шу ОМБр й відправили у Володимир. Там у частині чоловік побачив несправний вантажний автомобіль. Зателефонувавши батькові, попросив допомогти його відремонтувати. Той, прихопивши із собою чоловіків сестер пані Марії й закупивши необхідні запчастини, відправився на поміч синові. Машину відремонтували й поставили на колеса. На цій машині Євген спочатку поїхав на полігон під Рівне, а влітку - на Донбас.
Коли б пані Марія не телефонувала до сина й не запитувала – де він, у відповідь завжди чула: «Мамо, не хвилюйся, ми відпочиваємо в лісі, ловимо в річці рибу, усе добре», а у трубці - вибухи. З тих часів у неї лишилося лише одне фото, де Женік біля літака. Правда, жінка точно не знає – це фото з 2014-го чи з 2022-го року.
Додому Євген повернувся весною 2015 року - весь чорний від утоми та ще й з високою температурою. Поміряла – майже 40. Бігом його в лікарню…


«Коли машина рушила, кров із неї просто струмком дзюркотіла»
«Коли син вийшов з лікарні, в гості до нього приїхав побратим. Женя пішов у магазин за «Кока-колою», яку дуже любив, а ми сидимо й розмовляємо з гостем. Я й кажу: «Слава Богу, що вас не було в тому Іловайському котлі». «Як не було? Ми там були…», - дивується Микола.
А потім став розповідати, як вони, отримавши відповідний наказ, вибиралися через «зелений коридор» зі с.м.т. Щасливого, де стояв їхній підрозділ. Як у дорозі потрапили в засідку під шквальний вогонь руського десанту, який відстрілював наших хлопців, ніби зайців, а ті розбігалися, хто куди: хто - в посадку, а хто – в кукурудзяне поле. Побачивши це, Женя став кричати: «Хлопці, хлопці! Виходьте! Я вас на машину заберу!».
Було вже багато вбитих та поранених. Тоді Женя вискочив і став допомагати закидати їх у кузов. Незадовго до цих подій я, на його прохання, передала йому два одіяла. Ними він і застелив дно кузова. Тож, за словами Миколи, ці одіяла вмить стали червоні. «Коли машина рушила, кров із неї просто струмком цабеніла. Такого шоку зазнали, що словами не передати, адже підбирали ми не лише «300-х» та «200-х.», а й частини людських тіл. Якимсь чудом залишились у живих Після цього наша машина заїхала в ангар, де ми вивантажили тіла вбитих…». Докінчити розповідь Коля не встиг, бо з магазину повернувся син і насварив друга за те, що змусив мене так хвилюватися», - зауважує мама захисника.
А 23 червня 2015 року у пані Марії з’явився перший онук, якого назвали Арсенчиком, Тож бабуся почувалася неймовірно щасливою. Євген з Оленою оселилися в її батьків, оскільки у їхньому будинку був ліфт, і молодій мамі було легше вивозити малюка на прогулянку. Оскільки збільшення родини потребувало коштів, то молодий тато знову став їздити на заробітки за кордон.
Та все пережите на Сході далося взнаки: колишній мужній воїн став заглядати в чарку, хоч раніше взагалі був байдужим до алкоголю. Вмовляння й докори рідних не допомагали. Через який час Євген залишив дружину з сином, повернувся до матері. Потів улаштувався водієм на гофрофабрику. Пропрацював там майже до кінця 2021 року, а далі розрахувався й перебивався випадковими підробітками.
«Мама, я йду…»
А вдосвіта 24 лютого 2022 року Україна здригнулася від вибухів російських бомб та ракет, й уже до вечора ворожі війська опинилися за лічені кілометри від столиці…
Марія Миколаївна ще спала коли почула стукіт у двері. Відчинивши й побачивши за ними Женю, здивувалась, адже мав ключ. «Мама, почалася війна, і я йду…», - тихо сказав він й почав збирати речі.
«Я ж узяла список необхідного, який лежав у нас ще з 14-го року, й побігла в аптеку за медикаментами. Потім пішла до банкомату, але там вже не було готівки. Слава Богу, дівчата з банку знали мене й видали певну суму. Повернувшись додому, одягла синові військові штани, куртку, бронежилет й стала у дверях, розкинувши руки: «Не пущу… Ти там уже був, у тебе сім’я розпалася, нерви треба підлікувати…».
«Мама, ти така смішна, зніми це все… Я так вирішив. Я – сильний, я витримаю…», - сумно усміхнувся Женя, обнімаючи мене. Тож, запаливши ще стрітеньську свічку, стала обходити кімнату, молитися й просити Господа зберегти мого сина. Потім до нього зателефонував друг – Сергій Омельчук і сказав, що під’їде й підвезе його. (Серьожа разом зі своєю дружиною Оленою потім постійно приносили й передавали Жені необхідні речі, за що я їм безмежно вдячна).
Вже у дверях я напхала синові в кишені цукерок, хліба, сала та часник – перша поміч від усіх недуг. І так він з усім цим пішов. Проводжати його заборонив», - витираючи мокрі від сліз очі, згадує мама Героя.
Колишній «атовець» Євген Сорока із позивним «Сорок А» був одним із перших, хто вже через кілька годин після вторгнення, стояв у черзі під військкоматом. Його зачислили в 14-ту бригаду імені князя Романа Великого, а вже звідти відправили на навчання на Київщину, де знаходився 38-й об'єднаний навчальний центр Харківського нацуніверситету Повітряних сил ім.Івана Кожедуба, в якому готували молодших спеціалістів для авіації, протиповітряної оборони та радіотехнічних підрозділів.
Не міг спокійно дивитись, як молодь нехтує небезпекою
Повернувшись після навчання у свій підрозділ, Євген був призначений водієм та другим номером обслуги самохідної артустановки протитанкового взводу 2-го механізованого батальйону 14-ї бригади, який спочатку брав участь у бойових діях на Київщині та Житомирщині. Поряд із ним понад рік воював вірний друг та побратим Олександр Суслов «Естонець».


Обороняючи столицю, Євген тривалий час не виходив на зв'язок, а коли зателефонував матері, то розповів про страхіття війни: розбиті вщент села, мертві тіла на вулицях, зруйновані, спаплюжені й розграбовані оселі, повішену на дереві жінку з двома дітками, а потім прислав світлину, де він стояв поруч із дівчинкою, яка залишилася сиріткою.
Він став свідком загибелі її матері, яка летіла, палаючи, з другого поверху під час ворожої атаки. Попросив неньку, щоб розшукала її рідних, а якщо нікого не знайде, то нехай забере дитину й виховає, як дочку. Але згодом з’ясувалося, що в неї залишилися дідусь та бабуся, які забрали її до себе. Тож пані Марія повідомила про це сина, який продовжував турбуватися долею дитини.
В одному з боїв у травні 2022 року Євген був важко поранений: куля, пройшовши через ребра, пробила йому легеню.
Лише згодом він розповів рідним, як усе сталося. Тоді в їхній взвод прислали зовсім молодих та необстріляних хлопців, 22-23–х років, які зовсім не були готові до війни. Потерпаючи від спеки, вони знімали з себе біоніки та шоломи. Тож Євген узяв над ним опіку: заставляв одягати засоби захисту, стукав по спинах, аби бігли в укриття, коли починався артобстріл, та наказував не висовувати голови під кулі ворожого снайпера.
У розпалі бою навіть не зразу усвідомив, що куля пробила легеню
Так було й того разу, коли почався бій. Серед його підопічних почалася паніка. Хлопці повискакували з окопу наверх і стали розбігатися, хто куди. Намагаючись привести їх до тями, Євген спочатку не зрозумів, що поранений. А коли йому стали кричати про це, не повірив й по інерції біг далі. До нього підбіг один із бійців та заклеїв рану рідким пластиром.
Побратими хотіли покласти пораненого на ноші, але він заперечив. Мовляв, людей немає, піду до «стабіка» сам. Прошов кілометр, і йому стало погано. Коли ж командир узяв його на плечі, Євген став лаятись: «Навіщо ти мене так тягнеш, мені дихати нічим», ще не розуміючи, що в нього пробита легеня. Зі стабілізаційного пункту після надання необхідної допомоги пораненого евакуювали в госпіталь у Дніпро.
Про те, що син поранений та перебуває в госпіталі, Марії Миколаївні повідомив хірург. Почувши у відповідь на своє запитання: «Ви хто?», що мама їхнього пацієнта з Волині, відразу перейшовши на українську мову, попросив не хвилюватися, що руки й ноги в її сина цілі, з ним попрацював психолог, нерви вони теж підлікують.
Потім пояснив, що операцію Євгену робитимуть зарубіжні хірурги в лікарні ім. Мечникова, але через тиждень, оскільки організм пораненого трохи ослаблений. Спілкуватися з ним поки що теж не можна, бо має сильну контузію. Також запевнив жінку, що там є усе необхідне й немає потреби щось купувати й передавати, а тим більше їхати до них. Мовляв, після операції Женя довго тут не затримається, бо в них – «конвеєр».


Через кілька днів після операції Євгена поїздом відправили до Луцька, але він не захотів там залишатися надовго й приїхав у Нововолинськ. Їздив до Володимира на реабілітацію. Коли ж поїхав у військову частину оформляти документи, побачив під кабінетом чималу чергу. Багато хто з поранених був на милицях, без ніг, а під кабінетом навіть стільців не було, щоб вони могли присісти. Тож то ж повернувся додому ні з чим. Документів він так і не оформив, навіть грошей за поранення не отримав.
Знову повернувся у стрій, не долікувавшись
А наступного дня їх вистроїв один із офіцерів, який став говорити про важку ситуацію на фронті й запитав чи є бажаючі іти на передову. Хлопці почали відмовлятися. «А ти?» - звернувся до Євгена офіцер. «Я теж ще до кінця не вилікувався, ще дуже важко дихати» - відповів той. «Завтра – субота, і я їду. Поїдеш зі мною?», - запитав офіцер. «Якщо треба, то поїду» - відповів Євген.
Повернувшись додому, чоловік почав збиратися. Побачивши це, пані Марія сполошилась: «Ти куди? Ти ж ще не долікувався, - вдома лише два місяці, а тобі сказали пів року». «Мамо, я пообіцяв офіцеру, що поїду з ним», - син у відповідь. Потім зателефонував уже з поїзда: «Мамо, ти була права. Він мене обманув, він не поїхав».
Так у серпні, якраз у свято Спаса, воїн, навіть до кінця не пролікувавшись та не пройшовши ВЛК, знову повернувся у свій підрозділ, який у той час бив окупантів на Миколаївщині. Потім були бої на Донбасі а далі підрозділ потрапив на Харківщину – в район села Першотравневе Куп'янського району.
«Хоч би все це було не даремно…»
У травні 2023 року Євген Сорока, перебуваючи в тилу ворога, взяв у полон двох російських зайд, за що був відзначений медаллю «За мужність у бою», а також отримав десятиденну відпустку, в яку поїхав 23 травня.


Чотири дні він відсипався, а потім поїхав на кладовище в район другої шахти – віддати дань пам’яті загиблим землякам. Повернувся звідти втомлений та пригнічений. Коли йому телефонували побратими, казав, що повернеться до них, але мати бачила, що йому дуже тяжко, що ще потрібно підлікуватися. Почувши якийсь шум, син відразу брався з голову й просив так не робити. Коли прощалися перед повернення на фронт, Женя сказав, що йому важко, але він не може зрадити своїх хлопців. «Хоч би все це було не даремне», - сумно зауважив, виходячи з квартири, куди він уже ніколи не зможе повернутися…
Найскладнішим для Євгена та його побратимів став серпень 2023 року, коли російські окупанти активізувались, аби повернути відвойований Силами оборони Куп’янськ. Це, за словами наших захисників, були навіть не атаки, це була справжня битва за кожен метр. Штурми тривали по кілька днів. Спочатку окупанти відкривав вогонь з усього, що стріляє, а потім їхня піхота намагалася зайти в посадки. Та мужні українські витязі, ціною власного життя, боронили кожен клаптик рідної землі, не даючи ворогу просуватись далі.
«Миші за вуха кусають, а я не в силі їх відігнати»
«Женя зателефонував уночі 30 жовтня й повідомив, що о четвертій годині ранку вони на 10 днів йдуть на завдання, тому він хоче зі мною поговорити. Про те, куди йдуть, не сказав жодного слова. Розпитував про квіти, яких у нас багато у кватирі, про книжку із психології, якою цікавився, про інші речі, які не стосувалися війни.
Розмовляли ми досить довго, а потім він сказав: «Мамо, чуєш, командир каже, що вже час виходити, а мені дуже холодно, висока температура. Що з ліків краще взяти з собою?». Я відповіла, що в нього є список медикаментів і що від чого треба вживати. Він випив таблетку й знову поскаржився, що змерз у руки. Я, намагаючись якось його підбадьорити, кажу: «То сховай їх у кишеню». А син у відповідь: «Як я туди сховаю, якщо там повно маленьких мишей. Вони мене й за вуха кусають, і я не в силі їх відігнати», - переповідає останню розмову з сином жінка.
На початку листопада 2023 року бої за Першотравневе були особливо запеклими. Ситуація постійно змінювалася. Російські війська продовжували наступати та нарощувати сили для захоплення панівних висот Синьківки та створення сприятливих умов для взяття Куп'янська.
«На ділянці «Ягідне - Куп'янськ-Вузловий» противник зазнав значних втрат, зупинив активні дії й наразі проводить перегрупування. Силами 6-ї та 1-ї танкової армій ворог продовжує вести наступальні дії в районі Куп'янського лісу, Першотравневого та Орлянського», - повідомляв на своїй сторінці у Telegram 4 листопада командувач Сухопутних військ Олександр Сирський.
Під час цих бойових дій орки застосовували артилерію, дрони та КАБи. Та, попри системи радіоелектронної боротьби, українському розвідувальному безпілотнику вдалося залетіти у район села й виявити ворожу бронетехніку, що намагалась пройти неподалік Першотравневого. Хлопцям із князівської бригади знадобилося декілька ударів зі 120-мм міномета, що б вона перетворилася на металобрухт.
«Якщо виживу, значить, доля на моєму боці…»
«12 листопада я зателефонувала до взводного із й запитала, де мій син, адже він уже мав би повернутися із завдання. Розповіла, що дуже переживаю, що в мене погане передчуття, яке не дає вночі спати, й попросила передати, щоб Женя набрав мене, як повернеться. Той відповів:
«Усе добре, ми не можемо зараз витягти хлопців, бо сильно прострілюється дорога». А 13 листопада о-пів на 12-ту син загинув. Про те, як саме це сталося, розповів його побратим Костя, який був поруч у останні години його життя. Хлопця сильно контузило, і він на момент нашої розмови перебував у госпіталі. Він дуже дякував мені за сина, який подарував йому шанс на життя.
За його словами, вони з Женею перебували в полі у сірій зоні, коли за 50 м від них розірвався снаряд. «Женя сказав мені «Костик, нас вичислили, сховатися ніде, а другий буде по нас. Я зараз упаду на тебе. Виживу, значить – доля на моєму боці». І тут знову прилетіло… Вибуховою хвилею нас підкинуло вгору, а потім кинуло вниз, присипавши землею. Коли трохи очунявши, я кинувся до вашого сина, він уже не дихав…» , - мало не плачучи розповідав хлопчина.
Євген Сорока був похований 15 листопада 2023 року на алеї Слави в районі другої шахти. За мужність та відвагу, за свободу й незалежність рідної землі в боротьбі з російськими окупантами він посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня, відзнакою від 14-ї ОМБр «Князівський хрест Героя «Навіки в строю», а також медаллю «Учасник бойових дій». Рішенням сесії Нововолинської міськради відважний воїн отримав статус «Почесний громадянин міста».


Валентина САВЧУК
Читайте також:
- «Відправляючись на завдання, син, мабуть, передчував, що назад уже не повернеться…»: спогади матері про Героя з Волині
- «Він ніколи не боявся найважчої, найбруднішої та найнебезпечнішої роботи»: спогади про безстрашного Героя - «азовця» Дмитра Громова з Волині
- Історія 23-річного Героя з Волині Артура Мельничука, який загинув за місяць після того, як потрапив на «нуль»