Наступного дня мав їхати у відпустку: історія добровольця з Волині, що загинув на Курщині

Спогади про воїна опублікувала газета «Слово правди». 

«У нашому дворі, а жили ми на той час у двадцятому будинку мікрорайону «Шахтарський» міста Нововолинська, Вовка Шелемін був і справді особливим хлопчиком: завжди акуратно одягнутий, усміхнений, чемний. Він не минав жодної дорослої людини, аби не привітатися. Товаришував з усіма дітьми, але ніколи ні з ким не сварився, а легко знаходив порозуміння. Від матусі передалася йому любов до всього живого, отож нерідко доводилося бачити, як грався з собаками чи котиками», - розповідає знайома Валентина Петрощук. 

Коли підріс і почав навчатися у школі, ходив на тренування у дитячо-юнацьку спортивну школу, де займався класичною (зараз це греко-римська) боротьбою. Часто у складі команди їздив на змагання і дуже радів, коли повертався додому з перемогою. Він і справді досяг успіхів у цьому виді спорту, але ніколи не демонстрував своєї майстерності, коли бавився з сусідськими дітьми.

Закінчивши школу, вступив на навчання в електромеханічний технікум, а після здобуття фаху пішов на службу в армію. Серед командирів та однополчан користувався авторитетом, бо поважали Володимира Шелеміна за скромність, справедливість, вміння прийти на допомогу кожному.

Після демобілізації Володю запросили на роботу в охоронну службу. Усе, здавалося, складалося якнайкраще. Тут, у рідному місті, зустрів єдине на все його надто коротке життя кохання. Дев’ятнадцятирічна Людмилка з перших днів знайомства вподобала красеня-юнака. А коли отримала пропозицію руки і серця, радості та щастю не було меж.

Невдовзі відгуляли весілля. А горе уже чатувало на молодят. Минуло лише трішки більше двох тижнів після того найщасливішого у їхньому спільному житті дня, ще у кімнаті на найвиднішому місці висіла весільна сукня та фата, а у Людочки раптово стався приступ. І хоча матуся відразу викликала «Швидку допомогу», та все того страшного понеділка складалося якось не так – лікарі були на п’ятихвилинці, а медики, котрі привезли дівчину до приймального відділення, там її залишили, бо уже поспішали на нові виклики. Тільки коли рідні почали бити на сполох, Людочку забрали до реанімації. Та її серце зупинилося. 

«У мене перед очима й досі час від часу з’являється сумна до болю у серці картина: у хатині на початку Іванич, поблизу колишнього військкомату, де жила Людина бабуся і дівчинка проводила багато часу, посеред хати стоїть домовина, біля якої сидять, низько схиливши голови й витираючи гіркі сльози двоє людей – чоловік та матуся покійниці. Уже пізніше, коли селищем поширилася страшна звістка, прийшли знайомі та сусіди», - пригадує Валентина.

8 березня, коли починалась весна і звідусіль лилась музика, Людочку хоронили. У тій могилі залишилися зболені від горя серця матері та молодого вдівця, котрому так і не судилося пізнати радість подружнього життя та батьківства.

Після сороковин Володя переїхав від тещі додому, бо надто свіжою була рана, а кожен куточок тут нагадував про кохану. Збігали дні, місяці, а за тим і роки, а він спілкувався з мамою Лесею, бо вона після рідної матусі стала для нього порадницею і тим місточком, яким у спогадах завжди поверталися до Люди. А коли рідна ненька пішла у засвіти, теща огорнула його турботою і він майже до останнього дня ділився з нею наболілим, розповідав, якими важкими були воєнні будні.

…Ніби то сильною та вольовою людиною був Вова, але смерть коханої зламала його, так і не міг цього пережити. Якось у час найбільшого відчаю навіть наважився на найжахливіший крок – самогубство. Вберіг хлопця Господь, пославши у ту хвилину до хати сусідку. Звичайно, пізніше шкодував про цю хвилину слабкості. А ще більше переживав, коли священник при щирій бесіді сказав, що якби й справді це сталося, то вже ніколи в тому іншому світі він не зміг би бути з коханою. А Вова так до цього прагнув, що завжди, коли особливо боліла втрата, повторював: «Я так хочу до Людочки».

Після цього випадку й так непросте життя понесло його ніби у прірву. Оскільки робота була пов’язана зі зброєю, відразу ж розрахували з охоронної фірми. Розумів, що треба шукати інший заробіток, бо на пенсію мами, яка стала інвалідом першої групи, повністю втративши зір через цукровий діабет, вдвох не виживеш. Особисте життя також не складалося, отож вирішив поїхати на заробітки до Польщі. Це було задовго до початку великомасштабної війни. До речі, Вову Шелеміна і там, за кордон, не раз переслідували біди: його обкрадали, не раз доводилося ночувати просто неба, шукав харчі на смітниках…. Але вижив, вистояв і більш-менш твердо став на ноги.

Коли почалася великомасштабна війна, не раз рвався додому. Тоді ще живою була матуся, яка благала не повертатися поки що у це пекло. Хоча, звичайно, його б тоді не забрали до лав ЗСУ, адже був єдиним опікуном у сліпої мами.

Важка недуга забрала у Засвіти Лілію Шелеміну пізньої осінньої пори. Не зміг попрощатися з матусею її син, який вродою вдався у неї, бо у нього злодії вкрали гаманець із документами, отож мусив залишитись ще на деякий час у Польщі. Важко працював, щоб заробити гроші на встановлення пам’ятника на могилі матусі і її батьків, адже останнє місце спочинку ми вибрали їй саме між ними. Через знайомих, навіть не дочекавшись повернення в Україну, передав усі до копійки потрачені на надгробок кошти.

Торік наприкінці лютого Володимир Шелемін повернувся до рідного дому, хоча мав можливість побути у Польщі, поки закінчиться війна. А через неповних три місяці пішов захищати Україну від лютого ворога.

«Пригадую теплий травневий день 2024 року. На так званій стометрівці Нововолинська зустрілися. Він ішов з наплічником до військкомату, щоб їхати на полігон. Обнявши мене, мовив: «Для мене це дорога в один кінець». Старалася знайти слова для втіхи, та сльози завадили...», - додає Валентина.

Уже через місяць Вова був у самому пеклі – на Сумщині, де усе свідоме життя мешкав його рідний дядько Сашко. Саме він останній із рідні у вересні минулого року бачився з племінником. На той час Олександр Васильович уже як вимушений переселенець, жив у Нововолинську, а у Суми приїхав, аби відправити на Волинь теплі речі. Володю з побратимами привезли на кілька годин у Суми на закупи. Отож доля Наступного дня після бою мала бути відпустка, а прийшла чорна звістка про загибель подарувала їм теплу і останню у житті зустріч.

Скупа чоловіча сльоза котилася з очей обох, коли розставалися. І хоч сподівалися на краще, та розуміли й те, що, вирушаючи із бойовим завданням на Курщину, є велика загроза для життя.

Там Володимир Шелемін з бойовими побратимами побував не раз, бачив, скільки хлопців після кожного бою уже не поверталися живими, важко переносив ці втрати. Тому перед кожним бойовим завданням дзвонив до дорогих його серцю людей. Щоразу казав, що йому дуже страшно вбивати навіть ворогів. Але вибору не мав: або ти, або він тебе. І тільки коли пішов у останній у земному житті бій, не телефонував нікому: чи то несподівано покликали на завдання, чи щось і справді серце відчувало. Сталося так, як і просив у Всевишнього: якщо загинути – то відразу, бо доглядати його на цьому світі уже нікому.

Чорна звістка про загибель ще одного славного сина України поблизу села Дар'їне на Курщині Володимира Шелеміна прийшла у Нововолинськ 24 листопада 2024 року – ця дата лише на чотири дні різнилася від дати смерті його матусі. А у кишені військової форми знайшли документ про те, що буквально через день після того останнього бою він мав їхати у відпустку. Та не судилося.

9 травня знайшла Володимира Шелеміна нагорода – орден «За мужність» III ступеня, якого він удостоєний посмертно. Він Героєм пішов у засвіти у розквіті літ до своєї першої й останньої любові – Людмили, пізнавши у земному житті багато горя і смутку, та назавжди залишаючись щирою, доброю людиною у пам’яті всіх, хто його знав.

Валентина ПЕТРОЩУК

Читайте також:

• «Не хвилюйся, мамо, ми в лісі рибку ловимо», а у слухавці – вибухи: спогади про Героя з Волині Євгена Сороку
• «Тату, дякую, що зберіг мені Україну»: історія Героя, який жив на Волині та врятував побратимів ціною життя
• «Підтримував побратимів навіть у полоні»: історія вчителя-Героя Леоніда Павлюка з Волині