«Тату, дякую, що зберіг мені Україну»: історія Героя, який жив на Волині та врятував побратимів ціною життя

Спогади про Героя опублікували Волинські новини. 

Військовий народився у селі Дарʼївка Херсонської області. Коли на його землю прийшли окупанти, він із сім’єю зміг виїхати з окупованої території. Проживав на Волині – у Берестечку, звідки родом його дружина.

Влітку 2024 року чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. Він служив матросом у 38-й бригаді, 503-му батальйоні, був командиром відділення морської піхоти та командиром бойової машини.

Недовго довелося йому воювати... Олександр Старостін загинув 9 жовтня 2024 року поблизу села Миколаївка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання.

Військовослужбовцю був 51 рік.

Встиг попередити побратимів про ДРГ. Правда, ціною власного життя...

Командування подало клопотання на ім’я президента щодо надання Олександру ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Наразі родина загиблого очікує заслужену нагороду.

«Ми стільки всього пережили разом…»

Анжеліка родом з Берестечка. До семи років жила на Волині. Потім переїхали на Херсонщину з батьками. Сестра захворіла, їй потрібно було сухіше повітря. Жила в Новопавлівці. Згодом почала працювати в Херсоні.

«Якось приїхала я в Дар’ївку до подруги. Підійшла до вікна (а вікна їхнього будинку виходили на Сашків) і побачила Сашу. І кажу до подруги: «У вас тут такі гарні чоловіки». Посміялися. А згодом подруга запросила Сашу на чай, хотіла нас познайомити. Я тоді так розхвилювалася, що аж валер’янку мусила випити, щоб заспокоїтися», – згадує Анжеліка.

Відтоді вони почали із Сашком зустрічатися. Дуже часто він приїжджав у Херсон.

«Ми любили гуляти вечірнім містом», – додає.

З вересня 2011-го до початку повномасштабного вторгнення Саша й Анжеліка жили в Дар’ївці. У пари народилося двоє діток – Надійка і Павлик.

«Коли у нас народилася Надійка, Саші вже було 42, – згадує жінка. – Дитині давали три дні на те, чи житиме, чи ні… Ми стільки з ним пройшли, стільки всього пережили…»

«До війни ми дуже часто усією сім'єю їздили на відпочинок у Залізний Порт на море. Любили їздити в «Мультиплекс» на мультики, а потім водили дітей на гральні майданчики в ТРЦ Fabrika», – додає дружина Героя.

З її слів, до початку повномасштабного вторгнення вони не розуміли, наскільки цінним є те, що мають.

«Ми жили, і все щось бракувало. Тільки коли почалася війна, зрозуміли, що були найщасливішими людьми. І найголовніше – не життя в достатку, а жити в мирі і спокої», – каже.

Молотили зерно, яке тримали для курей, і варили кашу, щоб прогодувати дітей

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла нарізно. Сашко напередодні 24 лютого приїхав у Жуляни, мав наступного дня летіти в Литву. Анжеліка з дітьми була на Херсонщині.

Сашко на початку повномасштабного з Жулян зміг доїхати до Білої Церкви. Там жив місяць у знайомої. Потім дістався до Миколаєва, де ще пробув тиждень.

«Збирався пішки йти додому, я йому заборонила, все заміновано було довкола. Один чоловік з нашого села їздив у Миколаїв, знав, де можна проїхати. Так мій Сашко і повернувся додому, в Дар’ївку», – розповідає.

24-го Анжеліка їхала на зміну в Херсон, де працювала у гуртожитку. 25 лютого поверталася з роботи.

«Містом гуляв вітер, вулиці були порожні… Коли їхали біля мосту, як на Олешки, то стояли два танки, які дулами нас проводжали», – розповідає крізь сльози жінка.

Дар’ївку було окуповано вже за два дні після початку повномасштабного вторгнення. Люди жили в окупації 9 довгих місяців, аж доки Херсонщину звільнили українські захисники.

«Як ми виживали в окупації, згадати важко. Магазини всі розграбували вороги. Купити продукти харчування не було де, хоча гроші були на картках. Хлопці ловили рибу в річці Інгулець і роздавали всім по кілограму на сім'ю, молотили пшеницю і кукурудзу, яку тримали для годування курей. Ми її мили і готували кашу», – згадує Анжеліка.

Зі слів жінки, кожен ділився з іншими тим, що мав. У громаді знаходили можливість доставляти свіжий хліб десь через річку, і це було дуже небезпечно.

«Ми стояли в чергах за хлібом і овочами. Діти сиділи постійно в квартирі, виходили тільки під під'їзд, щоб подихати свіжим повітрям. Коли щось летіло, то втікали до під'їзду або в квартиру», – додає.

«Були постійні обшуки по всіх квартирах, перевіряли документи, шукали хлопців з АТО. У мого Саші була відзнака за сумлінну працю у виправній колонії у вигляді медалі як ветерану. Ми її дали мамі Сашка, щоб вона сховала. Вона досі не пам’ятає, де зі страху сховала її. Казала, що в борошно засунула, але так і не знайшла», – розповідає жінка.

Родина прожила в окупації майже три місяці.

«Мене дуже налякали події в Бучі. Коли окупанти почали ходити по домівках, шукали хлопців з АТО, коли сильніші прильоти були на Снігурівку, ми наважилися виїхати», – згадує Анжеліка.

З її слів, їм пощастило. Вікна в автівці не були затемнені, тому й окупанти їх не розстріляли. З пожитків – чотири рюкзаки з речами. Серед одягу були й вишиванки дітей, які жінка сховала на дні сумки.

«Перевозили символіку України через ворожі блокпости з окупованих територій. Це дуже великий ризик! Ми це зробили! Ми не залишили найцінніше, ми забрали її, нашу вишиванку, наш оберіг. Я свято вірю, що весь той шлях, який ми долали, рятуючи дітей від окупантів, нашим оберегом була ця вишиванка…» – написала жінка у Фейсбуці через рік після того, як виїхали з окупації.

«Моя Надійка замовила зараз таку ж вишиванку з таким же орнаментом. А ту, яку вивезли з окупації, сказала, що збереже і передасть своїм дітям», – розповідає Анжеліка.

14 квітня 2022-го родина приїхала на Волинь.

«Спочатку ми жили в моєї тітки Надії Шевчук, а потім захотіли окремо жити, бо відчували, що не скоро повернемося», – каже жінка.

«Тут ми в будинку Руслана Плічука, він нас прихистив», – каже жінка, показуючи світлину.

Коли приїхали на Волинь, Олександр намагався прийти всім на допомогу. Не заради того, щоб заробити, а просто з людяності. Бо грошей на прожиття вистачало.

Важко призвичаїтися було дітям. Життя в страху, що може бути черговий приліт, що можуть натрапити на окупантів, далося взнаки.

«Діти наші дуже довго відходили після окупації. Вони не хотіли навіть виходити з хати, боялися», – плаче.

Найбільше доня стримувала, щоб не йшов воювати

Сашко з самого початку повномасштабного вторгнення рвався іти захищати рідну землю. Його стримувала, як могла, дружина заради їхніх діток. Найбільший вплив на нього мала доня, він прислухався до неї. Та влітку 2024-го Олександра мобілізували.

Спершу він потрапив на Рівненський полігон. Один із побратимів Сашка, який у той час теж перебував на Рівненщині, згадує про нього як про хорошого наставника і друга.

«Олександр Старостін був чесний, ввічливий, надійний побратим, який своїми порадами та вчинками надихав інших. На жаль, мені небагато довелось із ним нести службу, але кілька суттєвих порад нестиму по життю і неодмінно передам їх своїм дітям», – розповідає Олександр Співачук (Сова Бистрий).

Мені трапилася світлина, зазнята на Рівненському полігоні. Зі слів Олександра Співачука, багатьох воїнів, зображених на ній, вже немає серед живих. З Рівненщини хлопців відправили на різні напрямки, зустрітися більше змоги не було.

Про загибель Олександра Старостіна Сова Бистрий дізнався із соцмереж, коли Анжеліка попросила його допомогти із поширенням петиції своєму чоловіку. За прізвищем Сова і не знав Олександра, лишень за позивним. Якось Анжеліка опублікувала допис з петицією і додала до нього їхнє сімейне фото. Цю світлину Сова часто бачив у Старостіна, коли вони були на Рівненському полігоні. І лише за тією світлиною впізнав побратима…

Підписав свій номер «Синочок». Це був знак

Після навчання в Рівному Саша поїхав у Миколаїв, де проходив службу десь приблизно два тижні. Потім його бригаду відправили в Покровський район, згадує дружина.

«Коли Сашенька скинув мені фото териконів, я одразу зрозуміла, який у нього напрямок. Казала, що не переживу, якщо з ним, не доведи Боже, щось станеться. «Кицюню, як же наші дітки?» – казав мені натомість», – розповідає Анжеліка.

Перший і останній його вихід був 1 жовтня, згадує.

«Ми дуже сильно з Павликом і Надійкою чекали, коли він вийде на зв'язок. Я писала щодня, сподівалася, що ось-ось він прийде і візьме до рук телефон, і прочитає, як ми жили ці дні, як довго його чекали і обіймали його молитвами. Дива не сталося, а сталося найстрашніше, чого ми зовсім не чекали і не були до цього готові», – плаче.

Саша відчував що не повернеться, додає.

«Коли йшов на позиції, змінив свій контакт на ім'я Павлика. Дав мені зрозуміти таким чином, що якщо не повертається, його телефон віддати сину. Свої банківські картки підписав у застосунку «кохаю». Він знав, що я буду заходити в банківський застосунок. Позалишав, де міг, знаки, що кохає мене і любить наших діточок», – провадить жінка.

Загинув Олександр Старостін (Херсон) 9 жовтня 2024 року поблизу села Миколаївка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання.

Жінка писала коханому по кілька разів щодня. Після 1 жовтня Олександр Старостін жодного повідомлення не прочитав, згадує дружина загиблого. Вона йому все писала, писала, а він так і не прочитав…

Окрім цього, писала і побратимові Сашка Анатолію Язвинському (Топору). Вже потім дізналася, що не міг їй відповісти, бо був у комі після контузії. Саме Топор і розповів жінці про те, що Саша загинув як Герой, нарвався на ДРГ.

«Сподіваюся, ви вже його поховали, бо 200-х з поля ще досі не забрали… Бджоли (дрони) літають», – написав Анатолій Анжеліці 28 жовтня 2024-го.

Жінка розповіла, що, зі слів Анатолія, Сашко встиг попередити побратимів про те, хто його підстрелив. Вони закинули на ворога бабу-ягу (снаряд). А забрав Сашка побратим на позивний Птаха…

«У нього були зірвані нігті. Я не знаю, чи його катували, чи, можливо, він так повз до своїх і впивався в землю пальцями, незважаючи на біль, щоб попередити своїх, – припускає дружина загиблого. - 10 жовтня після обіду приїхала моя сестричка Оксана. Вона вже знала, що до мене їдуть з ТЦК зі сповіщенням. Я так не хотіла чути ці страшні слова… Просила їх, щоб не йшли до мене, не казали мені нічого… Не хотіла їх чути», – ковтає сльози.

«Хочу померти, щоб зустрітися з татом…»

Анжеліка розповідає, що діти дуже тяжко переживають загибель батька. Надійка замкнулася в собі. Часом сидить і плаче, кажучи: «Був би тато, він пожалів би мене». А Павлик якось казав: «Я хочу померти, щоб зустрітися з татом».

«Хочу сказати, що масштаби болю від втрати просто космічні… Вони рвуть душу щоранку, коли прокидаєшся. Настає реальність, і ця реальність без коханої людини і люблячого татуся», – плаче.

Коли син просить, вона вмикає голосове повідомлення від татка. Він записав Павлику казочку, яку сам вигадав…

«Наші з ним дітки дають мені сили дихати і дивитися вперед. Я зроблю все, що від мене залежить, щоб вони були щасливі і пам'ятали про татка, який їх так любив», – запевняє жінка.

Надійка на день народження тата принесла йому на могилу листівку, написала: «Тату, дякую, що зберіг мені Україну…»

Час до часу коханий приходить до Анжеліки у снах.

«І ці сни такі реальні, – каже. – Я дивлюся, як він грається з дітками, які всі щасливі».

Інколи жінка пише вірші, щоб хоча би таким чином виплеснути свій біль.

«Я кохаю його крізь світи...» – зітхає наостанок.

Читайте також:

• «Не знала мама, що доведеться ділити синовий коровай на кладовищі»: спогади про Героя Сергія Лінника, якого поховали на Волині
• «Підтримував побратимів навіть у полоні»: історія вчителя-Героя Леоніда Павлюка з Волині
• Люблячий син, хороший чоловік, найкращий тато і надійний побратим: Герою з Волині назавжди 31 рік