Історія Леоніда Павлюка з Волині – вчителя і Героя, який підтримував побратимів навіть у полоні

Леонід Павлюк з Рожища – 59-річний солдат, вчитель історії, який загинув у російському полоні 1 вересня 2023 року. За майже півтора року неволі він не тільки зберіг власний дух, а й став опорою для побратимів, підтримуючи їх морально та невтомно нагадував – перемога буде за Україною.

Народився Леонід у Луцьку, але з дитинства жив у Любешівському районі, де його батько працював директором школи. Сам Леонід отримав історичну освіту в Луцькому педагогічному інституті та майже 30 років викладав у Рожищенському ліцеї №4. Колеги й учні поважали його за глибокі знання, патріотизм і здатність передати біль становлення України.

У вільний час Леонід займався бджільництвом і любив подорожувати Карпатами.

«Підтримував побратимів навіть у полоні»: історія вчителя-Героя Леоніда Павлюка з Волині

Леонід Павлюк з дружиною Тетяною під час подорожі

«Я добре пам’ятаю його уроки: він із неприхованим захопленням розповідав про геніальність архітектури єгиптян, вишукану античну культуру і водночас незмінно ненавидів росіян. Він просто ними гидував. Тому історію країни «404» ми знали у контексті Ваньки Грозного, Грішки Потьомкіна та Москви – де кумкали жаби, поки Ярослав Мудрий через своїх доньок поширював Європою культуру Київської Русі. Відчуваєте тон? І це було понад 15 років тому, коли говорити так про сусіда було неприйнятно. На його уроках йшлося не лише про історію – було багато про життя, саме ці речі і запам’ятовуються», – пригадує шкільні роки колишня учениця Леоніда Вікторовича Людмила Панасюк.

«Буде війна – і я піду»: учитель історії без вагань став на захист Батьківщини

З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року він без вагань пішов добровольцем до територіальної оборони, згодом став водієм – радіотелефоністом 2-го окремого стрілецького батальйону.

«Тато не мав ілюзій ще до 24 лютого. Ретельно стежив за подіями й казав, що широкомасштабне вторгнення – неминуче. Говорив: «Буде війна, і я піду. Не можу по-іншому». І так і зробив. На третій день вторгнення нібито поїхав у місто за продуктами, але згодом з’ясувалося, що вже пройшов медогляд і вирушив до військкомату. Мама це рішення переживала дуже важко… Але ми добре знали – якщо він щось вирішив, уже нічого не змінить», – розповідає син Героя Михайло Павлюк.

Після завершення тренувань 17–19 травня, 2-й окремий стрілецький батальйон вирушив на східні кордони України захищати рідну землю. Місцем призначення став Красний Лиман на Донеччині. Саме там відбувся один із перших і найкривавіших боїв з початку повномасштабної війни – бій, що вразив навіть загартованих в АТО та ООС воїнів. 22 травня, попри слабкий зв’язок, синові ще вдалося почути голос батька. Це була їхня остання розмова… Вже 23 травня зв’язок остаточно обірвався.

«Було важко жити в цій невідомості… Але ми вірили, що він живий, бо тіла ніхто не бачив. Потягнулися місяці очікування. І лише 7 червня 2022 року з батькового телефону зателефонував хтось із росіян і повідомив, що тато – в полоні. Згодом у соцмережах з’явилося відео з ним… Про загибель ми вперше почули вже в кінці грудня 2023 році, чи то на початку січня 2024 року. Але це не була офіційна інформація. Ми шукали все самі, через знайомих, через людей, які виходили з полону. Через них і вдалося дізнатися: батька вже немає серед живих. Коли вже мали підтвердження, звернулися в Червоний Хрест та інші інстанції. І тільки в травні 2024 року нам зателефонували й повідомили, що ДНК-експертиза підтвердила: це він…», - пригадує Михайло.

Загибель, про яку довго мовчали: як родина дізналася правду через вісім місяців

Леонід Павлюк помер у російському полоні 1 вересня 2023 року – через неналежну медичну допомогу. У жовтні того ж року його тіло повернули на батьківщину під час чергового обміну загиблими. Особу захисника вдалося встановити лише за допомогою ДНК-експертизи. І лише 8 червня 2024 року Герой остаточно повернувся додому – «на щиті».

Вже після похорону побратими розповіли, яким він був у полоні: для молодих солдатів Леонід став не просто товаришем – він був моральною опорою. Попри психологічний тиск, постійні погрози та безнадію, він розповідав про історію України, порівнював події минулого й запевняв: держава вистоїть. Саме його віра й слова підтримки допомагали іншим вижити.

Спершу він перебував у місті Старий Оскол, потім – у Тульській області, а згодом – у Зубово-Полянському районі Мордовії. Полон був надзвичайно важким: камери без вікон, жахливі умови утримання. Леоніда разом із 15–17 іншими полоненими змушували по 15 годин стояти з піднятими руками, без руху, у тісній кімнаті. Через відсутність медичної допомоги він часто втрачав свідомість.

«Хлопці розповідали, що згодом він вже був настільки знесиленим, що просто падав у непритомність…», – додає син Героя.

А скільки ще про тортури хлопці мовчать… Бо це не те, чим хочеться ділитися. І ми можемо лише здогадуватися, скільки болю, принижень і нелюдських страждань довелося витерпіти – і досі терплять – наші герої в полоні. Тиша, за якою ховається справжнє пекло. Але навіть у нелюдських умовах вони залишаються людьми. І тримаються. І вірять, що їх чекають вдома.

«Я бачила його серед велосипедистів…»: прощання, що розірвало серця

8 червня 2024 року… Прощання стало важким і болючим днем для всієї громади. Учні, колеги, побратими, односельці зустріли воїна на колінах біля пам’ятного знаку Борцям за волю і незалежність України. Кожен прийшов попрощатися зі своїм учителем, другом, сусідом, тим, із ким разом вірив у Перемогу.

«Його любили дуже багато учнів. Думаю, він про це знав. Коли дізналася, що він у полоні, молилася і уявляла його після повернення – змученого, на візочку… Але живого. Мріяла відвідати його, познайомити зі своїми дітьми. Леонід Вікторович жив неподалік від моїх батьків, часто їздив до школи на велосипеді. Знаю, що його вже немає… Але часом здається, що бачу його серед велосипедистів на вулиці. І згадки досі викликають сльози, хоч минув уже рік. Але все мало бути не так…», – ділиться спогадом Людмила Панасюк.

Леонід Павлюк залишив після себе не лише родину – дружину і двох синів, а й глибокий, світлий слід у серцях тих, хто його знав. Він залишив після себе силу прикладу – прикладу вчителя, солдата, Героя, який не зламався, попри жах полону і біль втрат.

Його історія – це історія багатьох українців, які йдуть на війну не за славою, а за правдою. Це історія про гідність, що не згасає, і віру, яку не вбити.

Пам’ятаємо. Схиляємо голови. Дякуємо.