«Точка» в Чорнижі, чоловічі сльози і переїзд до Криму: у Луцьку були творці «Ukraїner»

У недільній розмові із засновником медіапроєкту Богданом Логвиненком, головним режисером Миколою Носком та редакторкою Євгенією Сапожниковою йшлося про історію із «точкою» у волинському Чорнижі, яка так і не ввійшла до книги; про оповідання із деокуповних регіонів й інтерв'ювання херсонців, що стало основою для пісні Паліндрома про Таврійський край; про красу українських ландшафтів та поштовх до видання книг після 24-го лютого.

Далі - пряма мова героїв.

Аргументи на користь видання книг у час війни і попит на неї серед читачів

Євгенія: «Завершальні етапи робили після 24 лютого. Ми її готували задовго до початку повномасштабної війни, це результати кількарічної експедиції. Сумніви, звісно, були». 

«Що стало поштовхом? Став Харків, друкарня. Вони в якийсь момент написали, що відновили роботу. Тобто написали, що будуть працювати попри обстріли»

«Ми зробили перший наклад влітку, зараз вже другий. Це просто такий архів історій, які показують те, як все було до початку повномасштабної війни. В деяких історіях є актуалізація: як початок вплинув на деякі ініціативи, локації або героїв. Наприклад, в Таврії є примітка про те, що цей регіон є тимчасово окупованим - ми дуже радіємо, що це вже неактуальною, але поки не для всього регіону».

Богдан: «У нас все одно було побоювання, чи будуть книжки продаватися. В якийсь момент зрозуміли, що вони зараз мають трошки інше значення, вони значно більше цінуються в цей час». 

«Поки що складно пояснити це явище, але ми отримали з десяток таких повідомлень, де люди фотографують наші книжки у своїх зруйнованих будинках, показуючи те, що попри все вона вціліла»

«Це якесь таке відчуття цінності книги, як продукту, який може передати цю історію. Для нас було важливо те, що ці історії, які ми збирали протягом трьох років, лишаться зафіксованими, і будуть додатковим підтвердженням того, за що ми всі воюємо, волонтеримо, донатимо і не зупиняємося». 

Улюблена волинська історія, що не увійшла до книги

Богдан: «В Чорнижі (село у Маневицькому районі Волинської області, - ред.) нам було складно, тому що нас ніде не примушували пити так, як там. Фраза, яка запам’яталася мені найбільше: «Або ти будеш пити, або йдеш нах*й». Це насправді було максимально гостинно». 

«Там був такий момент (я дуже жалкував, що не зазняв його), коли  один із цих чоловіків сказав: «Нам треба їхати на точку по запаси». Я не знав про що йдеться і повіз його. Ми приїжджаємо у такий будинок, де лиш голі стіни, стяжка і тари. Я спочатку подумав, що з водою, але, очевидно, що ні.

Цей чоловік каже: «Але мені того свіженького». Вони заходять у іншу кімнату – там повна ванна самогону. Той йому черпаком набирає: «На, спробуй», - пропонує. Потім наливає це в окрему тару, передає і ми з баклажкою їдемо назад святкувати 8 день Паски.»

Волинські люди і їх історії, що лишилися у пам’яті

Богдан: «Запам’ятався Василь Рижук, що займався висадженням насіння соняшників. Це була така світла історія. Коли ми заїхали до нього, він з грядки під будинком почав їх викопувати. Для мене це одна із найсильніших історій, в принципі». 

Місця відвідин у Луцьку

Євгенія: «Найперше були біля будинку з химерами Миколи Голованя. Ми робили про нього історію, вона одна з моїх улюблених. Я перейнялася його мистецьким баченням і підходом до життя. 

Сюди ми приїхали з музею Корсаків. Раніше наша знімальна команда там була, але для мене сьогодні це стало відкриттям. Музей такого масштабу, не уявляла, що таке можливо». 

Фокус у оповідях війни

Богдан: «Для нас важливо показати опір. Ми – нація, яка пережила багато болю і травм. Ми мало уваги звертаємо на перемоги і те, як насправді боролися. Говоримо про Голодомор, але рідко про його причини. 

Два роки тому ми займалися цією темою: проінтерв’ювали понад 100 свідків Голодомору. Ми намагалися з ними говорити і про опір, і про те, як вони намагалися рятувати інших людей. Це був наш фокус на той момент».

«Зараз ми говоримо зі свідками окупації і нам важливо говорити про те, як вони боролися, як проходили, а не як страждали. Звісно, ця історія так чи інакше є чи буде»

«Наступний наш випуск вийде про Ізюм - він дуже складний. Це історія з чоловіком, який більше місяця пробув у полоні, якого катували. Ми не намагаємося приховати це чи не показувати, але також розповідаємо, як він боровся, чому поліцейський пішов в тероборону, як Ізюм тримався більше місяця: один берег був зайнятий росіянами, а інший - утримувався невеличкою теробороною.  

Ми проінтерв’ювали багато херсонців, які виїхали з міста після окупації. Нам важливо було зрозуміти, що вони хотіли б почути у свою підтримку, які меседжі, які місця в Херсоні були ключовими і лишилися після того, як вони виїхали. 

Велика кількість тексту ми передали нашому другу «Паліндрому», який надихнувся цим і написав трек. Якщо зараз його послухати, таке відчуття, що це передбачення, яке справдилося. Для нас важливо підтримувати тих, хто зараз перебуває в окупацію. Це важливо бачити тим, хто в Криму: розуміти, що їх не кинуть, як розповідає Росія, бо багато в Криму вже зневірився у можливості деокупація». 

«Вони мають розуміти, що важливо чинити опір, що Росія - не друга країна в світі, а росіяни буть тікати, як криси. Це так чи інакше станеться зі всіма нашими територіями. Цей меседж важливо передавати через різні продукти, які ми зараз створюємо»

Історія, що найбільше влилася у пам’ять

Микола: «Пара чоловік і жінка. Вони стояти в черзі за допомогою від волонтерів. У чоловіка пішли сльози навіть не від того, що він пережив, а від того, що він стоїть за гуманітарною допомогою. Він все життя заробляв, а зараз стоїть тут, його гідність, що була у кожного з тих людей, викликала такі емоції».

Богдан: «Коли ми приїжджаємо на ці зйомки деокупації, доволі часто виходимо до людей і просто їх опитуємо. Ніколи так не робили раніше: у нас були визначені у кожному місті герої. Зараз ми намагаємо дати мікрофон всім. Місто Лиман - одна з найсхідніших точок зараз, там всі люди говорять українською. А трохи західніше - Святогірськ, де є ця грьобана Святогірська лавра, яка, очевидно, мала вплив на людей. Виходимо в місто - один, другий, третій розмовляють російською і кажуть, що це Україна і українські військові обстрілювали». 

«Коли там стояли росіями, вона не могла в одязі мати щось синє з жовтим, і слова сказати українською. Ми маємо свободу і цінуємо її, а руский мир цього немає»

Між холодними і гарячими тонами українських ландшафтів

Микола: «У нашої держави є особливість - різноманітність ландшафтів. Я завжди зачаровуюся цими відтінками. Відчув це після експедиції Закарпаттям, де все в холодних тонах. Натомість наступна - Приазов’я із гарячими відтінками. 

Мало де можна побачити таку різноманітність. На Волині і Поліссі - болота, які з висоти виглядають просто фантастично, як невеличкі посудини. В цій книзі через візуальний ряд ми хотіли показати такі особливості».

Цінність зворотнього зв’язку з авдиторією

Микола: «Насправді фідбек дуже важливий, я інколи вночі читаю коментрі. Мене якось вразив один, певно, часто про нього розказую. Поставив ще на обкладинку у фейсбуці».

«Ще до повномасштабної війни написав чоловік, що, очевидно, був на лінії фронту: «Конвертую Українер з Ютуба і преглядаю в «секторі» Хоч пам’ятаєш нашо ти воюєш...»

«Є один британець, який подорожує і робить дуже класні репортажі. Він багато де побував в Україні. Якось на автобусній станції якогось райцентру на відео я побачив великий екран за ним і відео «Ukrainer».

Відображення українців через російську оптику

Богдан: «Минулого тижня у мене брав інтерв’ю японський журналіст, який дуже багато питав про Росію. Я розповідав про те, яким є російське суспільство, і те, як світ бачив Україну. Більшість світових компаній були із корпунктами в Росії, які писали про Україну: Meta, Google мали офіси в Москві, яким підпорядковувалися наші».

«Світ сприймав нас крізь російську оптику. Всі наші топоніми перекладаються через російську мову, що є великою проблемою»

«Кожен з нас має інструменти для того, щоб збільшувати інтерес до України, щоб проінформовувати світ. 

Після нашої перемоги, імовірно, ще якийсь час Росія все одно існуватиме і намагатиметься транслювати своє. Будуть інші диктаторські режими, ворожо налаштовані проти України, які намагатимуться пояснити нашу історії черех свою диктаторську оптику».  

Про післявоєнні чи, скажімо, післяпереможні плани

Євгенія: «Будемо продовжувати робити те, що ми робимо зараз: про фантастичних українців, про те, що ми маєм, що надбали. До 24-го ми мали плани, здається на рік. Все змінилося, зрозуміло, що зараз актуальніше інше. Вчора здали у друкарню книгу «Різдво і Меланка» - результат експедиції, що сталася перед початком повномасштабного вторгнення. Зараз, осмислюючи все, розуміємо: добре, що вдалося втілили це і зафіксувати багато традицій святкування в різних регіонах України». 

Микола: «Буде багато висвітлення того, як йде відбудова, що, справді, важливо. Коли розпочалася форма децентралізація, у нас був такий проєкт з вдалими ОТГ (до речі, на Волині їх було багато - 30)». 

«Ми під час зйомок деокупації переосмислили те, що знімали тоді. Виходили кілька таких історій з тих місць, які відзняла раніше. Ми зараз приїхали туди ж: людина, яка розказувала про плани чотири роки тому, показує, як росіяни все знищили»

«Тоді зрозумілася цінність тих матеріалів, які робилися до цього. Це було місто за тиждень після деокупації. Очевидно, є велика кілька місць, де ми не бували. Думаю, в Криму буде багато історії, буде довга експедиція. Це наша мрія».

Богдан: «Я планую переїхати у Крим. Мені здається, у нас буде багато випаленої землі. Насправді буде багато територій, де російська пропаганда попрацювала добре. 

У випадку з Кримом це не 8 років, а значно більше. Колись там була одна україномовна газета «Кримська світлиця». Якщо говорити про деокупації, то ми дуже погано уявляємо, наскільки складно буде відновлювати український контекст там, де його не було». 

«Нам всім треба задуматися над тим, щоб переїхати до Криму і бути такими посланцями»

Фото і текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ