У Луцьку виступив піаніст із львівського вокзалу Alex Pian, який вразив світ. ЕКСКЛЮЗИВНЕ ІНТЕРВ'Ю

Олексій зіграв п'ять композицій зі свого мініальбому, що вийшов зовсім нещодавно. Опісля прозвучав той самий твір «Time», виконання якого на львівському вокзалі побачив відомий композитор Ганс Циммер. В натхненній атмосфері, у симбіозі зі слухачами Alex почав імпровізувати. Від захвату піднялася вся зала: в унісон співали гімн України, не стримували сліз від емоцій.

Організувала захід івент-агенція FeelGood. Як розповіла Тетяна Зубрик, місією концерту було відкрити нове ім'я, дозволити людям відчути цю годину спокою, показати, що ми багато чого здобули, а не лише втратили.

«Тут було багато цілей. Мабуть, перше - щоб люди мали змогу прийти і хоч на годину забути про те, що відбувається зовні, побути в собі, присвятити цей час внутрішній роздумам», - розповіла організаторка.

Наприкінці заходу видання ВСН поспілкувалося із музикантом.

- Які маєте враження від сьогоднішнього концерту?

-  Я не міг передбачити такого. Тобто я знав, що на Волині завжди теплий прийом, бо як казав зі сцени, в Луцьку в мене був перший виїзний концерт. Тоді було дуже тепло, класно, але сьогодні лучани просто перевершили всі мої сподівання. Така підтримка колосальна, не хотілося йти зі сцени.

Я люблю імпровізацію, бо вона є живою. Я не вийшов із завченим текстом, завченими нотами. Таке для мене - як уже мертве, як зрізані квіти, що постояли.

А імпровізація - це завжди жива штука, вона в моменті, лише зараз, і тільки сьогоднішні глядачі могли послухати саме цю музику, бо більше ніколи в житті такого не буде.

Тепер я навіть не згадаю, як я там грав, що грав. Але я особисто себе вільніше почуваю, коли імпровізую. Я сам від себе не знаю, чого очікувати. Це і є життя. От ми зараз з вами в діалозі, у нас не прописаний текст: я не знаю, що ви у мене запитаєте, ви не знаєте, що я буду відповідати. Нам цікаво. Те саме - із музикою.

- Ви писали музику і до повномасштабної війни. Вона була іншою?

- Я не думав про те, що пишу музику. Я займаюсь імпровізацією і ніколи не надавав цьому форму. Виявилося, якщо надати форму імпровізації, то це вже буде твір.

У мене був якийсь особистісний комплекс меншовартості: «та що я», «ну, талановитий і що», «мене ніхто не почує», «кому я треба». Я казав, що пишу в стіл. Були теми, які «о, це дуже класно, я хотів би це записати», але якось не вистачало сміливості довести цю справу до кінця.

А потім стався один маленький, але дуже емоційний крок: привезти піаніно на вокзал. Це сміливо, насправді. Коли їхав, то був готовий, що мене можуть закидати камінням: люди могли бути не готові до такого. Була підозра, що люди можуть не сприйняти: війна, а тут хтось музику грає. 

- Які реакції були в людей на вашу гру на вокзалі?

- Будь-який подразник приковує увагу, тому, звичайно, зупинялися, цікавились: «Ого, піаніно на вокзалі, що це таке!». Не було відчутної реакції, люди здебільшого придивлялися.

У них були свої важливі завдання: в кого потяг, кому житло потрібно шукати... Але все одно зупинялися і підходили ближче. Акустичне фортепіоно видно здалеку. Підходили і просто заслуховувалися, могли так дві-три хвилини стояти. Поруч якраз був величезний волонтерський штаб, було безліч палаток з чаями, їжею. Тому люди брали чай і на якусь хвилину відволікалися від реалій.

Музика ж не просто через слух, а навіть на вібраційному рівні впливає на людину, заспокоює. Це було найголовніше.

- Когось із глядачів запам'ятали, хтось став особливим для вас?

- Пам'ятаю, як дві мами із Миколаєва стояли з дітьми біля фортепіано. Дітям - десь три-чотири роки. Підходить до них такий львівський мужчина, пригощає цукерками. А вони починають плакати. Підійшла львів'янка і каже: «Чого ви плачете? Ми - Україна, ми разом». Я настільки був вражений цією мінісценою. Ті жінки відчули підтримку, якої їм бракувало. Це були дуже сильні емоції, тому я їх відчув.

- Посилилося бажання творити з початком повномасштабної війни?

- Музика полилася з мене, я вже не зміг себе зупинити. Воно так боліло. В новому альбомі дуже багато болю: мого власного і нашого українського загалом.

- Розкажіть про свої твори, які виконували сьогодні. Про що вони?

- «Beginning» в мене про злість, вибухи, ненависть до москалів.

«A word turned upsite down» - про російську пропаганду. У мене, як у всіх українців, є загастрене сприйняття справедливості, і я писав цей твір з таким відчуттям. Мотиви на початку - про хитрість і брехливість цієї пропаганди, якою заливають людям вуха . Там ллються оці пасажі, це як зомбування людей, які теж винні: вони беруть відповідальність за свій вибір у тому, що слухати, що робити чи не робити, як і кожна доросла нормальна людина.

«Hope» - про надію, щось світле, хороше, ясне; про те, що все буде класно. Україна завжди історично перемагала і вона досягне свого, у нас в генофонді закладений код переможців. Якщо почитати історію, ми постійно боролися, постійно виборювали.

«Struggle» - це твір якраз про боротьбу, а «After all» з'явився без будь-якої підготовки. Я просто сів у студії, звукорежисер поставив «Rec», кнопочку натиснув, і я просто грав. Чиста імпровізація. 

Твори в моєму альбомі, і саме в такому порядку я їх виконував сьогодні, невипадково. Вони відтворюють етапи, які зараз проходить Україна. Спочатку вибухи, паніка, страх. Далі пошук винного. Тоді - розуміння, що надія є, що все буде класно: ми українці, ми справимося. Боротьба, як заклик. І - після всього, бо все закінчується, жодна війна не триває вічно. 

- Можливо, вже почали писати новий альбом?

- На студії ще ні, але почав робити заготовки - це перший етап. Поки збираю матеріал. Він в диктофонах, у відео, навіть в інстаграмі є, просто я вже не кажу, що це якась нова мелодія, поки інтрига.

Наступний альбом я хочу якраз зробити більш заспокійливим. Можливо, твори у чомусь вони будуть мінорними, не такими агресивними. Я вже висловився, вже видихнув ці емоції. Усім нам зараз треба трохи перепочити, послухати музику українського піаніста, такий собі релакс, щоб набратися сил

- А в Alex Pian буде переможний твір? 

- Поки про це не думав, але це хороша ідея. Це має бути щось на кшталт треку «Struggle» - боротьба, але разом з тим - радість, дуже багато радості.

Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Фото: Микола ЦИМБАЛЮК