«У мене немає часу на плачі»: лікарка з Волині розповіла про свою службу в армії

В перші дні збройного нападу російського агресора ковельчани Іванна та Роман Котелюки записалися добровольцями в 54-й батальйон 100-ї бригади територіальної оборони. А своїх діток – п’ятирічного Олежика і чотирирічну Олесю – залишили на бабусю.

Лікарка з Волині пішла в армію, щоб захищати Україну, – пише Вісник.

Через переслідування і голодомори

Найголовнішим аргументом піти до війська для сімейної лікарки Ковельського центру первинної медико-санітарної допомоги Іванни Котелюк була родинна історія, яка могла б стати сюжетом драматичної повісті чи захоплюючого фільму. Бо упродовж багатьох десятиліть її предки через свої переконання зазнавали переслідувань радянської влади. Їх висилали у Сибір, кидали за ґрати, морили голодом, знищували фізично – за те, що читали історію Грушевського чи носили зброю повстанцям.

Молодше покоління продовжило патріотичні традиції. З перших днів Революції гідності Іванна з мамою Оксаною на столичному Майдані готувала коктейлі Молотова. Брат Роман, лікар за фахом, надавав медичну допомогу пораненим, а сестра Богдана, ще школярка, виступала на мітингах і не злякалася, що відповідні служби погрожували поставити її «на облік».

…24 лютого 2022 року Іванна Ярославівна як завжди прийшла на роботу в поліклініку. У колективі тільки й розмов було про війну. Дехто плакав, хтось був у розпачі або збирався виїжджати за кордон.

«Для себе я відразу вирішила, що більше потрібна в армії, аніж тут, – пригадує жінка. – Тим паче, що до тероборони пішов мій брат, теж лікар, і чоловік, який мені сказав: «Хіба можна сидіти і чекати, поки прийде москаль до нашої хати?»

Подружжя Котелюків записалося добровольцями до 54-го батальйону 100-ї Волинської бригади Сил територіальної оборони, яку на той час очолював брат Іванни Ярославівни Роман Буско, начальник медичної служби.

«До медичної команди, крім мене, увійшли мої колеги лікар Тарас Римарчук та фельдшер Олександр Улітич, а також мій чоловік як водій, – розповідає пані Іванна про початок бойової служби. – Ми почали налагоджувати медичну допомогу за натівськими стандартами, самі навчалися і вчили бійців, як зберегти життя на полі бою: правильно накладати турнікети, формувати аптечку тактичної медицини».

Іванна Котелюк закінчила Львівський медичний університет ім. Данила Галицького у 2013 році. Вибір професії був не випадковим: вони з братом Романом – лікарі в третьому поколінні. Сімейну династію започаткувала родина їхнього дідуся Ярослава Миколайовича Ковальського, хірурга вищої категорії, який працював у Ковелі з 1954 року.

У бригаді під опікою медикині опинилося майже стільки ж бійців, як і пацієнтів, які уклали з нею декларацію як із сімейним лікарем. Доводилося і лікувати їх, і щеплення робити, і тренінги проводити, і самій здобувати знання, вкрай необхідні в бойових умовах. Жінка у прямому сенсі взяла до рук зброю, оволоділа нею так, що навіть подумувала стати снайпером. Їй легко підкорилися РПГ, АК-74, СВД та кулемет Дегтярьова – стрільби по мішенях були майже щодня, адже волинські тероборонівці стояли впритул до кордону із державою, звідки щохвилини могла рушити ворожа навала.

«Тепер наша черга боронити рідну землю»

Досвід військової служби згодився Іванні Ярославівні і після того, як через хворобу мами звільнилася з війська. На своє робоче місце у поліклініці повернулася з трьома відзнаками відмінної служби – від командира військової частини та бригадного генерала.

«Нині мені легше порозумітися з військовослужбовцями, які звертаються по допомогу як до сімейного лікаря, бо послужила, знаю армійську систему, як подаються рапорти та готуються документи, – ділиться Іванна Ярославівна. – Серед моїх пацієнтів чимало поранених, які спішать залікувати рани, щоб знову повернутися до побратимів. Стараюся допомогти кожному якнайшвидше пройти обстеження, отримати направлення в госпіталь чи порекомендувати курс лікування».

…Їй і досі іноді сниться військова служба, бо фактично живе новинами з передової, де рятують бійців її брат і чоловік. Якщо вдень у круговерті робота-школа-дитсадок-дім не завжди знаходить час дізнатися, як там у них справи, то вже пізно ввечері обов’язково поспілкується.

«У мене немає тривоги, немає часу на плачі, – упевнено каже пані Іванна. – Знаю: треба зберігати спокій і впевненість. Адже недарма наші предки століттями проходили крізь криваві випробування. Тепер настала наша черга відстоювати Українську державу.

Валентина БЛІНОВА

Читайте також: