У свої 91 волинянка не розлучається з телефоном, бо щомиті чекає на дзвінок від сина з фронту

Про це пише Вісник. 

Ольга Григорівна була найменшою в багатодітній родині, де з шести дітей троє померло. За довгий вік жінці стільки довелося пережити війну, голод, хвороби, відбудову Донбасу, невимовно болючі втрати. Та ні горе, ні важка праця не зламали її. Вона досі пам’ятає коросту та воші, бідоття, з якого не могли вибратися, хоч батько був війтом.

– Ще та війна не забулася. Пам’ятаю, як горіло все село, бо ж усі хати під соломою були. Як зараз бачу, як німці заїжджали, поляків виганяли, як ми з матір’ю шукали, де сховатися… Мати каже, ховаймося в грядках, а я вирвала руку і побігла до лісу… А потім німці хотіли спалити Нуйно, як Кортеліси. Люди вже з хлівів худобу повипускали, але спалили тільки три хати… А як на тиф усі в хаті послабіли… У хаті непалено, а ми всі в гарячці лежимо… То вже в сорок четвертому році було.

Батько тільки виздоровів – і на фронт забрали. А на вербницю привезли його назад додому, бо після контузії і не ходив, і не говорив. Але вдома з часом відійшов. Все наказував нам, щоб ми вчилися. Брати старші повиучувалися, один навіть директором школи згодом був. А я у 18 років поїхала на Донбас. Думала, там буде легше. А що? Голі, босі, трусів не мали за що купити. А на Донбасі нас – на стройку. Завезуть у кар’єр каміння грузити, черевички робочі, ноги мерзнуть. Робота так втомила, що я недовго там витримала…

Ольга Григорівна дістає старі фотографії, показує, якою тоненькою та худенькою вона вантажила те каміння. Зауважую на фото дівчат у народному вбранні.

– То ж і я таке мала. Хто коли мав цілу шафу одежі? Ото було до церкви піти, у свята вдягнутися. А на будень – простеньке платтячко… Ми молоді були, де й сили бралися. Скільки я витанцювала на зло долі, скільки виспівала… А то мене батько надумав заміж віддати. Не пив, не бився мій перший чоловік. Та коли я народила дочку, він другу знайшов.

Біда тоді у всіх була однакова: розруха, колгоспи, де працювали поліські жінки практично задарма. Тож стала їздити з двоюрідним братом на заробітки. Так і в Пожарки потрапили. Та й зосталася тут на решту життя.

За свій вік і ланковою була Ольга, і завфермою, і членом правління. У другому шлюбі в Пожарках народився у неї син Михайло. Це за його життя і здоров’я нині молиться старенька мати.

Михайло та його дружина, внук Сергій – нині її надія та опора, бо ж перенесла інфаркт, та й ноги на старості літ не дуже слухаються. Зате скільки оптимізму в цій жінці! І хоч інколи самотньо їй, та зі своєї хати нікуди не хоче. Тут вона була господинею, щасливою дружиною. Поважали її за працьовитість, за чуйне і добре серце, кликали за куму – має аж 26 похресників!

Сумує лише, що вже шість років немає чоловіка, та що газу не провели свого часу, бо треба тепер носити дрова. Як і замолоду, любить порядок та чистоту. То нічого, що двері закриваються на старовинну клямку, яку ми заледве не поламали, зате в хаті – сучасні меблі, на столі – електричний чайник та постійно увімкнений радіоприймач.

– Син як подзвонить, то не дуже хоче розказувати, що там і як, а я по радіо новини на всіх фронтах почую. У мене ж і внук служить, Нінин син.

Не думала жінка, що їй доведеться пережити ще одну страшну війну. Та, не дивлячись на свої поважні літа, Ольга Григорівна вірить, що таки доживе до того дня, коли ця біда скінчиться. І сконають вороги, і зітхне Україна вільно. Тоді вже й не страшно помирати…

Раїса МАЦЮК

Читайте також: 

• Один син продовжив татову справу і став священником, інший – військовим: історія протоієрея з Луцька
• 160 років на двох: у громаді на Волині довгожительки в один день відзначили день народження
• Подружжя в парі вже 67 років: довгожитель з Волині відзначив 90-річчя