Усиновили десятьох і стали патронатними батьками: подружжя з Волині дарує дітям родинне тепло

У Дігтеві чимало добротних садиб, біля яких стоять трактори та інший сільськогосподарський реманент. Та є одне обійстя, де розміщений яскравий дитячий ігровий майданчик, а поряд – величезний батут. Тут, в ошатному двоповерховому будинку мешкає перша і тривалий час єдина на Волині патронатна сім’я, яку створили Надія та Олександр Степанюки.

Ми завітали до родини, щоб розпитати про їхній досвід піклування про чужих-своїх дітей, і почули історію, яка вражає. За прикладом прийомної мами, патронатну сім’ю створила і донька, тож тепер у віддаленому селі Володимир-Волинської громади уже дві сім’ї опікуються дітьми з тяжкими долями, - розповідає газета «Слово правди».

Тож про що мріє сім’я, яка обігріла любов’ю дев’ять усиновлених дітей, двох прийомних та дбає про «патронатних», котрих через загрозу їхньому життю і здоров’ю соцслужби забрали від батьків із рідного дому?

За пів року Степанюки стали батьками для чотирьох дітей

Надія з Поромова тоді ще Іваничівського району з Олександром із Дачного Луцького району познайомилися випадково. Юнак написав листа своїй бабусі, а він волею долі потрапив до дівчини з іншого села. Зав’язалося спілкування, а згодом розгорілися почуття. І ось уже більш як 18 років вони крокують по життю пліч-о-пліч.

«Я десять років росла сама – саме така різниця у віці із молодшим братом. Не раз просила маму взяти ще дитину з інтернату. Та на той час було тяжко виживати. Татові-шахтареві часто затримували зарплатню. Батьки ледве нас на ноги поставили, – пригадує Надія. – А я завжди любила дітей глядіти, часто до родичів чи сусідів бігала бавити малечу. Хотіла мати велику родину. Та виносити і народити маля все не вдавалося, тож ми з чоловіком вирішили дитину усиновити. Зібрали документи, пройшли навчання. 10 жовтня 2008 року у нашій сім’ї з’явився дворічний Вадим. Через три місяці ми дізналися, що матір хлопчика народила ще одну дитину, яку теж покинула. Не хотіли розділяти рідних людей, і 23 лютого 2009 року забрали з дитбудинку його новонароджену сестричку».

Жінка розповідає, що ще на початку стосунків із чоловіком поділилася з ним своїм прагненням подарувати сім’ю дітям, які залишилися у цьому світі самотніми. І він її підтримав. Підтримали рішення й батьки, адже молоде подружжя мешкало разом із ними у Поромові.

«Попри те, що у Вадима було багато проблем із здоров’ям, непрості діагнози, а Діанка потребувала усієї нашої уваги, ми справлялися. Через тиждень малютка занедужала. Під час перебування з нею у лікарні я дізналася, що у цих діток, є ще старші братик і сестричка, які хочуть з ними і з нами зустрітися. Після виписки поїхали у Володимир в інтернат на знайомство з 10-річним Віталиком і 14-річною Надією. Ніколи не забуду, як дівчина з розкритими обіймами і радісними вигуками бігла до братика, як пригортала до себе. Ми з чоловіком переглянулися і зрозуміли, що «влипли». Під час розмови Надя запитала, чи можна у нас погостювати на вихідних, які якраз наближалися. Директор інтернату не заперечував. Тож додому ми неочікувано повернулися з чотирма дітьми», – розповідає Надія.

Батьки для десятьох

Жінка зізнається, спершу планували просто підтримувати зв’язок зі старшими братиком і сестричкою їхніх усиновлених дітей. Щоб могла телефонувати, купили Надійці телефон. І якось у розмові Надія почула лагідне звертання «мамо». Ятрило душу, що рідні брати і сестри розділені, тож подружжя порадилося з батьками і, отримавши від них підтримку, вирішило забрати і старших дітей. Так за пів року Надія і Олександр стали раптово багатодітними батьками.

«Було фізично важко. Газ лише проводили, води в будинку не було, прати доводилося в тазиках… Шукали можливість жити окремо від батьків. Рік мешкали в Горохові, тоді повернулися у батьківський дім, а згодом орендували житло неподалік, зробили косметичний ремонт, провели з допомогою власника комунікації. Мешкали там сім років», – ділиться жінка.

За цей час Степанюки всиновили ще двох дівчаток, про яких дізналися з соціального проєкту на телебаченні, – однорічну Сашу і чотирирічну Настю з Херсона.

А згодом знайшли новий просторий дім.

Як розповіла Надія, одна з парафіянок церкви, яку відвідують Степанюки, розповіла про доброчинну християнську місію, що підтримує людей, які всиновлюють дітей. Вони надали 20 тисяч доларів на придбання будинку. Підходящий знайшовся в Дігтеві. Не все легко складалося, були проблеми з оформленням документів, цей процес затягнувся на пів року.

«Ми просили Бога допомогти нам на цьому шляху і пообіцяли, що кімнати у домі не будуть порожніми, тут житимуть діти», – ділиться Надія. – З Божою поміччю придбали будинок, власними силами зробили ремонт. І одразу подали документи на всиновлення ще двох дітей. Поїхали за ними у Хмельницький, та не склалося – нам неочікувано запропонували усиновити інших чотирьох братиків і сестричок. Чоловік поглянув на фото найменшенької й каже: «Вони – наші». Златці тобі було лише п’ять місяців. У нас стало десятеро дітей».

Двадцять шість дітей під сімейним патронатом Степанюків

Про сімейний патронат Надія дізналася з плаката на стіні, зайшовши у службу у справах дітей райдержадміністрації. Розпитала про нього тодішнього очільника установи Олександра Смоляра, а той вселив надію, мовляв «дійте, ви зможете». Обговорювала ідею створити патронатну сім’ю з чоловіком, розказувала про неї дітям. Спільно визріло рішення спробувати.

Переплелися бажання допомагати дітям, які потребують догляду і піклування, й можливість отримати на це кошти, адже власними силами забезпечити ще більшу кількість усиновлених чи прийомних дітей уже не було можливості. Чоловік працював на фірмі з ремонту авто, а жінці ніяк не вдавалося влаштуватися на роботу, чула відмови щоразу, як казала, що ростить десятьох дітей.

Надія Степанюк в Івано-Франківську пройшла відповідні навчання для патронатних вихователів, а її старша донька Надя – для помічників вихователя. І в травні 2021 року у їхній дім соцслужби привезли перших двох дівчат, яких вилучили з рідної сім’ї. Вероніці було 7 років, Насті – 12.

«Усі мої діти мають непросту долю. Вони багато лиха пережили. Настя рано подорослішала, адже замінювала маму. Тож ми старалися зробити все можливе, щоб вона ще хоч трохи побула дитиною, відчула, як це, коли не ти, а про тебе піклуються», – каже Надія.

Дівчатка прожили у сім’ї два роки, адже стільки часу тривали суди, апеляції щодо позбавлення їхніх біологічних батьків прав на дітей. Степанюки їх настільки полюбили, що не могли відпустити. Тож Надія вмовила брата, щоб вони з дружиною стали прийомними батьками для цих дівчаток, хоч мали на той час двох своїх малюків.

Згодом у цій сім’ї мешкала Лєра. Її до себе забрали родичі Надії.

«Кожна дитина лишає на нашому серці слід, тож хочемо, щоб її доля склалася якнайкраще. Підтримуємо зв’язок, вітаємо з днем народження. Хтось повертається у свою біологічну сім’ю, а є й такі, хто йдуть у прийомну», – каже Надія.

Під сімейним патронатом у Степанюків загалом було двадцять шість дітей. Хтось мешкав три роки, а були й такі, яких лише на добу привозили соцслужби. Зараз їхньому найменшому вихованцю рік і сім місяців.

«Треба до кожного знайти підхід, обігріти увагою. Хоч діти приходять у незнайому чужу сім’ю, їм тут легко адаптуватися. І я думаю, у цьому дуже допомагають мої діти, які відразу стають для них друзями. Тож ми – команда», – розповідає Надія.

Діти, котрі під сімейним патронатом, мають змогу зустрічатися з рідними батьками – хтось на нейтральній території чи у приміщенні служби у справах дітей, дехто за попередньою згодою всіх сторін приїздить до Дігтева.

«З деякими матерями у нас навіть дружні стосунки складаються. Я їм пояснюю, що дитину не відбирала. Я її гляджу, доки  вони не повернуться до них, даю і любов, і тепло, годую, одягаю. Днями телефонувала одна мама й дякувала, що ми з’явилися у її житті у найважчий момент», – каже жінка.

А одну дитину з патронату Надія й Олександр не змогли віддати, тож всиновили. Цю історію багатодітна матір розповідає з теплою усмішкою.

«Є у нас хлопчик Кималик. Рідна матір, особа ромської національності, ще до повномасштабної війни «погубила» своїх дітей по всій Україні. Їх відшукали соцпрацівники. Тримісячне немовля та його старших сестричку і братика привезли до нас. Перший рік з малюком було дуже важко, він постійно плакав, вимагав багато уваги, потрібно було його весь час носити на руках, єдиний з-поміж усіх дітей спав у нашому ліжку. А це період початку повномасштабної війни, коли через постійні тривоги ми удень чи посеред ночі спускалися в укриття. Разом з тим ріс дуже потішним. Кожен, хто поїхав у місто, мусив йому привезти машинку. Інакше образиться і не розмовлятиме. Цих трьох дітей мала всиновити одна сім’я. Як ми усі плакали, коли він вийшов з будинку й сідав у машину. Але так сталося, що через деякий час сім’я відмовилася від усиновлення, тож ми змогли забрати хлопчика додому».

За прикладом мами Надії патронатною вихователькою стала старша донька Надя

Надійка завжди була найпершою маминою помічницею і навчилася добре дбати про молодших дітей у сім’ї. Згодом стала офіційно помічницею патронатного вихователя, а через деякий час разом із чоловіком Назаром створили власну патронатну сім’ю.

Молоде подружжя Борисів разом уже два роки, облаштували частину батьківського будинку з окремим входом, й зараз опікуються двома дівчатками. Молодшій – сім років, а старшій десять.

«Спочатку нам було непросто знайти з ними контакт. Дівчатка дуже хотіли додому, до мами. Але поступово вони адаптувалися», – пригадує Надя і розповідає, що дівчатка росли в такій сім’ї, де їм не приділяли належної уваги. Старша сама навіть одягатися не вміла.

15 літрів супу та шість кілограмів вареників на обід

Ці патронатні сім’ї живуть під одним дахом великою дружною родиною, де кожен має свої обов’язки, дотримуються розкладу дня.

«Найпершим прокидається Олександр і дає команду «Підйом!». Спочатку збираються дошкільнята, а потім – школярі. Одягають звечора приготовлений для них одяг і спускаються на перший поверх. Надя допомагає меншим одягнутися, заплітає дівчаток, а я тим часом готую усім сніданок. Чоловік перед роботою відвозить молодших у дитсадок в Суходоли, Нововолинськ, одну ученицю у спецшколу і студентку в коледж у Володимир. Старші діти шкільним автобусом їдуть у Суходільський ліцей. Доки дітей немає вдома,  готую обід і роблю деякі заготовки для вечері. Надя зазвичай займається прибиранням. Коли старші повертаються з навчання, сідаємо по черзі з кожним за уроки. Далі готую вечерю. Діти у вільний час дивляться мультфільми, грають ігри, а з весни до осені – гуляють на вулиці, катаються на велосипедах, ми з ними і в ліс ходимо, і на відпочинок стараємося вирватися», – ділиться Надія.

На жаль, через віддаленість від міста, діти не мають можливості відвідувати художню, музичну чи спортивну школи, однак займаються у спортивних секціях, які діють на базі Суходільського ліцею.

Не можу не запитати, скільки ж доводиться готувати їжі, щоб вистачило на усіх?

«Щодня готую суп або борщ у 15-літровій каструлі. Здебільшого самі ліпимо вареники чи пельмені. Їх потрібно близько шести кілограмів. На деруни нам треба два відра картоплі начистити. Вручну не тремо, маємо різне кухонне приладдя. Коли готую макарони, то варю їх два кілограми, рису-гречки – півтора. Якщо смажити котлети, то як кожному по одній, то їх треба більше двох десятків. Усе купую мішками та упаковками, печиво – ящиками, хоча часто й самі печемо», – ділиться багатодітна матір.

І додає, що встигають навіть напекти смаколиків для воїнів, коли їхня релігійна громада збирає допомогу на передову. 

«Ми щороку святкуємо дні народження кожної дитини, готуємо усім новорічні подарунки, щоб у них були радісні спогади про дитинство, влаштовуємо прощальні посиденьки для тих, хто вибуває», – каже Надія.

За старшими дітьми закріплені обов’язки – поскладати взуття, увімкнути пралку, помити посуд, витерти стіл чи підмести у кухні. Усі діти знають, що брудний одяг потрібно занести в пралку, а після сушарки забрати й поскладати на свої полиці, застелити ліжка. Одна з дівчаток охоче бавить малечу, а інша залюбки допомагає на грядках. Навіть менших стараються долучати до спільної праці – вони складають іграшки.

«У наших дітей багато іграшок. Хочеться, щоб вони усе мали. Нещодавно придбали кухню, п’ять електросамокатів. Звісно, часто у нас іграшки ламаються. А ще діти можуть «ненавмисно» дверцята в сушарці обламати, з тюлі щось вирізати, чи на дверях циркулем пароль для входу нашкребти, – розповідає про пустощі Надія. – Інколи щось між собою не поділять, то сваряться. Але найважче, коли вони хворіють».

Ще одним викликом для сім’ї є дистанційне навчання, адже непросто двом Надіям допомагати кожному з учнів під час уроків, та й інтернет часто підводить. Є діти, яким складно концентруватися, хтось потребує постійного контролю.

А серед потреб найважливіша нині необхідність мати велике авто, щоб усією сім’єю можна було поїхати на піцу чи морозиво у місто, або на відпочинок. Про це мріє родина.

«Коли ми їздили в цирк, то Саша три рази їздив по дітей, щоб усіх відвезти», – каже жінка.

Підтримують сім’ю міська влада, благодійні фонди, окремі доброчинці.

«Торік міська влада допомогла транспортом і ми змогли на п’ять днів відвезти дітлахів на відпочинок у Карпати. Нещодавно отримали у подарунок вуличний ігровий майданчик. Надає підтримку у вигляді техніки дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), який також допоміг з генератором. Якось ми отримали 80 тисяч гривень від переможців Євробачення гурту «Kalush Orchestra» – за ці кошти придбали новий холодильник і пральну машинку, адже техніка – це те, що часто виходить з ладу, особливо через перепади напруги. Тісною є співпраця зі службою у справах дітей, Центром соціальних служб. Ми з ними на постійному зв’язку. Інколи  посеред ночі можу телефонувати до керівниць установ. Вони допомогли знайти спонсора, який придбав слуховий апарат дівчинці з порушеннями слуху. Ми не залишені наодинці зі своїми клопотами чи проблемами», – каже Надія.

А я цікавлюся у неї, щоб жінка могла порадити сім’ям, які вагаються, чи ставати патронатними?

«Усі найбільше бояться того, що дитину треба віддавати. І це важко. Але варто розуміти, що ти робиш дуже багато добра. Якщо порівняти фото дітей, як тільки вони до нас потрапили, і коли вибували – зміни разючі. Часто малюки дуже занедбані, не вміють дбати про себе, брудні, з педикульозом – на жаль, у кожного своя непроста історія, сповнена болю. Я ніколи не лізу в душу, діти, коли починають довіряти, самі розповідають про пережите. Вони потребують уваги і тепла, а решту все можна виправити, помити, пролікувати… Хтось може подумати, що багатодітна мама з ніг падає, насправді, головне, налаштувати побут і той механізм патронатного виховання добре працюватиме. Коли у нас було четверо дітей, мені було важче, ніж зараз, коли 16».

 Як створити патронатну сім’ю

Начальниця служби у справах дітей Лілія Сидорук розповідає, що у Володимир-Волинській громаді є потреба у створенні патронатних сімей, адже трапляється чимало випадків, коли дитину потрібно терміново вилучати з сім’ї, бо є реальна загроза її життю та здоров’ю. Окрім Степанюків і Борисів, у громаді не має людей, які б про таких дітей попіклувалися.

«Ми тісно співпрацюємо з центром соціальних служб, ювенальною превенцією. Коли вилучаємо дитину, звісно, її краще помістити в дружне сімейне оточення, аніж у притулок», – каже Лілія Миколаївна.

За її словами, патронатною сім’єю може стати родина, яка має власні доходи, а також своє житло. Патронатний вихователь повинен бути громадянином України, мати досвід виховання дітей.

«Ми спілкуємося з кандидатами у патронатні вихователі, розповідаємо про  особливості цього виду догляду за дітьми, імовірні труднощі, проблеми. Якщо побачимо, що люди готові до цього, допоможемо зібрати пакет документів, які відправимо в обласний центр соцслужб, що організовує навчання за програмою підготовки кандидатів у патронатні вихователі», – зазначає начальниця служби у справах дітей.

Патронат над дитиною – це професійна соціальна послуга, тож за неї передбачена оплата на рівні трьох мінімальних зарплат. Виплачується також соціальна допомога на утримання дитини в сім’ї патронатного вихователя, вона вираховується індивідуально, залежно від віку дитини, наявності у неї проблем зі здоров’ям.

Патронатний вихователь повинен мати помічника. Лілія Сидорук пояснює, що це не обов’язково інший член подружжя, може бути мама, сестра, близька людина. Служба у справах дітей також готова допомогти знайти помічника для патронатного вихователя. Його робота теж оплачується – на рівні однієї мінімальної зарплатні на місяць.

В одну патронатну сім’ю поміщаються діти, вилучені з однієї або двох сімей – у когось це одне маля, а в когось, можливо, п’ятеро. Через деякий час після адаптації ці діти починають відвідувати найближчу школу чи дитсадок.

Щоб дізнатися більше про перелік необхідних документів для оформлення сімейного патронату, потрібно звернутися у службу у справах дітей, або зателефонувати 0939799818.

Читайте також:

• Іванко з Маріуполя знайшов тепло та турботу у патронатній родині на Волині
• Взяли двох діток з лікарні: єдина патронатна сім'я у Луцьку стала прихистком для сестер з Донеччини
• На Волині сім'я з Волині хоче усиновити трьох дітей іншого подружжя