«Я в Україні, я живий, я тебе кохаю»: зворушлива історія полоненого Вадима Козака з Волині

Дружина Вадима Анастасія розповіла для Район.Камінь-Каширський, як довідалася про полон чоловіка, що робила для його звільнення та як відбулося їхнє перше спілкування після довгоочікуваного повернення.

«Зник зв'язок і щось підказувало лихе»

Вадим Козак із Хотешова Камінь-Каширської громади став на захист України в липні 2024 року. Потрапив на службу до 33 окремої механізованої бригади у підрозділ протитанкового ракетного комплексу. 

Після кількох місяців на передовій, у листопаді, під час запеклих боїв на Покровському напрямку на Донеччині, Вадим потрапив у російський полон.

«Коли він був на фронті, ми намагалися постійно тримати зв’язок. Перерви були лише, як він ішов на вогневу точку. Того разу Вадим сказав, що йде на позицію і зв'язку не буде, але зауважив: «Коли вийду – не знаю, скільки часу пробуду – теж». І я, і він тоді відчули пекучу тривогу», – розповідає Анастасія.

Жінка згадує, що відчуття чогось лихого не полишало її. Коли ж у наступні дні телефон чоловіка заблокував дружину у всіх месенджерах і соцмережах, а його обліковий запис вийшов з усіх сімейних чатів, вона вже не сумнівалася – сталася біда.

«Я почала діяти одразу: звернулася до поліції, СБУ. А через кілька днів у Telegram-каналі ми знайшли інформацію, що Вадим у полоні», – пригадує Анастасія Козак.

Як згодом довідалися, у той злощасний день на позиції разом із Вадимом перебували ще двоє побратимів. Одного з них окупанти вбили, іншого також взяли у полон.

«Побачила у списках та впізнала на відео – живий!»

Офіційне підтвердження, що Вадим у полоні, надійшло від Червоного Хреста 29 грудня 2024 року, буквально напередодні Нового року. За той час Анастасія вже активно зверталася до всіх можливих інстанцій: писала листи омбудсмену Дмитру Лубінцю, зверталася до координаційного штабу Західного регіону, київського підрозділу СБУ та військової розвідки.

«Я була з ними на зв'язку щотижня, як то кажуть, «товкла, як могла», – не приховує жінка.

За весь цей час російська сторона надіслала Анастасії два відео з Вадимом. На них чоловік розпитував, як вона живе з маленьким сином, якому на момент полону батька був лише рік і один місяць. Поряд із цим, під очевидним тиском, Вадим змушений був пропагувати російський телеграм-канал.

«На відео видно було, що в нього від стресу загострився псоріаз на обличчі», – зауважує дружина.

Протягом цього часу жінка отримувала інформацію від координаційного штабу, який спілкувався з українськими бійцями, які бачили Вадима в полоні й повернулися додому після обміну раніше.

«За всі місяці були різні думки. Іноді я вже готувалася до найгіршого, але потім налаштовувала себе, що все буде добре, він повернеться, і ми почнемо нове життя», – ділиться Анастасія.

У найважчі часи Анастасію підтримував друг чоловіка з дитинства – Сергій Кошіль.

«Ця людина дуже багато для мене зробила. Коли я дізналася, що чоловік зник безвісти, він не давав опустити руки», – згадує жінка.

На жаль, 2 січня Сергій Кошіль загинув на фронті від ворожого дрона.

«Я в Україні, я живий, я кохаю тебе»

У вівторок, 6 травня, Вадима Козака повернули з неволі. Він потрапив до числа 205 військовослужбовців, яких звільнили в рамках 64 обміну.

Про визволення чоловіка жінка дізналася в день обміну, лише за дві години до події.

«Спочатку я побачила ім'я Вадима у списках на обмін від російської сторони. Потім до мене зателефонували зі Служби безпеки полонених, а пізніше надійшло повідомлення від координаційного штабу: «Очікуйте на дзвінок звільненого захисника Козака Вадима Валерійовича», – відтворює послідовність подій Анастасія.

На радощах Вадим забув номер телефона, за яким мав зв’язатися з дружиною, але знайшов волонтера, який написав Анастасії в Instagram і повідомив, куди вона може зателефонувати.

«Перші його слова були: «Я в Україні, я живий, я тебе кохаю, і все буде добре». Голос у нього був такий щасливий!» – пригадує жінка.

«Тато, тато!» – малий Марко не розлучався з фотографією

Нині Вадим перебуває в реабілітаційному центрі, де проходить медичні обстеження. Реабілітація може тривати від двох тижнів до місяця. Але родина вже обговорила першу зустріч після повернення – вона відбудеться у Луцьку біля замку Любарта.

«Ми будемо жити своє нове щасливе життя, як то кажуть», – посміхається Анастасія.

Маленький син подружжя Марко, якому зараз рік і десять місяців, увесь цей час не забував тата.

«Він постійно ходив з фотографією чоловіка по квартирі. Цілував, обнімав її, з нею лягав спати», – розповідає Анастасія. 

Тато теж з нетерпінням чекав, коли ж нарешті знову обійме свого первістка.

Тепер Вадим постійно на зв'язку з усією родиною – як із батьками, які живуть у Хотешові, так і з рідними Анастасії з Луцька. Та серце його глибоко зранила звістка про смерть товариша Сергія Кошіля.

Читайте також:

• П’ять місяців у комі: історія воїна, який проходить реабілітацію в центрі «Агапе» біля Луцька
• Лікують тіло та душу: на Волині захисники проходять реабілітацію через іпотерапію
• Втратив руку і ногу на фронті: історія добровольця з Волині Івана Павловія