Смерть настала миттєво: спогади про Героя з Волині, який загинув через чотири місяці після мобілізації

Про це повідомляє газета Ратнівщина. 

26 березня траурний кортеж під звуки пронизливої сирени і сигналів автомобілів автосупроводу привіз до хати матері Галини Євтихіївни Щербо величезне горе – тіло її полеглого сина. Він був її опорою, надією і підтримкою.

Народився Вадим Миколайович 22 лютого 1982 року у сім’ї Миколи та Галини Щербо. Мама родом із Краски. Тато – білорус за національність, тому й прізвище у родини немісцеве. Мама працювала у Бресті. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Одружилися. У Краску переїхали, коли доньці Наталії було кілька місяців. Пізніше народили синів Вадима і Віталія. У дитинстві брати і сестра жили дуже дружно. Уже пізніше, коли кожен створив свою сім’ю (Наталія вийшла заміж у Здомишель, Віталій із сім’єю – у Луцьку, Вадим – у Красці), рідше спілкувалися, але за потреби завжди один одного підтримували.

Вадим після закінчення школи у Красці пішов навчатися у Старовижівське училище на муляра-штукатура. Подальше своє життя й пов’язав із цим фахом. Їздив на заробітки, на місці, в Україні, займався ремонтними роботами. Мав «золоті» руки до роботи по господарству.

Свою долю Вадим Щепбо пов’язав із жінкою Наталією з Дубечна. У 2007 році вони одружилися. Спільних дітей не мали, але сина дружини Дмитра виховував, як свою дитину. Зараз йому уже 25, він сам уже створив свою сім’ю, але з великим теплом згадує життєві настанови вітчима.

Війна торкнулася родини Щербо у вересні 2024 року, коли мобілізували Віталія, молодшого брата Вадима. Того ж місяця Вадим Миколайович на роботі у Ковелі обрізав на циркулярці пальці лівої руки. Одного пальця врятувати не вдалося. Ще одного пришили, але відчуття не повернулися, а решта були теж пообрізані. Тому коли у листопаді 2024 року його мобілізували, рідні були дуже стривожені, як він воюватиме. І сестра, і дружина кажуть, що Вадима переводили у кілька підрозділів, бо навіть щоб стріляти з автомата, треба мати дві працездатних руки.

Жінки розповідають, що Вадим телефонував рідко. Про службу нічого не розповідав. Після проходження підготовки в навчальному центрі їхній підрозділ перевели в зону бойових дій.

8 березня Вадим Миколайович зателефонував до всіх своїх рідних-жінок, привітав зі святом весни дружину, маму, сестру. Дружина Наталія каже, що спілкувалася з чоловіком востаннє 10 березня. Він сказав, що їм віддали наказ готуватися до виходу на бойове завдання. Хвилювався, бо місцевість нова. Та й вони всі «новенькі».

Сестра Наталія розповідає, що у розмовах з нею і з мамою сказав, що 12 березня вони виходять на позиції. І з тих пір зв’язок із ним обірвався. Скільки не телефонували, телефон постійно був поза зоною. Один раз з’явився в мережі у вайбері, але, припускають, телефоном могли скористатися побратими.

24 березня до Наталії Шишко зателефонували із селищної ради і повідомили, що її брат загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. І вже невдовзі разом із представниками влади та військкомату вона вирушила в Краску, щоб повідомити страшну звістку матері.

Смерть Вадима Щербо датується 17 березня. Вона настала миттєво від множинних осколкових поранень. За повідомленнями в новинах, наступ ворога на тому напрямку фронту розпочався 11 березня, а 17 березня українські військові його відбили. Напевно, завдяки цьому вдалося забрати тіла загиблих наших захисників.

26 березня тіло бійця востаннє повернулося до рідного дому. На похорон до брата відпустили Віталія. 27 березня у місцевому Свято-Успенському храмі новопреставленого воїна Вадима відспівали священники Старовижівської округи на чолі з благочинним Олександром Сандером. Поховали його на красківському кладовищі. Замайорів уже другий стяг України над могилою загиблого захисника. Сергій Бідзюра, який загинув улітку 2024 року, був однокласником Вадима.

Рідні ще досі не можуть оговтатися від шоку. Лише чотири місяці він пробув у лавах ЗСУ і загинув на першому бойовому завданні. Дружині казав, що усе буде добре, а рідних просив про його Наталку піклуватися, якщо раптом із ним щось трапиться.

Важко відходить від втрати сина Галина Євтихіївна. Він найбільше був біля неї. Уся господарська робота трималася на ньому. Ще зовсім юним він допомагав догледіти до смерті батька, коли він отримав травму ніг. Був надзвичайно добрим і щирим. Ніхто у селі про нього нічого поганого згадати не може.

- Коли Вадима забрали, - пригадує сестра Наталія, - мати плакала, приказувала, що, мабуть більше його вже не побачить. Так і вийшло…

Захисникові Вадимові Щербі у лютому виповнилося лише 43 роки. Дружина Наталія з сумом каже, що таких добряків, як він, просто не було і немає, бо ніколи поганого слова їй і синові не сказав. Будував плани, мріяв про мирне життя.

І як боляче рідним усвідомлювати, що країна живе у двох паралельних реальностях: в одній сім’ї оплакують загиблих чоловіків, братів, батьків, а в іншій – здорові чоловіки живуть «на-повну», розважаються в ресторанах, співають у караоке, ходять на концерти, ніби війни в Україні не було і немає…

Марія ЛЯХ

Читайте також: 

• Ще у суботу говорив з мамою, а в понеділок загинув: війна забрала життя захисника з Волині Антона Суліковського
• Перед смертю приснився дружині, віщуюючи біду: спогади про загиблого лісівника з Волині Володимира Мірчука
• «Щопонеділка дарував мені троянди, тепер я несу йому їх на могилу»: спогади дружини про похованого у Луцьку Героя Дениса Петеріка