Від ручної праці до сучасних технологій: історія волинянки, яка 43 роки працювала на птахофабриці
Світлана Тивонюк – це жива історія Володимир-Волинської птахофабрики, яка за 43 роки роботи була свідком і учасником численних змін, від важкої праці до сучасних технологій. Вона застала часи, коли курей вантажили вручну у дерев’яні ящики, коли на фабриці діяли династії працівників, і коли за премію можна було отримати не гроші, а цукор або тканину.
Її розповідь – це не просто історія про роботу, а справжня хроніка змін, які відбувалися разом із розвитком фабрики та країни. Світлана пам’ятає, як співала у хорі фабрики, як колектив їздив на спільні відпочинки, як разом переживали часи без зарплат і як відчували гордість за свою працю, - пише Буг.
Зараз, перед виходом на пенсію, Світлана ділиться своїми спогадами про минулі часи, труднощі та досягнення, а також про те, чому колектив завжди залишався для неї другою сім’єю.
– Почнімо з самого початку. Як ви потрапили на фабрику?
– Прийшла на фабрику в листопаді 1981 року. Тоді мені було 19 років. Це був час, коли багато молоді йшло працювати на підприємства, бо то була стабільність, робота, зарплата. Спочатку працювала у бригаді на різних роботах – куди направлять, там і працювали. Ми займалися завантаженням яєць, відвантаженням курей у дерев’яних ящиках. Складали яйця в ящиках на машини, завантажували курей у чотири ряди, а п’ятим ящиком закривали, щоб конструкція не розпадалася. Робота була фізично важкою, особливо для молодої дівчини, але ми тоді не задумувалися про це – головне було заробити і прогодувати родину.Пам’ятаю свої перші дні на фабриці: запахи були незвичними, люди нові, усе незнайоме. Було страшно, але цікаво. Колектив прийняв мене добре, допомагали, навчали, підтримували. За кілька тижнів я вже відчувала себе частиною великої команди.
– Ви ще застали роботу інкубатора?
– Так, але потрапила туди вже пізніше. У 1983 році народила другу доньку, була в декреті. Тоді відпустка тривала рік і сім місяців. Після декрету повернулася на роботу. У нас на фабриці працювала ціла династія – мій батько, чоловік, свекор, свекруха, швагро. Навіть колись хотіли зробити огляд про наш трудовий рід. Батько все життя працював трактористом, свекруха – пташницею, чоловік – теж у виробничому процесі.Було таке, що навіть під час вагітності мені доводилося працювати на важких процесах. Ящики з курями – це не жарти, це фізично важко. Бувало, просила перевести мене на щось легше, і тоді мене поставили на збирання яєць.
– Як склалася ваша кар’єра після декрету?
– Коли повернулася, спочатку знову працювала на різних роботах. Але фізично вже було важко, тому мене перевели на збирання яєць. Свекруха тоді перейшла на моє місце, працювала з ящиками. Потім мене направили в інкубатор, де працювала позмінно: день, ніч – два вихідних. Це було зручно, бо більше часу могла проводити вдома з дітьми. Пам’ятаю, як важко було поєднувати роботу і сім’ю, але іншого вибору не було – треба було заробляти.
Інкубатор був особливим місцем. Там постійно була робота – яйця перевертати, доглядати, слідкувати за температурою. Але там була своя атмосфера – тиша, спокій, чіткий порядок дій. Колектив теж був особливий, ми всі були як сім’я.
– Ви бачили багато змін на фабриці. Як вона розвивалася?
– О, так! Колись був інкубатор і кури-несучки, а потім фабрика перейшла на вирощування бройлерів, і інкубатор закрили. Мене перевели на бойню, а потім, коли фабрика стала на реконструкцію, пішла працювати у контору, прибиральницею. Згодом мені запропонували стати прачкою, і так працюю вже 24 роки.Я пам’ятаю часи, коли фабрика ще була комунальним підприємством за Радянського Союзу. Потім вона стала державною в незалежній Україні, а згодом – приватною. Найскладніше було в перехідний період, коли ми залишалися без зарплати на місяці, але якось виживали.
– Чи були якісь корпоративні заходи або екскурсії?
– Так, були! Фабрика організовувала поїздки, святкування. У нас навіть була своя база відпочинку, куди працівники їздили на вихідні. Бували поїздки в ліси, на природу. У вихідні на базі готували шашлики, варили кашу, спілкувалися.У нас був хор! Я співала в хорі фабрики, ми навіть займали призові місця. А ще були спортивні змагання між підприємствами. У нас на фабриці всі були активними, дружніми, любили змагання і свята.
– Ви пропрацювали 43 роки. Як почуваєтеся перед виходом на пенсію?
– Важко. Все життя тут пройшло, звикла до людей, до роботи. Колеги жартують, що фабрика без мене не працюватиме. Але вже сили не ті, здоров’я підводить. Дочка каже, що пора відпочивати. Проте я не звикла до спокою – завжди щось треба робити, працювати. Навіть коли йшла у відпустку, не могла сидіти без діла, приходила і допомагала. Це вже звичка.
– Що вам найбільше подобалося у роботі на фабриці?
– Колектив. Люди, атмосфера. Раніше всі були як одна велика родина. Можливо, ми не мали таких умов, як зараз, але було щось більше – душа. Ми допомагали один одному, підтримували, святкували разом.
– Чи плануєте чимось займатися після виходу на пенсію?
– Хочу більше часу проводити з внуками, займатися домом. Життя триває, треба радіти кожному дню. Хочу поїхати з сім’єю на Світязь, давно там не була. Внуки вже питають, коли бабуся відвезе їх на екскурсію. Хочу передати їм частину своїх спогадів, навчити цінувати працю і радіти простим речам.
– Дякую вам за розмову!
– І вам дякую. Приємно було згадати минуле.
Пропрацювавши 43 роки, Світлана залишає фабрику, але її слід у колективі залишиться назавжди. Вона була свідком і учасницею великих змін, і її відданість роботі – це приклад для молодих працівників. Її історія – це нагадування про те, що справжній професіоналізм, любов до справи та відданість своїй роботі роблять людей особливими.На пенсії Світлана планує більше часу проводити з родиною, внуками, відпочивати та насолоджуватися заслуженим спокоєм. Але фабрика назавжди залишиться частиною її життя, як і вона – частиною історії фабрики.
Читайте також:
- Не знайшла себе в шитті – побудувала успішну кар’єру в птахівництві: історія Марії Джус із Волині
- «Одна мить, і напарник опинився під землею. Ледь витягли» – історії слюсарів з Волині
Будь в курсі усіх новин
