Війна розлучила назавжди: історія загиблого воїна з Волині

Про нього розповідає Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя».

Герой народився 28 травня 1981 року у селі Запілля. Був середульшою дитиною у подружжя Петра Федоровича і Галини Іванівни Козачуків. Окрім нього, у сім’ї ще виховувалася старша сестра Наталія і молодший брат Микола.

Хлопець, як розповідає його сестра Наталія Зімоха, досить добре вчився у школі, завжди любив природу, ліс, багато часу там проводив з дядьком, відтак, мріяв бути лісником ще з дитинства.

«І справді, він більше тяжів до природничих наук, аніж до точних, — підтверджує мовлене вище Надія Іванівна Андрійчук, яка була класним керівником Віталія Козачука. — Він же був не просто моїм учнем, а й племінником, похресником. Це була дитина від Бога: слухняний, відповідальний, хороший, чемний, культурний, дружелюбний, мав багато друзів. Вмів бути надійним, легко знаходити спільну мову з людьми».

Однокласниця Галина Загура додає: «Він був старанним у навчанні, уважним до однокласників, добрий, завжди усміхнений, і його позитив передавався усім нам».

По закінченні школи Віталій вступив до Шацького лісного технікуму. Здобувши диплом, пішов на роботу у Любомльський лісгосп. Відслужив строкову службу у військах ППО на Львівщині. Після армії знову повернувся до лісгоспу, де довгий час працював на різних посадах. Заочно здобув вищу освіту в Українському державному лісотехнічному університеті. У 2007 році одружився.

«На той час я працювала продавцем у магазині у селі Штунь, — розповідає історію знайомства дружина Героя Валентина Козачук. — Віталій був майстром лісу у Висоцьку, тож з колегами, коли їхали селом, часто заходили до торгового закладу. Він розповідав потім, що коли вперше мене побачив, то подумав, мовляв, комусь хороша дружина буде, ще не знаючи, що тим «кимсь» стане він. Згодом я на деякий час перейшла працювати у Любомль, а по тім знову повернулася до Штуня. Віталій якось дізнався мій номер і почав телефонувати. Так зав’язалися стосунки. Чотири з половиною місяці зустрічалися, а 28 жовтня 2007 року одружилися. Віталій все любив жартувати, що набрав в магазині боргів на велику суму, не було чим віддавати, тож мусив женитися».

Невдовзі у молодого подружжя з'явився син Станіслав, а ще через два роки — донька Соломія.

Жили, працювали, помаленьку зводили житло у Запіллі, будували плани. Та їх поламала війна…

Ольга ФІЗИК, староста Запільського округу: 

«Знала Віталія з дитинства, адже проживали в одному селі, до того ж ходили з його сестрою в один клас. Про таких кажуть: людина душа. Вмів бути хорошим другом, чесним відвертим, надійним,впевненим у собі, людиною, не відмовить у допомозі».

Віктор СУЩИК, вишнівський сільський голова

«Віталій Козачук був діючим депутатом Вишнівської сільської ради нинішнього скликання. Очолював земельну комісію. Порядний, розумний, ініціативний, вмів організовувати роботу ввіреної йому комісії. Вникав у всі питання, не стояв осторонь життя громади.

Віталій Козачук не лишився осторонь подій, що відбувалися тоді у державі. Буквально на другий день війни, 25 лютого 2022 року, вступив до лав роти охорони. Служив спершу на Любомльщині, а з листопада перевели у бойову частину.

Наприкінці місяця вже був на Донеччині.

«Ми спочатку не знали, де він — про те, що під Бахмутом, я дізналася лише у січні — брат Микола повідомив, — каже Наталія Зімоха. — Віталій не хотів хвилювати батьків, тому й нічого не розповідав».

Трагедія сталася 2 травня. Підрозділ, в якому служив Герой, вів бій на «нулі». Почався мінометний обстріл, від якого бійці ховалися у траншеї. Поблизу місця, де у момент обстрілу перебував Віталій Козачук, росло дерево. Міна влучила просто у це дерево, вибухнула, бійця посікло осколками, смерть настала миттєво.

«Немов обірвалося щось, не стало поруч рідної людини, — розповідає сестра воїна. — Ми ж росли разом. Він був справжнім чоловіком: відповідальний, людина слова, патріот. Обожнював риболовлю і полювання. Мав дуже багато друзів… Все сподівався, що у квітні дадуть відпустку й потрапить на 15-річчя до сина Станіслава. А 13-річна донечка Соломія весь час відкладала купівлю велосипеда, все казала: от прийде тато, він вибере для мене найкращого… Не прийде, не вибере…».

«Мій Віталик був чудовим сім’янином, за ним ми були, як за кам’яною стіною, — каже Валентина Козачук. — Ми ніколи й нічого не робили окремо, не порадившись. Нині ж, коли хочу щось робити, то навіть не маю кого спитати. Чоловік, за великим рахунком, міг не йти служити за станом здоров’я, але не міг вчинити інакше — не та натура…

Розказував, що служба була нелегкою, тривалий час перебував в окопах. Все ніяк не виходило з відпусткою, тож я у лютому сама до нього їздила, кілька днів чекала, доки їх відведуть з позицій, щоб бодай на трохи побачитися. 25 квітня їхній підрозділ знову вирушив на позиції. 29 квітня Віталій востаннє написав, потім три дні не виходив на зв’язок. А у ніч з 1 на 2 травня мені приснився сон — густа темрява, бій, окоп, у ньому воїн. Сон немовби виявився віщим. За 15 років спільного життя ми ніколи не розлучалися довше, ніж на два тижні. Війна розлучила нас назавжди…».

Сергій МАРИНЬОХА.

Опубліковано з дозволу редакції газети «Наше життя».

Читайте також:

• Поліг, прикриваючи побратимів: спогади про загиблого Героя з Волині
• «Не була на балконі, бо його немає»: рідні загиблої від «Шахеда» у Києві волинянки розповіли про неї
• Загинув, не встигнувши зробити пропозицію коханій: спогади про молодого Героя з Волині
• Народився у Росії, але не вагаючись пішов захищати Україну: історія Героя з Волині