Війна зруйнувала все: окупація, страх та невідомість змусили уродженку Херсонщини тікати на Волинь
Війна змусила молоду Тетяну Падалку тікати з рідного міста на Волинь та рятувати донечку. Вранці 24 лютого 2022 року ворожа техніка підступала на Херсонщині до рідного села жінки. В одну мить усе звичне життя перевернулось. Війна зруйнувала сімейний затишок, розбила сподівання, плани, мрії… Окупація, страх та невідомість змусили молоду жінку тікати й рятувати донечку. А за тисячі кілометрів від рідної домівки – на Волині, у місті Камені-Каширському необхідно було по-новому влаштовуватись і жити далі.
Про це пише газета Волинь.
«Уже два роки, як ми тут, а їхали з думкою, що це ненадовго...»
Село Добропілля Херсонської області, звідки родом 29-річна Тетяна Падалка, загарбники окупували з перших годин війни.
«О сьомій ранку телефонним дзвінком нас розбудила сусідка і тривожно сповістила, що почалася війна, – пригадує Тетяна. – Ми не повірили, думали, що це жарт якийсь. Коли вийшли на вулицю, то почули і побачили навколо жах. Долинали звуки вибухів, було чутно гул важкої військової техніки, над нами низько літали вертольоти...»
Усвідомити, що почалась війна було неможливо, зізнається співрозмовниця, адже вчора ще у всіх були свої справи, кожен щось планував. У той страшний день люди кинулися в магазин, за годину полиці стали порожні. До вечора в селі уже всі дороги перекрили.
«Страшно було, коли дивились новини, боялися за дітей. Над селом постійно літали ракети, винищувачі... Ми бачили, як вдалині горіло від уламків, піднімалися в небо клуби диму...»
Два місяці вони жили в окупації, у невідомості та страху. Готували про всяк випадок підвали для сховища. Але найбільше Тетяна переживала за донечку, якій на той час виповнилося 7 років. Тож наважились виїжджати туди, де безпечніше.
Ми спілкуємось через телеграм, але зайвого нічого не говоримо. Почули голос, все добре, всі живі-здорові, і на цьому все.
«Їхали з однією думкою, що це все ненадовго. Але у квітні вже буде два роки, як ми з Христинкою тут. Я виїхала з дитиною, батьки і чоловік залишились на окупованій території. У кожного своя історія евакуації – кого повертали назад, кого роздягали. У нас, дякувати Богу, дорога пройшла без надзвичайних випадків, проїхали вісімнадцять російських блокпостів, поки добрались до наших. У Камені-Каширському нас прихистила тітка, у неї й зараз живемо», – розповідає жінка.
Чоловік виїхав з окупації та відразу пішов у військкомат
Тетяна ділиться, що найважче у той час було морально: «Розумієш, що навколо чужі, незнайомі люди. Ти не вдома, у чужих стінах. Переживаєш за рідних, які в окупації, чекаєш з надією, що скоро все скінчиться – і ось-ось повернемось додому... Пройшов місяць-другий, уже літо, треба визначатися зі школою для дитини, тоді почала шукати роботу, бо сидіти на місці – не вихід. На це пішло чотири місяці, адже роботодавці переживали, що переселенці не можуть бути постійними працівниками. Я зареєструвалась у центрі зайнятості. Через місяць мені запропонували роботу продавцем у магазині, де зараз і працюю».
Чоловік Павло виїхав з окупованого села через півтора року. Уже тоді, коли його почали змушувати виготовляти російський паспорт. Приїхавши до сім'ї, одразу пішов у військкомат та став на захист рідної держави, на службу у ЗСУ. «Це його свідоме і виважене рішення, – каже жінка, – бо хто, як не ми». На війні і рідний брат Тетяни, а його дружина з дитиною теж знайшли прихисток у Камені-Каширському.
«Я хочу жити, як раніше»
Із теплотою в голосі та усмішкою Тетяна розповідає про свою малу батьківщину – рідне село Добропілля. Там вона народилась і провела все своє життя, звідти стільки щасливих спогадів про дитинство та юність. Там зародилась їхня сім'я. Згодом працювала соцпрацівником, доглядала за людьми похилого віку та інвалідами. Жили вони зовсім близько від моря.
Цей край належить до курортного району Херсонщини. Тож згадки про літо, про приємні миті цієї надзвичайної рідної сторони дуже добрі й зворушливі. Каже, нині у селі лишилося зовсім мало людей, молодь уся повиїжджала. Живуть лише ті, хто «перевзувся», та люди похилого віку, яким або нема як виїхати, або чекають на українців. Ждуть визволення і батьки жінки.
«Ми спілкуємось через телеграм, – каже Тетяна, – але зайвого нічого не говоримо. Почули голос, все добре, всі живі-здорові, і на цьому все. Їм складно полишати рідне місце, усе те, що надбали, побудували, складно вирушати у далеку дорогу. Вони впевнені, що все буде добре, і кажуть, що нас тут чекають, вдома».
Про рідну домівку не раз згадує 8-річна донька Тетяни Христина. «Вона запитує, коли ми повернемося, я хочу до бабусі, до дідуся, – розповідає співрозмовниця. – Каже: я хочу жити, як раніше, хочу до себе в кімнату, побачити своїх друзів. Але вона все розуміє, що відбувається, не по-дитячому усвідомлює ситуацію».
Тетяна зізнається, що уже налагодила взаємини з місцевими людьми, з'явились добрі знайомі, які підтримують і допомагають. Але все одно бувають моменти, коли опускаються руки.
«Не раз дзвоню до мами і кажу: мені тяжко. А мама мені: ти ж, доню, у нас сильна, ти справишся. Я відповідаю: так, але скільки я можу бути сильною, я хочу побути слабкою. І звичайно, тримаюсь, бо зараз слабкою уже не будеш, тільки сильною».
Читайте також:
- Переселенка з Донеччини здобуває на Волині третю вищу освіту
- «Мій чоловік воював проти росіян, а я з дітьми жила в страху серед колаборантів», - переселенка на Волині
- «На мирне місто, де не було жодного військового, з літаків скидали авіабомби», - переселенка з Ізюму, що виїхала на Волинь
Будь в курсі усіх новин
