«На мирне місто, де не було жодного військового, з літаків скидали авіабомби», - переселенка з Ізюму, що виїхала на Волинь

Про це пише газета Волинь. 

«На мирне місто, де не було жодного військового, з літаків скидали авіабомби...»

Ізюм для Олени Ільченко – місто дитинства, юності, щасливого сімейного життя. У місцевому РАЦСі вона пропрацювала 15 років. Улюблена праця з людьми і для людей. Власне, розумію чому, адже пані Олена надзвичайно позитивна, усміхнена, світла і привітна.

«Наше місто межує з Донецькою областю, – розповідає вона. – З 2014 року до нас приїжджали переселенці. Я з ними дуже багато працювала, оформлювала різні документи. Ці люди розказували, як їм важко, ділились тим, що вони пережили і що там коїться. Ми намагалися допомогти чим могли, адже розуміли, що людина приїхала у незнайоме місто, вона тут нічого не знає. Я бачила ці довідки про внутрішньо переміщених осіб. Але я ніколи не думала, що в мене буде така ж. А зараз ми в такій самій ситуації». 

Жінка каже, що можливо Всесвіт тепер їй віддячує тим добром, з яким вона ставилася до людей, адже сьогодні на шляху їй так само допомагають. 

23 лютого 2022 року для Олени Ільченко був останнім днем на роботі. 24-го сказали, що дуже небезпечно і треба почекати, бо ж ніхто не думав, що направду почалась війна.

«Але до мирного міста, де немає жодного військового, почали залітати літаки і скидати авіабомби. Ми ночі проводили у погребі, у той час заходила авіація і починала бомбити. Це такий тваринний страх за своє життя, за життя своєї дитини. Ми завжди за щось переживали і хвилювалися, але ці відчуття ні з чим не зрівняти…»

Олена розуміла, що погріб для зберігання овочів не врятує їх від бомб. Їхній невеличкий приватний будинок щоразу здригався від вибухів, від ударної хвилі відчинялись двері.  Далі почалось нещадне руйнування міста.

Перебили газопровід – зник газ, уламками перерізало проводи – пропало світло, потім і води не стало… Їхня донечка у холоді спала на стільчику. Почули, що через вулицю авіабомба влучила у житловий будинок – і там не залишилось нічого і нікого… Гинули знайомі люди, діти… Прийняли рішення: треба тікати. 

«Головна проблема переселенця — це психологічний стан»

«Ми виїхали 4 березня. Встигли, поки мости були ще цілі. Вероніка тоді була у 4-му класі, сказали їй не дивитись у вікна, бо місто було розбите і мало дуже страшний вигляд, наказували не пристібатись і якщо що, то одразу вистрибувати з машини.

Слава Богу, ми не потрапили під обстріли, проїжджали через блокпости, хлопці питали звідки, пропускали, цікавились, що у нашому місті відбувається, ми казали, що жах навколо. Їхали у потоці дуже величезної колони тих, хто тікав зі сходу, рухався на центр та на захід. У Ковель прибули 10 березня. А наш дім лишився на пів року в окупації, в повній ізоляції, тому що нікого не впускали і не випускали, не було жодних комунікацій. Люди виживали як могли». 

Жінка з трепетом розповідає про чуйних українців, пригадує, як їм під час цієї виснажливої подорожі допомагали волонтери, стояли просто на дорозі годували, запрошували на ніч переночувати. У Ковелі живе рідна сестра

Оленчиної мами, більше нікого рідного в Україні на безпечній території не мають. Чотири місяці жили у родичів, опісля знайшли квартиру. Донечку перевели у місцеву школу. 

Пані Олена каже, що найбільша проблема переселенця – це психологічний стан. Власне, і сама це пережила.

«Гуманітарна допомога, матеріальна підтримка важливі і вони є, – пояснює жінка. – Але особливо у перші місяці відчуваєш страх, хвилювання. Ти один, у чужому місті. Немає твого кола спілкування, звичного оточення, рідних, друзів, роботи. Тебе вирвали з твого життя. В окупованому місті залишилися рідні – це батьки чоловіка, його бабуся. Зв’язок був не стабільний. Ми чекали дзвінка. Раз у місяць вони могли зайти на якийсь пагорб і, якщо рашистів там поряд не було або ж ті дозволяли подзвонити, вдавалося просто сказати, що вони живі. Оце важко.

І я сумую за роботою, за колегами, за друзями. Але треба розуміти, що цього не буде, буде щось інше, а що – залежить від нас.

Важко потім бачити кадри зруйнованого міста… Переживаєш і за дитину, як вона реагує, як з тим справляється, адже знову дуже злякалася, коли у Ковель прилетіла ракета, нам це було видно з вікна. Як контактує з дітьми у новому місті, в новій школі».

Та головне, впевнена співрозмовниця, – це бажання і розуміння, що допомогти треба собі самому, такого принципу й дотримується: «Ти виходиш із дому, спілкуєшся з людьми, зустрічаєш однодумців, долучаєшся до різних заходів – і потім це переростає у те, що ти сам створюєш: нове коло спілкування, знаходиш нових друзів, береш участь у всьому, що тільки можна. Це допомагає тобі жити повноцінним життям».  

«У нас створилася своя спільнота «Клуб незламності»

Зараз Олена Ільченко працює фасилітатором у благодійному фонді «Рокада». Вона представляє цю організацію у Ковельській громаді, розповідає про діяльність, організовує та проводить різноманітні заходи, знаходить найвразливіші верстви населення для того, щоб спрямувати їх до фонду для допомоги. Для цього у місті є спеціально облаштований простір.

«Я усім так кажу: додому ніхто не прийде тебе рятувати, так не буває. Ти не один, ти у своїй країні, тут такі ж самі люди живуть. І вони ідуть назустріч. Є якась можливість, то не сидіть вдома. У Ковелі постійно проводиться безліч заходів, тренінгів для дітей та дорослих, зустрічі з психологами, виставки, поїздки, майстер-класи, фотосесії, проєкти. У нас створилася своя спільнота – «Клуб незламності». Він налічує близько 50 учасників.

Наше попереднє життя зруйнувала війна, а нове нам треба створювати самим. Важко всім, але плакати – не вихід, треба жити далі. І жити сьогодні, зараз, бо не відомо, коли війна закінчиться, тому життя відкладати не можна».

Через те, що проявляє цікавість до усього і відкрита до спілкування, нещодавно пані Олена влаштувалася ще на одну роботу – організація «Спорт для всіх» шукала головного фахівця. Тепер там працює з документами. 

«Наш будинок у рідному Ізюмі – наче решето»

У жовті минулого року сім’я Ільченків наважилась поїхати у рідне місто. 

«З’їздили додому в гості, – зі щемом каже жінка. – Заїхали до родичів. Подивилися на свій будинок. Стоїть, як решето. Поряд були прильоти, розривалися касетні снаряди. Є, звичайно, і ще страшніші будинки, де немає стіни чи даху. А є й уцілілі. У нашому треба міняти вікна, двері. Дивишся на ці уламки, які залітали через вікно, прошили меблі і застрягли у стелі, думаєш: слава Богу, що нас тут не було. Біля пробитих дверей згадуєш, як ти за ними сидів, думаючи, що близько погріб».

Те зруйноване місто, яке там побачила, та небезпека, яка чатує зовсім поруч, жахнули пані Олену. Жодна дитина не заслуговує на таке дитинство.  Тому вирішили, що найкраще їм бути у Ковелі. Тут є умови навчатися, розвиватися, займатися спортом, їздити на змагання, ходити  в школу, бути серед дітей.

В Ізюмі навіть погуляти страшно відпускати. Ні взимку на санках покататися, ні влітку піти на річку, ні у ліс вийти по гриби. І про це на десятки років треба забути. Навкруги розкидані міни-пелюстки. Місто просто засипане ними, у деяких районах їх лежить безліч. А в той день, коли вони приїхали, загарбники вкотре обстріляли ракетами Ізюм...

«Звичайно, в іншому місті, далеко від рідної домівки багато чого в тебе немає, – зізнається Олена Ільченко. – Ти приїжджаєш із купкою речей, які влізли у машину. Але це все матеріальне, його можна нажити. Є проблема житла, яке і тут треба винаймати, і проплачувати комуналку в Ізюмі, де ніхто не живе. І нікому не відомо, чи повернемось колись туди.

Про це запитує час від часу Вероніка. Вона сумує за тим, що було. Каже, що хоче як колись: ходити у свій клас, знову побачити усіх друзів, однокласників, вчителів, піти на свої танці, поїхати у свій басейн. І я, кажу, хочу як раніше. І я сумую за роботою, за колегами, за друзями. Але треба розуміти, що цього не буде, буде щось інше, а що – залежить від нас».

Люба ХВАС.

Читайте також: 

• Музика з небес: 13-річна переселенка навчається у Луцьку гри на органі
• Волонтер з Волині вивіз п'ятьох собак-переселенців з-під обстрілів у Херсоні
• Звертаються переважно переселенці: де у Луцьку працює банк одягу