«Я не очікував, що вони почнуть падати каскадом»: закулісся контрнаступу, який змінив хід війни з Росією

3D-мапи, бомбардування дамби і паводок на Дніпрі, натуральна «народна творчість», військові ігри з натівцями – ҐРУНТ підготував  переклад із статті The Washington Post про два найбільш успішні наступи ЗСУ на фронті. Для того, щоб реконструювати події, журналісти видання поспілкувалися з 35 героями – командирами, солдатами, чиновниками, європейськими й американськими посадовцями.

«Ця тиша здавалася несусвітньою. Як таке взагалі можливо?»

У серпні, після кількох тижнів боїв на найкривавішій ділянці фронту, 21-річного командира роти ЗСУ раптово викликали на Харківщину. Разом із Олегом до точки збору приїхали тисячі інших побратимів. 

На попередній Олеговій позиції безжальна російська артилерія била по воїнах, куди б вони не ступили ногою. Але тут, серед сіл, ферм і рік на північному сході України спокій був вкрай тривожним. «Тиша турбувала мене найбільше, – розповів Олег. – Ця тиша здавалася несусвітньою. Як таке взагалі можливо?»

Іще більше спантеличував наказ, який надійшов згори — пройти приблизно 80 кілометрів углиб ворожої території, у ході зухвалого й надсекретного контрнаступу – прямо між окупованим росіянами Ізюмом і російською Бєлгородською областю, нашпигованою військовими базами. Це здавалося безглуздям. «Сумнівна операція», – вважав Олег.

Кремлівська армія була виснаженою. Частина підрозділів пересунулась на південь захищати обласний центр Херсон на тлі чуток про великий український натиск.

Це був великий шанс. Його підтверджували дані, отримані від розвідки і з невеликих дронів. Київ прагнув скористатися цим шансом, щоб зламати динаміку і змінити картину на полі бою.

Перший етап повномасштабної війни увінчався успіхом для українських військових – росіян було вибито із околиць Києва. Після цього РФ зосередила свою увагу на півдні й сході. Україна вистояла. Втім майже чверть її території й далі була окупованою. 

Це мало змінитися.

На початку вересня українські сили звільнили тисячі квадратних кілометрів, розгромивши росіян, і здивувавши навіть самих себе. Харківська наступальна операція показала, що погано оснащені російські війська не спроможні утримувати територію на такому розтягнутому фронті. Це шокувало Кремль. І водночас довело союзникам України, що вони не змарнували свої мільярди, коли надавали українцям зброю та економічну допомогу.

Підтримка озброєнням, розвідувальними даними та порадами дозволили Україні перехопити ініціативу на полі бою, довести, що сподівання Путіна на анексію – лише фантазії, й укріпити віру, що перемога – можлива. 

«Наші стосунки з усіма нашими партнерами одразу змінилися, — розповідає Олександр Сирський, генерал-полковник, який командував наступом на Харківщині. — Вони побачили, що ми можемо досягти перемоги».

«Ви мали б бути божевільним, щоб вдарити прямо посередині. Але саме це ми й задумали»

В останні дні серпня Сирський зібрав нараду з помічниками та командирами бригад у великому командному пункті на сході України. Для наради підготували велику 3D-карту окупованої Росією території Харківщини – її площа становила 48 квадратних метрів. Кожен командир «пройшов» шлях запланованого штурму свого підрозділу – через макети міст, пагорбів і річок – обговорюючи координацію, непередбачені ситуації та найгірші сценарії. Офіцери використовували лазерні указки, аби висвітлити проблемні місця.

«Робота була прискіпливою», – згадує Сирський.

Сирський розповідає, що принаймні із весни він розглядав цей напрямок як вразливу точку росіян. Він почав думати над тим, як здійснити наступ, заглибившись на контрольовану росіянами територію із несподіваної ділянки десь на північ від Балаклії та Ізюма. Географія та розташування ворожих військ переконували його в тому, що успіху можна досягти одним стрімким ударом — в ідеалі настільки швидким, щоб Росія не змогла перегрупуватися. Тому влітку, коли Генеральний штаб ЗСУ наказав командирами розпочинати диверсійні операції для того, щоб відволікати росіян довкола Херсона, Сирський уже знав що запропонувати.

«Багато військ було зібрано в Ізюмі і багато базувалося біля російського кордону в Бєлгородській області. Ви мали б бути божевільним, щоб висунутися і спробувати вдарити прямо посередині й розділити їх. Але саме це ми й задумали», – сказав Сирський.

Згідно з даними Сирського, у розпал підготовки Росія зосередила в Ізюмі та навколишніх містах 24 батальйонно-тактичні групи – близько 18 тисяч військовослужбовців – разом із запасами зброї та боєприпасів. У серпні кількість батальйонів в Ізюмі скоротилася принаймні вдвічі: Росія передислокувала найдосвідченіших бійців до Херсона.

Вкрай важливою в цій операції була швидкість. Якби росіяни направили резерви з-за кордону, велика кількість українських військ була б відрізана ворожими ешелонами.

«Все залежало від першого дня — наскільки ми зможемо прорватися. Що далі ми б зайшли, тим менше вони могли б зробити, тим більше їхні підрозділи були б відрізані та ізольовані, і під психологічним тиском», – каже командувач.

До серпня в української армії майже вичерпалися боєприпаси радянських часів. Західні союзники хоч і квапилися постачати озброєння стандартів НАТО, та цього було недостатньо.

Кожна штурмова бригада мала щонайменше вісім гаубиць М777. У деяких випадках M777 прибували до табору за ніч до початку атаки. До операції залучили додаткові безпілотники, щоб бригади могли точно виявляти цілі та використовувати менше боєприпасів.

Генерал-майор Андрій Малиновський, начальник управління ракетних військ і артилерійської підготовки командування Сухопутних військ, вважав, що українським силам знадобиться понад 100 тисяч боєприпасів. Втім за п’ять днів вони використали близько 32,5 тисячі.

Раціональному використанню допомогла американська розвідка. Упродовж місяців Україна і США працювали практично в режимі реального часу — українці окреслювали жадані цілі, а американці передавали точні координати. Втім, як свідчать джерела WP, Сполучені Штати не були глибоко залучені в планування харківського наступу і дізналися про нього відносно пізно.

Незважаючи на надзвичайну секретність, росіяни врешті зрозуміли, що українці щось замислюють. Проте, як каже Сирський, через російську бюрократію інформація або ні до кого не дійшла, або ж не була врахована. У Пентагоні припускають, що керівництво РФ не повністю усвідомлювало вразливі місця на харківському фронті, або ж бачило наближення наступу, проте не мало достатньо людей для оборони.

Українці звели понтонні мости, сподіваючись обманом змусити росіян очікувати прямого нападу саме на Ізюм, а не вглиб території, майже за п’ятдесят кілометрів на північний захід.

Сирський був упевнений, що план спрацює. Проте він потребував «продати» цей план Зеленському. Він описав місію як шанс звільнити велику ділянку територію при мінімальних ресурсах і втратах.

Зеленський погодив атаку.

«Росіяни мали все необхідне для того, щоб оборонятися. Крім волі до бою»

6 вересня, 3:30 ранку, рота Олега з 25-ої десантно-штурмової бригади почала наступ невеликими колонами, по три БМП у кожній. Перш ніж вони почали рух, українські артилеристи чотири години били по російських позиціях із американських реактивних систем залпового вогню М270.

Ворожі командні пункти. Арсенали боєприпасів. Склади палива. Удари по них були безжальними. Українські військові пізніше розповіли, що окупанти насилу могли обмінюватися наказами і координувати дії. Частина російських військ почала відступати. 

«Ми прорвалися через лінію фронту, і ворог почав панікувати, – розповідає Олег. Ми не називатимемо прізвища командира, бо його родичі досі мешкають на окупованій росіянами території. – Вони панікували, бо ми атакували всі фронтові позиції відразу. Загальна лінія фронту була неймовірною, і скрізь був прорив».

До кінця дня Олег з побратимами просунулися майже на 20 кілометрів, не зустрівши великого опору, і дійшли до Волохового Яру. Контроль над цією яристою місцевістю дозволив заблокувати дві великі магістралі, що ведуть на Ізюм та Балаклію.

Згідно з попереднім планом, рота Олега до сьомого дня мала зайняти позицію лише на північ від Ізюма – трохи далі ніж за 60 кілометрів від початкової точки наступу. Аж тут військових викликали на нараду. «Половина російських підрозділів в Ізюмі – може, навіть більшість – просто тікає. В’їжджаємо в місто», — сказав командир батальйону.

Олегова рота пішла першою і окопалася на першому російському блокпосту в місті. Вже за лічені хвилини дорогою мчали «Жигулі» з прапорами і намальованою літерою «Z» – символом окупантів.

Якщо вони намагалися втекти, то прямували не в тому напрямку.

«Іди сюди, мій хороший», – сказав Олег.

Солдат підірвав машину із реактивного гранатомета.

«Ворога ліквідовано», – відрубав він.

Вдалині українські військові спостерігали іншу російську техніку, яка прямувала вже у правильному напрямку – із міста.

«Ми розраховували, що виконаємо всі завдання операції, – оцінив Сирський. – Та я не очікував, що все почне валитися каскадом».

Українські воїни були приголомшені тим, що побачили в Ізюмі. Справні танки, покинуті артилерійські знаряддя, наповнені по вінця, тонни озброєнь. Російські війська мали все необхідне для серйозної оборони, оцінив Олег, за винятком волі до бою і, напевно, достатньої кількості людей. 

Олег запустив Starlink і подзвонив батькові у Старобільськ на Луганщині.

«Що ви там, хлопці, задумали?» – спитав татко.

Син розповів, що війська взяли Ізюм і прогнали росіян на сотнях квадратних кілометрах, і це за лічені дні.

«Молодець! Молодець!»,  –  захопився батько.

«Не переживай, – відповів Олег. – Скоро ми будемо і в Старобільську».

«Все, що було, скидалося на нас»

Розгром на Харківщині сколихнув Москву. Це змусило Путіна оголосити часткову мобілізацію. Путін прискорив плани з анексії Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей, навіть попри те, що не мав над ними повного контролю. А генерала Сєрґєя Суровікіна призначив командувати бойовими діями в Україні. Завдяки прямому зв’язку із Суровікіним Путін почав отримувати більш реалістичну інформацію з поля бою.

Після звільнення Ізюма рота Олега попрямувала на Донеччину – вони мали наказ відбити місто Лиман. Тепер реалії наступу змінилися. Біля села Коровій Яр воїни потрапили під вогонь із трьох російських танків. Тоді в Олеговій роті загинуло п’ятеро військовослужбовців, іще дванадцятеро отримали поранення. Один із командирів продовжував чотири години командувати солдатами після того, як отримав осколкове поранення у щелепу. ЗСУ вдалося відвоювати село. Проте наступ сповільнився і став в’язікшим.

Російські солдати у Лимані опинилися майже в оточенні, проте, на відміну від попередніх, таки воювали. «Був сильний вогонь ворожої артилерії. Все, що було, вся артилерія, танки, все скидалося прямо на нас, на нас, на нас», – згадує Олег.

Нарешті, однієї ночі українські військові почули гуркіт великої колони машин. Вони накрили дорогу артилерійським вогнем. Лиман також було звільнено.

«Агов, хлопці, ви намагаєтеся вкусити більше, ніж зможете пережувати»

У липні українські командири прибули до Німеччини для проведення ігрового моделювання з американськими та британськими колегами. У той момент українці розглядали варіант набагато ширшого контрнаступу по всьому південному фронту. Він включав вихід до морського узбережжя у Запорізькій області, який дозволив би розірвати «сухопутний коридор», що з’єднує Росію з тимчасово окупованим Кримом.

У кімнаті, повній карт і таблиць, українці проводили власні настільні вправи, описуючи перебіг бою – які формування використовуватимуть, куди рухатимуться підрозділи, а також імовірну відповідь Росії.

Американські та британські гравці провели власні симуляції, використовуючи однакові дані, але різне програмне забезпечення та аналіз. Зрештою, враховуючи чисельність українських військ і запаси боєприпасів, експерти дійшли висновку, що українці не мають належних ресурсів для проведення операції й можуть виснажитися до того, як досягнуть цілей. Запорізький наступ міг загнати наші сили в пастку.

«Вони запитували нашої поради, – каже посадовець США з питань безпеки. – Наша порада була: «Агов, хлопці, ви намагаєтеся вкусити більше, ніж зможете пережувати. Це не працюватиме».

Українці прислухалися до поради і розпочали щільнішу військову кампанію, зосереджену на місті Херсон.

Генерал-майор Андрій Ковальчук, який командував херсонським контрнаступом, мав намір розрізати російська війська на правому березі Дніпра й узяти ворога в пастку. «Моїм завданням було не лише звільнити територію. Моїм завданням від початку було заблокувати і знищити [ворожі] сили», – сказав генерал.

Росія підживлювала свої війська через три переправи – Антонівський автомобільний міст, Антонівський залізничний міст і дамбу в Новій Каховці. Мости обстрілювали із HIMARS.

«Були моменти, коли ми вже повністю перерізали їм лінії постачання, а вони все одно встигали побудувати переправи. Це було дуже важко», – згадує Ковальчук. 

Командування розглядало варіант влаштувати паводок на річці. Українські війська провели пробний удар із HIMARS по одному зі шлюзів на дамбі Нової Каховки, зробивши три отвори, щоб перевірити, чи можна підняти рівень води у Дніпрі настільки, щоб завадити російським переправам, а водночас затопити довколишні села.

Випробування пройшло успішно. Підтоплення розглядалося як крайній захід, але до нього не дійшло. 

«Коли у нас були прямі удари, від людей нічого не залишалося»

На початку операції українські війська успішно прорвали першу лінію оборони Росії. Але вже на другій лінії стикнулися з опором.

Юрій, командир роти із 35-ої бригади морської піхоти, на початку вересня перевів свої взводи прямо через річку під вогнем, де зіткнувся з окопаною другою лінією поблизу Брускинського. Росіяни перебували в цьому районі місяцями, укрілюючи окопи бетоном і ховаючи танки в глибоких земляних ровах.

Там військовослужбовцям довелося відчули всю силу російської авіації. Окупанти скидали фугасні бомби ФАБ на підрозділ Юрія, який не мав жодної зброї, щоб захистити себе або поцілити у літаки.

«Ви відчуваєте вибух дуже сильно, навіть за 200 метрів. Вас просто відкидає… Коли у нас були прямі удари по позиціях з ФАБ, від людей нічого не залишалося», – розповідає Юрій.

Українські сили районі намагалися просунутися на південь, аби розділити окуповану Росією територію і дотягнутися до радіусу дії артилерії у напрямку Нової Каховки.

Втрати українців швидко зростали. Зі збільшенням кількості знищеної бронетехніки медикам доводилося використовувати пікапи, щоб перевозити поранених, почасти під вогнем росіян. 

«Під час чергової евакуації мій бойовий медик отримав поранення осколками, які залетіли через вікно прямо в машину. За ці два тижні в машині не лишилося жодного вікна. Усе потрощено осколками. Але все одно евакуація відбулася», – пригадує командир.

До жовтня ситуація почала стабілізуватися. Юрія відправили зайти в сусіднє село Давидів Брід. У селі він, розриваючись від щастя, виліз на червону металеву конструкцію, щоб зафіксувати на камеру: Давидів Брід звільнено.

Подув сильний вітер. «Ми урочисто вивішуємо синьо-жовтий стяг над Давидовим Бродом, — вигукнув він. – Слава Україні!»

У Києві, тим часом, наростало нетерпіння.

Ковальчук запевняв, що відступ росіян є лише питання часу. А ближче до зими у ворога мають вичерпатися запаси. Втім для Києва командувач рухався занадто повільно, і його замінили на бригадного генерала Олександра Тарнавського – заступника Сирського під час Харківської операції.

Втім публічно про цю заміну не оголошували, аби не давати Росії жодної перемоги у пропаганді. Колеги зі Штатів були поінформовані.

Тарнавський розповів, що він застосував деякі принципи, якими користувався із Сирським на Харківщині, атакуючи там, де росіяни цього найменше очікували. 

Для головного наступального удару обрали територію між Миколаєвом і Херсоном. Там, власне, є рівнинні сільськогосподарські угіддя з невеликою кількістю дерев і бетонними зрошувальними каналами.

«Розрахунок був таким, щоб ворог і не подумав, що ми зробимо це саме там», – ділиться Тарнавський.

Сморід у російських окопах

Відповідальність за цю ділянку фронту поклали на командира 59-ої мотопіхотної бригади полковника Вадима Сухаревського.

Його військам доводилося протистояти елітним російським десантно-штурмовим частинам. Вони були змушені почасти вдаватися до народної творчості.

Зокрема, українці модифікували акумулятори в DJI Mavic, щоб коптери могли літати в чотири рази далі, до 20 кілометрів. Вони приймали дрони від контрабандистів цигарок і переробили їх на саморобній вибухові пристрої. А ще запускали сморід у ворожі окопи – мали добавку, яка використовується для надання запаху природному газу.

Старший сержант Євген Ігнатенко, який раніше був власником великого херсонського зерноперевізника, пояснював, як ліпше знищити свої ж баржі, якими користувалася росіяни. Він спирався на знання про місцеві проїзди, канали, насосні станції.

«Наша армія звикла воювати підручними засобами», – пояснює Сухаревський.

Вночі на 9 листопада бригада підступила до Зеленого Гаю. Втім, росіяни почали відступати ще за кілька днів до того. Наздоганяти їх було складно через повсюдні мінні загородження.

Під тиском українських військових росіяни відступили. Втім розбити чи знищити тікаючих ворогів не вдалося. Міни, подекуди встановлені на відстані метра одна від одної й у три ряди, або встановлені тонкими смужками на дорогах, заважали наздогнати окупантів.

«Вони не стримувалися. Заміновували всім, чим лише можна, навіть новими засобами, про які ми раніше й не чули», – каже Сухаревський.

«Головне, ми будемо вільною країною»

У вересні Зеленський відвідав звільнений Ізюм буквально через кілька днів після харківського контрнаступу, хоч місто й розташоване лише за 20 кілометрів від лінії фронту. Проте ще більш ризикованим був його візит до Херсона, адже російські снайпери перебували просто за річкою.

Тарнавський стояв позаду Зеленським на центральній площі Херсона. «Я був зачарований людьми, яких бачив, – сказав Тарнавський. – Всі ті обличчя – на них було просто щастя».

Ігнатенко, той самий херсонський судноплавний магнат, який служить у 59-й бригаді, запустив безпілотник понад річкою і побачив одну зі своїх барж. Вона була напівзатопленою біля Антонівського мосту. Інших уже не було.

«Ми їх знайдемо, — каже він. – А якщо не знайдемо, то побудуємо нові. Все добре. Головне, ми будемо вільною країною».

ЯРОСЛАВА ШЛАПАЦЬКА

Читати також: 

• 46-річний військовослужбовець Андрій захищає кордон з Білоруссю у складі 100-ої окремої бригади територіальної оборони Волині з початком повномасштабного вторгнення російських військ в Україну. У 2015 році він пішов добровольцем у військо, аби захищати Україну, сім років тому і перше бойове хрещення пройшов під час АТО.

• 36-річний Денис Сушеник переїхав із дружиною в обласний центр Волині наприкінці червня. Все життя пара прожила у Запоріжжі, втім, коли почалася війна, довелося шукати прихистку на Заході України... Свою історію чоловік розповів у таксі, яке викликала ввечері, щоб дістатися додому. Вже кілька місяців він працює водієм в одній із місцевих служб. Каже, раніше з дружиною Вікторією трудились на «Запоріжсталі».