«Я хотіла жити»: телеведуча з Луцька Світлана Рижук — про рак, переїзд до Берліна і нове життя

У відвертому інтерв’ю Славі Дьоміну Світлана вперше розповіла, як склалося її життя після телебачення, про боротьбу з онкологією, знайомство з чоловіком і нове життя в Німеччині, пише ІА«Волинські новини».

— Ти зараз мешкаєш у Берліні. Коли і чому вирішила виїхати з України?

— Я насправді не хотіла виїжджати. Мені дуже добре було в Луцьку, але в двері моєї сім’ї постукала онкохвороба. Рік тому я дізналася про свій діагноз і почала лікування таргетними препаратами. Це дуже дороговартісне лікування. Рік ми протрималися самі. І ось ми вирішили, що треба їхати за кордон шукати нові методи лікування, і вибрали Берлін. Тут ми буквально чотири місяці.

Перші три місяці було дуже важко. Ми жили в нашого знайомого. Це була дуже важка адаптація. Я захворіла інфекційною хворобою, в мене температура була 40 градусів цілий місяць, я потрапила в лікарню. На жаль, великі ризики для онкохворих сьогодні в Україні – це саме інфекційна хвороба. Поки ми доїхали, наприклад, з Луцька до Берліна, то змінили три готелі і десь я підчепила ту інфекцію.

Я два тижні пролежала в лікарні, але зараз, дякувати Богу, вдома. Це був найважчий період. І саме в цей момент, напевно, відбулася моя трансформація. Звісно, рік лікування таргетними препаратами, дослідження впливають на тебе, ти змінюєшся, ти повністю перебудовуєш своє життя, але це, як кажуть, не добило мене в плані перебудови себе як особистості. А тут я зіштовхнулася з більш болісними моментами, коли тобі проколюють печінку, коли тобі проколюють груди, коли тобі роблять операції, коли ти відходиш від них, коли не знаєш, що буде завтра, коли ти дивишся з 20-го поверху клініки на великий Берлін і все місто немов на долоні, а ти ледь жива.

— Ви як біженці оформили допомогу в Берліні?

— Звісно, ми через цю підтримку і приїхали. Саме це стало вирішальним моментом. Спершу ми витягували самі все, але ми не були готові до такого. В нас не було фінансової подушки, якихось заощаджень, тому що я тільки-но почала свою справу, мій чоловік – на певному етапі розвитку своєї справи, але ми тільки вливали кошти в наші справи.

Коли така хвороба стукає в твої двері, то, звичайно, дуже потрібна допомога. Через це ми оголосили збір, зібрали кошти, нас дуже підтримали люди. Це була колосальна підтримка. Ми зібрали близько 700 тисяч гривень. Один фонд виділив нам 200 тисяч гривень на лікування… Але ці кошти як вода зникли за перші місяці. Тому що ми переїхали в Київ, шукали лікарів, робили дослідження.

Тобто спочатку ми були в Луцьку, в місцевому онкодиспансері. Я зрозуміла, що є сили їхати далі, що я хочу жити, хочу подолати це все і знайти найкращих лікарів, найкраще лікування. І ми поїхали до Києва. А зараз у Берліні.

— Як ти проходиш лікування в Берліні? Скільки воно вартує?

— Тут ти підписуєш страхування з компанією і вона виділяє кошти. Це дуже дорого для страхової компанії – кілька тисяч євро на місяць, напевно, від п’яти до десяти тисяч євро. Усі онкопацієнти мені радили: якщо є можливість, їдь за кордон. Тому що тут хімія переноситься легше, бо спершу тобі вливають такі препарати, з якими ти зможеш її перенести легше.

Я отримую хіміотерапію раз на тиждень. 

— Ще в Луцьку ти почала працювати на телебаченні. Як це було?

— Я з дитинства мріяла стати відомою телеведучою. Це був усвідомлений шлях, який я для себе обрала. З десятого чи одинадцятого класу я вже працювала ведучою на місцевій студії, вела погоду. І так здійснилася моя мрія. Почала з маленького і далі продовжила свій шлях. Зрозуміла, що це моє, що мені це подобається і що я буду розвиватися в цій темі.

Вступила на факультет журналістики в університет імені Івана Франка в Львові. Я навчалася заочно, тому що не могла кинути роботу, бо сама себе забезпечувала. Я сама змогла оплатити навчання. Це було фантастичне навчання на факультеті, де я познайомилася зі своїми найкращими друзями, найкращими колегами, найкращими викладачами.

— Чи, на твою думку, обов’язково здобувати вищу освіту, щоб бути ведучим?

— Звісно, обов'язково йти вчитися. І не раз. Потрібно вдосконалювати свою професію. Звісно, практика – наше все. У якийсь момент я зупинилася в розвитку своєї професії і це була дуже велика помилка. Коли я потрапила під скорочення на «Новому каналі» у 2014 році, я в якийсь момент зупинилася, а треба було далі розвиватися в професії, йти вчитися, йти на курси чи тренінги, закінчити якусь бізнес-школу, закінчити курси риторики. Але згодом я таки почалася вчитися, пробувати свої сили в різних сферах.

— У 2007 році ти почала працювати на «Новому каналі». Ти вела «Погоду». Як ти потрапила на цю роботу?

— Це було якесь диво. Я працювала тоді ведучою погоди в Луцьку, але хотіла далі розвиватися на всеукраїнському рівні. І просто надіслала резюме. Побачила на сайті «Нового каналу», що є така вакансія і надіслала резюме. Спочатку відібрали резюме. Потім я приїхала на кастинг. І врешті мене запросили вести прогноз погоди на «Новому каналі», який я благополучно вела шість років.

— Скільки ти отримувала зарплати в перший рік?

— Здається, 600 чи 700 доларів, 400 з яких я віддавала за квартиру.

— Чому прогноз погоди врешті закрили на телеканалі?

— Це був 2014 рік. Керівництво вирішило, що цей формат більше його не цікавить.

Мене запросили на кастинг «Підйому». Я цей кастинг пройшла. І після того «Погоду» закрили. Я провела ще пів року на «Підйомі», після чого це шоу також закрили.

— Після цього інші телеканали пропонували тобі співпрацю?

— Мене запрошували гостею, експертом на деякі програми, а як ведучою – ні.

— А ти проходила якісь кастинги?

— Ні, я не пробувала, не стукала в двері, не писала резюме. Не було бажання, якщо чесно. Я вигоріла. Тут звільнення співпало з моїм внутрішнім станом. Чесно кажучи, піти з телебачення я хотіла ще раніше.

— Що ти робила після телебачення? Де ти зникла?

— Я просто відпустила ситуацію і поїхала на два тижні у відпустку в Грецію. А потім вирішила подорожувати. Згодом мешкала у Львові, співпрацювала з радіо «Голос». Я шукала себе, розвивалася.

— Ти вийшла заміж за фронтмена гурту «Мотанка» Віктора Вербу Жалніна. В якому році?

— У 2017 році.

— Як ви познайомилися?

— Він мені просто написав і покликав на каву. Я в цей момент була в Луцьку, створювала свій літературний проєкт. Я зайшла на його профіль, побачила, що він музикант і живе в Берліні. Подумала: цікаво, людина знає німецьку і хоче випити каву. В мене відразу виникли думки: може, він зіграє на літературному вечері?.. Ми зустрілися з ним і це була наша рокова зустріч.

У 2022 році в нас народилася донечка Аріана. 

— Саме чоловік написав великий пост про твою онкологію, оголосив збір коштів. А як взагалі ти дізналася про свій діагноз?

— Це був 2024-й. На той момент я розпочала свій проєкт уроків з публічних виступів, заснувала школу риторики, запустила YouTube-канал. І я відчувала дуже шалену втому. Мій оператор помітив, що після знімання я дуже втомлена. І моя мама помітила, що я після підйому на п’ятий поверх – без сил, захекана. Мама сказала, що мені треба перевіритися, пройти дослідження. Рідні завжди відчувають, вони завжди все бачать. І я записалася до всіх лікарів, щоб обстежити організм.

На УЗД молочних залоз відразу все побачили і сказали, що терміново потрібно звернутися до онколога… Як ішла додому, в мене трусилися руки, я не відчувала, як роблю крок. А вдома я вже розплакалася…

— Діагноз тебе змінив?

— У мене онкологія молочної залози з метастазами в печінку і кістки.

Це страшно. Страх тобою керує. І ти відразу починаєш рухатися. Коли ти зіштовхуєшся з такими страшними життєвими ситуаціями, це тебе змінює. Це може тебе або знищити, або підійняти. Мене це підійняло. Я почала жити моментом, насолоджуватися життям. Я дуже змінилася. Відбулися колосальні зміни в моїй свідомості, глобальна трансформація в плані особистості.

— Що говорять лікарі?

— Лікарі говорять різне. Кожен – своє. Лікарі в Україні казали: ми вас вилікуємо, ви будете жити довго і щасливо. Більш практичні лікарі говорять, що це – на все життя. Наприклад, у Німеччині говорять, що це – на все життя, тобто лікування – життя – лікування – життя. Тому що зараз лікують онкохвороби, тобі дають можливість довше прожити. Але є ще ти як цілісний організм, який працює над собою.

— Ти зараз проходиш хіміотерапію. Як вона впливає на твій організм?

— Звісно, ти відчуваєш зміни, вони відбуваються, дуже пересушуються слизові, німіють кінчики пальців рук і ніг, іноді важко ходити, дуже швидко приходить втома, випадає волосся, дуже сильна нудота… На сонці взагалі неможливо перебувати. Насправді випадіння волосся – це не найстрашніше, що стається після хіміотерапії.

— А що найстрашніше?

— Коли ти не можеш ходити… Коли мені, наприклад, два тижні кололи антибіотики і я не могла ходити, це було дуже страшно. Я не могла встати з ліжка. В мене не було сил… Виникають думки: а якщо ти не відновишся, а що буде далі, а якщо ти не зможеш? Із цим потрібно працювати.

— Чи знає твоя донька про твій діагноз?

— Так, звісно. Вона знала заздалегідь, що ми їдемо в Берлін лікувати маму, що мама захворіла. Ми пояснювали їй простими словами. До того, що в мене може випасти волосся, я готувала її десь місяць. І вона все одно плакала, вона казала: мамо, я не хочу, щоб тебе стригли. Але я їй пояснила, що волосся відросте, що все буде добре.

— Які поради ти можеш дати людям, які дізналися про рак?

— По-перше, не здаватися. Хоч, впевнена, багатьом дуже хочеться здатися. По-друге, знайти хорошого хіміотерапевта, який буде виписувати вам лікування. Здати аналізи в правильній клініці, яка чітко визначить ваш діагноз. І по-третє, змінити своє життя. Якщо ти захворів на онкохворобу, то з твоїм життям, однозначно, щось не так: з твоїм організмом, з твоїм психологічним станом, з оточенням, з харчуванням, зі спортивними навантаженнями, з ментальним здоров'ям. Усім цим треба зайнятися. Потрохи. Наприклад, виключити цукор, позбавитися поганих звичок, більше гуляти... Усе працює в комплексі.

— Що ти сказала би собі п’ять років тому?

— П’ять років тому я собі сказала би, що треба більше себе любити, більше займатися собою, оточувати себе однодумцями, класними людьми, не звертати увагу на те, що говорять і думають інші, та займатися улюбленою професією.

— Що ти собі скажеш через два роки?

— Через два роки я собі скажу, що життя прекрасне, заради нього варто боротися, потрібно змінюватися, радіти, кайфувати, спілкуватися з класними людьми, розвиватися, працювати. В цьому світі є дуже багато для тебе, для мене, щоб жити щасливе, радісне життя.

Читайте також:

• «Журналістика — не ремесло, а шлях»: розмова з Ольгою Харів про виклики у професії, подорожі та правду
• Важка хвороба забрала життя музиканта гурту «Океан Ельзи»
• «Це мій хрест»: лучанка з вірою долає рак і потребує допомоги