«Журналістика — не ремесло, а шлях»: розмова з Ольгою Харів про виклики у професії, подорожі та правду

Вона в журналістиці з дитинства — ще з п’яти років дебютувала на радіо, а професіоналізм відшліфовувала роками. Ольга Харів — відома волинська журналістка, яка бачила ЗМІ зсередини в різні часи: від романтики перших телерепортажів до моральних дилем сьогодення. У цій розмові — відверто про страхи, журналістські небезпеки, інформаційний хаос і відповідальність слова. Вона не ідеалізує професію, визнає втому й розчарування, але водночас ділиться досвідом, який вартий уваги кожного, хто ступає на цей шлях. Подорожі, які відкривають очі, тексти, що залишаються з читачем роками, й поради, які звучать як чесне передавання естафети — у нашому щирому інтерв’ю з людиною, яка ніколи не шукала слави, але завжди шукала правду.
— Як ви вирішили стати журналісткою, і що стало ключовим поштовхом до цього вибору?
— Я в журналістиці взагалі з дитинства. Мама — журналістка, і фактично я дебютувала в п’ять років на радіо Волинському. Потім довгий час була юною кореспонденткою, а вже в професійній журналістиці — з 1994 року. Це просто був досвід, уже були певні вміння, хоча на дуже базовому рівні. Але я не хотіла бути журналістом, бо знала зворотний бік цієї професії, наскільки вона важка — бачила це в роботі мами.
Але так доля склалася: мене запросили на Волинське телебачення, коли воно тільки створювалося. І далі все пішло, поїхало і затягнуло.

— Яка історія або репортаж, над яким ви працювали, найбільше запам’ятався вам і чому?
— Мабуть, це був репортаж про крадіжку лісу в Поворському військовому лісництві. Бо він був пов’язаний із великою небезпекою, а пізніше й погрозами. Довелося працювати в екстремальних умовах. Це, напевне, найсильніше враження.
— Як змінилася журналістика у Луцьку за останні роки, з вашої точки зору?
— Є зміни. Дуже багато ЗМІ зникли, журналістика збідніла — морально, духовно, матеріально. Вона себе дещо дискваліфікувала. Крім того, багато людей з розвитком інтернету та смартфонів стали самі журналістами: блогерами, видавцями інформації. З’явилося дуже багато неякісної інформації й недобросовісних людей, які її поширюють.
— З якими викликами найчастіше стикаються регіональні журналісти, зокрема у Волинській області?
— Найчастіше — з нерозумінням і небажанням людей надавати інформацію. Це стосується не лише представників структур, бізнесу, установ, а й звичайних людей. Я бачу, як під час опитувань або інтерв’ю на вулицях люди з неохотою відповідають. Це свідчить про кризу довіри до ЗМІ.

— Що вас надихає залишатися в професії, незважаючи на труднощі та війну?
— Я навіть не можу цього пояснити. І не впевнена, що залишуся в цій професії зараз, бо є велике розчарування.
— Ви багато подорожуєте. Як це вплинуло на ваше бачення журналістики?
— Це розширює світогляд і бачення того, як подається інформація в інших країнах. Наскільки журналісти там мають доступ до джерел, наскільки вони авторитетні — і водночас, наскільки обережні у висловлюваннях і висновках. Українській журналістиці ще треба дуже багато вчитися в іноземних колег — особливо толерантності.
— Чи доводилось вам поєднувати подорожі з журналістською роботою? Можливо, є цікаві історії?
— Так, дуже часто. Я побувала десь у пів сотні країн на трьох континентах. І були редакційні завдання, і просто мої особисті враження. Один із яскравих репортажів був із Німеччини — поїхала на захопюючий фестиваль YMCA із центром "Диво" і побачила цікаві, неординарні методи роботи з молоддю, духовне виховання. Подавала матеріал з фотографіями — їх було більше, ніж місця в газеті.
Ще один такий репортаж писала, (навіть не репортаж, а враження) - під час паломництва до Святої Землі. Матеріал виходив, так би мовити, "серіями". І найдивніше, що про нього згадували, запитували, читали аж донедавна, хоч минуло більше десятка років
— Яке місто або країна вас найбільше вразили і чому?
— Кожне місто по-своєму цікаве. В Африці — Луксор. В Європі — Лондон, бо він дуже практичний для життя. Найкомфортніше для українців, мені здається — Відень і Грац. А от Рим і Париж мене не вразили, хоча була там не раз. Вони надто великі, з темною стороною. Дуже подобаються чеські містечка, там їх багато і всі — цікаві. В Румунії теж є, що подивитися. І в Україні багато унікальних місць — не гірших за європейські, але занедбані.

— Що б ви порадили молодим журналістам?
— Не бійтеся запитувати. Часто молоді журналісти бояться здатися некомпетентними, а потім пишуть дурниці. Я й досі перепитую, навіть якщо здогадуюсь, якою буде відповідь. Бо можу щось не знати, помилитися в терміні чи прізвищі. І важливо дочекатися, коли людина має час. Це помилка — думати, що всі мають перед тобою схилятись, бо ти журналіст. Ми не знаємо, з якими проблемами стикається співрозмовник у цей момент. Треба мати терпіння.
І ще про цензуру. Я її не люблю, особливо коли креслять матеріали. Але переконалась, що добре, коли хтось прочитає твій текст перед публікацією. Бо ти можеш вкласти одну ідею, а вона сприймається інакше. І ефект може бути протилежним.
Найголовніше — подумай, що твоя інформація несе: користь чи зло? Ти хочеш дати людям правду — чи себе прославити?
— Як би ви описали ідеального журналіста сьогодення?
— Такого не існує. Бо журналіст завжди залежний. Скільки б не говорили про незалежні медіа — журналіст отримує гроші за свою роботу. А хто платить, той і замовляє музику. Від цього залежить і тема, і тон матеріалу.
Читайте також:
- 18 із 36 років – у монахах: історія настоятеля монастиря у Луцьку
- Ексгравець «Волині» написав книгу: коли та де вийде його біографія
- На війні загинув спортивний журналіст з Рівного