«Я вже нічого не боюся й уявляю зустріч з сином»: лучанка майже сім місяців чекає з полону захисника Маріуполя

З Наталією ми зустрілися у парку і жінка розповіла історію свого сина.

Далі - пряма мова лучанки.

Поєднав професії матері та батька і став військовим медиком

Дмитро у мене - первісток. Я дуже хотіла сина. З дитинства він був розумником, дуже активним та добрим. І за словами хлопців, які уже вийшли з полону, Дімі, як медику, важко, бо він так і не навчився втрачати, а кожну смерть чи поранення пропускає через себе. Він втратив дуже багато хлопців. 

З його професією взагалі вийшла цікава історія, бо його батько та дід - військові, я - медик, а Діма поєднав це.

Після 9-го класу він хотів йти навчатися у військовий ліцей, але я настояла на тому, аби він пішов у медколедж.

І на другому курсі каже: «Ти хотіла стати медиком і стала, а я не хотів цього. Це була твоя ініціатива, і я не буду більше вчитися. Буду військовим. Після розмов з його куратором в коледжі через два тижні він погодився продовжити навчання, але сказав: «Я відучуся, але далі сам обиратиму чим займатися».

Він закінчив медколедж, знайшов гарну роботу у ФАПі в Одерадах. Після тижня роботи приїхав додому і сказав, що паперова робота це не його і він йде в армію.

Проте пізніше він дякував мені за те, що у нього саме ця професія. Була ситуація, коли на позиції за годину було 9 поранених і він їх вивозив. Вони всі лишились живі. В одного був відрив кінцівки, один - з пробитою легенею. І тоді він опублікував пост з картинкою про медиків написавши, що тепер він оцінює свою місію як порятунок життя:

«Коли телефонують батьки й дякують за врятованого сина, це багато чого коштує. Це найкраща професія, яку можна було обрати».

І викладачка нагадувала Дімі у соцмережах його слова про те, що він просто відучиться і не використовуватиме ці знання в майбутньому: «А я казала тобі, Дмитре, що з тебе вийде дуже гарний лікар. І ти колись згадаєш мої слова». 

«Мамо, я пройшов 400 метрів пекла»

Пригадую, як Діма розповідав, що була ситуація під час обстрілу один хлопчина підірвавшись на міні отримав контузію і побіг в сторону орків через мінне поле. І того дня він мені написав: «Мамо, я не знаю що чи хто нас оберігає, але я пройшов 400 метрів пекла в одну сторону і 400 в іншу».

Діма виніс цього хлопця на своїх плечах з мінного поля. А пізніше його мама мені писала: «Дякую вам за виховання сина, який не покинув Віктора. І він буде вдячний йому до кінця життя».

Підписав контракт нікому не сказавши й пішов на війну

У 2017 році по строковій службі Діма потрапив в авіаційну бригаду у Василькові. Наприкінці служби в частину прийшла рознарядка, що в зоні АТО не вистачає медиків, і він нікому нічого не кажучи підписав контракт. В травні зателефонував і попросив спальник та ще якісь такі речі. На питання навіщо йому це, сказав: «Я підписав контракт і йду на війну».

Я плакала, кричала, сварилася чому він мене навіть не попередив про це. На що він сказав, що уже дорослий і сам прийматиме рішення. Його фразу я пам'ятаю досьогодні: «Або ти приймаєш мій вибір і ми з тобою - друзі, або у нас буде інше спілкування».

Діма потрапив на Херсонський полігон до бригади морпіхів, з якими й переуклав контракт як медик. Після двотижневого навчання він по пів року був то в зоні АТО, де тримали Приазовський напрямок, то в Миколаєві.

За цей час ми приїжджали декілька разів до нього. Зокрема, зустрічалися в Києві. У Миколаєві складно було зустрітися через часті ротації та завантаженість Діми. Крайній раз він був вдома минулоріч 10 липня, а уже в листопаді - в зоні АТО. І повномасштабне вторгнення Росії його застало в Широкино. Їх, мабуть, одних з перших «накрили» і розбомбили позицію. Вони отримали наказ відступати в Маріуполь. 

Дізналася про полон сина з СМСки

З чужого номера прийшло повідомлення: «Мама, я в полоні». А за пів години зателефонувала дівчина Юля, яка представилася Діминою посестрою і підтвердила, що вони в полоні. За її словами Діма їхав в кузові автомобіля з пораненими й  отримав перелом щелепи від того, що транспорт перевернувся при авіаударі.

«Він дуже погано себе почуває, але не переживайте, він живий».

Юля дала йому телефон на хвилинку, попередивши довго не говорити, бо в нього складний стан. А Діма мені сказав: «Мама, я живий, і це саме головне. Моліться за наш обмін». І після цього з ним взагалі не було зв'язку. 

Лист від сина йшов три місяці 

24 серпня мені зателефонували з Центру розбудови миру і повідомили, що є лист від сина. Він прийшов до мене 30 серпня, а написаний був ще 30 травня.

Я впізнала його почерк і до того ж там були вказані такі відомості, які не знають сторонні. До війни Діма сильно посварився з татом і в листі він просив пробачення за це: «Я був не найкращим сином, але я обов'язково це виправлю».

Є категорія хлопців, які не завжди в обличчя мамі можуть сказати, що люблять її чи просто обійняти. Ось і Діма з таких, що емоції тримає в собі.

Але написав мені: «Мама, у мене тут багато часу, аби обдумати все, і пробач, що рідко казав, що люблю тебе». А далі: «P.S. Взагалі не говорив». 

Загалом перші абзаци були загальні, які всі пишуть: «Добре годують, одягають, спимо по 8 годин, навіть гуляємо. Майже як курорт».

Як сказав мені військовий психолог, смайлик після слова «курорт» означає, що він сміється з написаних слів. Тобто, все, що було до смайлика - неправда. 

Крайній раз його бачили у фільтраційному таборі

Місцеперебування Діми наразі невідоме. Навіть звільнені з полону його побратими кажуть, що не знають де він, а вони сказали б попри все. Крайній раз медик Валя бачила його 14 квітня у фільтраційному таборі у Сартані, що під Маріуполем. Там їх розподіляли: жінки, чоловіки та поранені. 

Здається уже немає такого місця, куди я не зверталася б. Наприкінці вересня була в координаційному штабі на зустрічі з представником ГУРу, але, на жаль, поки безрезультатно. Також додзвонилась у Женеву, де сказали, що ніби-то Росія підтвердила його перебування у полоні, і стан здоров'я «Задовільний». Але як вони знають його стан здоров'я, не знаючи місцеперебування?

Загалом Міжнародне товариство Червоного хреста це така організація, яку донатить весь світ, а я не бачу їх діяльності. Чому вони не можуть потрапити в Оленівку, й в інші місця. 

Мені постійно говорять, що він включений в обмінний процес і є у списках першочергового обміну. У нього були великі проблеми в Маріуполі зі здоров'ям - пішов гострий процес з нирками, а антибіотиків не було. У березні фонд «Повернись живим» пообіцяв йому упаковку ліків, але чи зняли вони запалення невідомо, адже зв'язку уже не було.

Обіцяють обміняти, але...

Я спілкуюся з багатьма рідними полонених. І нам якийсь час намагалися закривали рот, кажучи, що непотрібно проводити ці протести, не публікуйте фото, на що я запитала в координаційному штабі чому обміняли таких публічних людей?

Але ми правду можливо дізнаємося, коли всі будуть на волі.

Загалом рідні дізнаються про обмін уже коли він відбувся. Перед тим кожному полоненому видають його анкету з контактами, хто його розшукував. І лише тоді вони телефонують рідним. 

З нашої сторони кажуть, що вони подають списки на обмін, а друга сторона не підтверджує. Ніхто цього не скаже. Загалом домовлятися з орками рівносильно домовленості зі стихією. Там люди без принципів та логіки. 

На сьогодні лише з одного військовго шпиталю Маріуполя у полоні перебуває десь до 250 медиків, з яких звільнили наразі лише дівчат. Загалом багато таких. У полон потрапила ціла медрота. 

Для мене жінка і полон це взагалі несумісні речі. Потрібно було вже давним-давно говорити про звільнення жінок з полону, а також загалом медиків і поранених.  

Діма не зрозуміє, коли побачить мене у хустці

Загалом після повернення Діми додому на нього чекають неприємні новини. 15 липня я потрапила в лікарню з температурою і сильними болями, де мені поставили діагноз «онкологія». Далі - екстренна операція, чотири хімієтерапії. Залишилось ще дві. Хоча, як медик, я щороку проходжу обстеження. 

Після першої «хімії» втратила волосся, після другої - брови. А коли він мене побачить у хустці, мабуть, не зрозуміє, бо ніколи не бачив мене у ній.

Але і це переживемо. Якось дуже багато всього випало на наші голови з 24 лютого. Хоч це і дві страшних боротьби - за сина та життя, але ми справимося.

Сестра щовечора молиться за Діму, а брат підтримує мене

Між «хіміями» намагаюся приділяти увагу 6-річній доньці й 15-річному сину. Олександра дуже важко переносить Дімин полон, і страшно переживає за брата.

Щовечора вона молиться і завжди додає: «Я мрію, аби швидше Дімочка повернувся з полону і йому там було легко. Я мрію, щоб одужала моя мама, і щоб кожне українське місто було після війни таке ж саме гарне, як і до неї».

Для неї Маріуполь - це біль. Вона десь чує про це місто, в неї сльози на очах і питає: «Мам, це там наш Діма був?». Він їй часто сниться. А мені жодного разу... Я вже і молилася, аби він хоч щось сказав, хоч у сні.

А середній син - такий собі дипломат, і тримає все в собі. Каже: «В нас Дімка такий сильний і все буде добре».

Спілкуючись з військовими вони часто кажуть, що за дзвінок з полону треба платити. А знаючи Діму, його позицію, він цього принципово не зробить. Він так вник в цю війну, і його позиція одна-єдина - відвоювати усі території.

Волонтерити уже не виходить активно через хворобу

Характером Діма мабуть в мене вдався, бо тато у нього більш спокійний. Відслужив, і пішов собі на пенсію, хоча не такий ще й старий. А я якось ще з 2014 року зайнялася волонтерством. Також моя однокласниця Наталка Шевченко з чоловіком можливо одні з перших почали возити допомогу на передову. Пізніше доєдналися «Дєд Волинь» (волонтер Сергій Добродомов. - авт.), і «Серце патріота».

Свого часу Наташа трохи втомилася від цього, бо вони віддали половину свого життя за ті 4-5 років волонтерства. Вона й надалі цим займається, але не так активно, да й у неї двоє дітей та внуки.

А уже після потрапляння в лікарню я фізично не можу цим займатися, та і реально немає часу погуляти з дитиною в парку. Ноги просто не носять через хворобу. Але багато людей кажуть, що Бог не дає більше іспитів, ніж ти міг би витримати. А ще за декілька днів до лікарні я казала: «Господи, я так втомилася і мрію хоч декілька днів просто полежати, виключити телефон». От тепер мені і дали полежати... Але вірю, що за кожною темрявою має бути сонце. 

Плачу лише по ночах і найбільше чекаю дзвінка від Діми

До 16 лютого в мене було більш-менш нормальне життя, крім того, що дитина була в Маріуполі. А ці шість з половиною місяців - це просто жах. Я намагаюся десь посміхатися, жартувати, беру себе в руки. Плачу лише вночі і то в подушку, коли ніхто не бачить. І дитині важко на все це дивитися. Бо бували такі істерики, коли я навіть не помічала доньку поруч. 

Головне, аби швидше його обміняли. Я його сильно чекаю. Цю зустріч неодноразово собі малюю в голові. Іноді страшно, бо не знаю, в якому стані прийде дитина. Яким буде його психологічний стан. Все ж таки 12 листопада буде 7 місяців, як Діма у полоні. Це дуже страшно. Знаючи, що вони над дівчатами знущалися. Деякі зізнавалися, що били, були спроби згвалтування, але обійшлося.

Після обміну нам головне пройти реабілітацію та поставити Діму на ноги. Хоча болить, що на Волині, де не так і багато є захисників Маріуполя, влада не приділяє цьому уваги та нічого не робить. Може варто аби працював якийсь психологічний центр, куди могли б звертатися рідні полонених.

Чому представники влади не виходали на акції-заклики звільнити полонених Маріуполя, а лише коли їх обмінюють фотографуються з ними?

Мені трохи легше було, бо маю багато знайомих, які підказали багато чого. А що робити жінці з села, якій в одному місці скажуть «До побачення», і вона піде, бо незнатиме куди звертатися.

У нас війна ще не на один місяць, і потрібно створити центр психологічної підтримки з юристами, які допомагали б оформляти документи рідним полонених. Але навіщо це владі... А повернеться Діма, і вони напишуть: «Звільнили ще одного волинянина - захисника Маріуполя». Але Маріуполь дав нашій країні час вистояти на деяких напрямках.

Але це все - другорядне. Першочергово - звільнення Діми, а далі я все зроблю, аби привести його до порядку і морально і психологічно. Я вірю, що він має незламний дух.

Я вже нічого не боюся. Ну буду без води, без світла, але знаю, що все буде Україна! 

Текст: Юлія АНТОНЮК

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ