«Їдемо на Волинь: там зараз буде напад білорусів», - боєць «Любарта» про те, як потрапив у підрозділ

Сам він розповідає, що ще з дитинства був хуліганом і бунтарем. Наприклад, у перший же день у садочку не дав відібрати машинку і побився з іншим хлопчиком. Потім - пішов у військовий ліцей, де дисципліна і вишкіл відбили у підлітка бажання продовжувати військову справу. Потім був університет і факультет журналістики, але і це видалось йому трохи не тим, чим він хотів займатися, бо був трохи сором'язливим. А участь у націоналістичному русі особливо загострилась в час Майдану.

«Скоро війна, готуйтеся»

 - Відколи почалося твоє перебування на Майдані і участь в Революції Гідності?

- Я був у різних націоналістичних організаціях, у мене було багато знайомих. Це був кінець листопада, побачив, що, коли побили студентів, утворився «Правий сектор». Помітив багато знайомих облич і вирішив їхати до них. 

«Коли їхав туди, здавалося, що там просто жах, що бої відбуваються, а я приїхав - тишина. От йшов, як зараз, було пару барикад, але люди гуляли собі Майданом»

Мені старші говорили, що буде війна. Юрій Михальчишин (політичний діяч, офіцер полку «Азов», народний депутат зі «Свободи», - ред.) завжди казав: «Та скоро війна, скоро війна буде, готуйтеся». Я був малим, але ходив на історичні лекції, які той проводив. Я пам’ятаю, що ще в дитинстві мамі казав десь у 2010-2011 роках: «Скоро війна». Вона, відповідно, нервувалася через це.

- Після Майдану був «Азов»?

- Після того 1 липня я приїхав в готель «Козацький» - це був старий готель, який на Майдані захопив «Патріот України», а потім від них утворився батальйон «Азов».

На 2014-й Азов був не тим, що зараз. Щоправда їздили до «Альфи» у тренувальний табір на два тижні, там нас трохи навчили, а вже коли ми відправилися в Урзуф, де на той момент була база, перестали взагалі проводити якісь тренування.

На «Козацькому» ми переважно чим займалися? Спортом, показали якусь зброю - потім відправили на фронт. Насправді нічого майже не змінилося з того моменту до зараз - більшість теж не тренуються.

- Але ви ж у «Любарті» тренуєтеся постійно.

- Ми тренуємося, але це тому, що самі цього хочемо. Якби не хотіли, могли б просто лежати, «тусуватися». На той момент, певно, ніхто не хотів тренуватися - всі хотіли лише воювати. Через це я, в принципі, і пішов з «Азову»: ми довго нікуди не могли виїхати, дуже нервували через це, тому що хотіли воювати. 

- Що було з університетським навчанням, поки ти воював?

- Я їздив на сесії, в більшості складав все автоматом, нам було легко - 2 курс. Потім був 3, 4, і в 2017 році я поїхав на фронт в Авдіївку в 1-шу окрему штурмову роту ДУК ПС до «Да Вінчі». Минулого року його нагородив Зеленський при тому, що він ніде й ніколи не був офіційно оформлений, тобто єдиний доброволець, нагороджений Героєм України. Це була весна 17-року. Я хотів довше там побути, але мені десь у травні «набрала» моя староста і сказала, що вже сесія.

- Університет все зіпсував?

- Він ставив багато палок мені в колеса.

- Тобою тоді керував азарт, бажання воювати?

- Так, мотивація - це тільки війна, «двіж». Там же ми ні копійки не заробляли. Я їхав явно не за грошима, коли в «Азові» почали платити 4 тисячі, подумав: «О, прекрасно, буде на солодке, енергетики, на щось таке».

У мене багато знайомих, ще з якими служив, яких я просто знав, були вбиті або знаходяться в полоні. 

«Мій двоюрідний брат, який в «Азов» пішов через мене, зараз в Оленівці. З ним довго не було зв’язку - в травні, квітні - в червні зідзвонився і сказав, що сидить у тюрмі в Оленівці. Після того так і не з'являвся»

Він молодший на 7 чи 8 років. Йому тільки минулого літа виповнилося 18, відразу після цього поїхав підписувати контракт з «Азовом». Зробив це десь у листопаді, тобто побув там грудень, січень, а в лютому вже почалася повномасштабна війна. Писав, що у нього поранені ноги.

 «Уявляв, як мою машину переїжджає російський танк»

 - Яким у тебе було життя незадовго до повномасштабного наступу?

- Один раз у своєму житті я вирішив щось змінити і пішов працювати охоронцем до знайомого. Відпрацював 5 днів, а з 23 на 24 лютого якраз був на роботі. Тут мені о 5-й ранку зателефонували і сказали, що почалася війна, я відповів, що їду в Київ. 

«Ледве дочекався 9-ї, ці чотири години для мене тягнулися вічність, кожних пів години щось змінювалося: вже в Харкові були бої, майже під Києвом. Коли приїхав мій колега, вже з речами стояв. Він запитав: «Куди?» - сказав, що на війну»

Я поїхав додому, потелефонував всім своїм друзям, ми зібралися і вирішили їхати в Київ, але туди, на жаль чи на щастя, ми так і не доїхали. Дуже довго збиралися, один хлопець з Криму сказав: «Давайте їдемо на Волинь: там зараз буде напад білорусів, повоюємо там, а потім поїдемо у Київ». 

«Я взагалі їхав з такими думками: «Ми заїжджаємо в Київ, нас беруть в оточення і вбивають»

На той момент лишив подрузі ключі від машини, квартири, своїх пацюків і сказав, що все. Я навіть уявляв, як мою машину, що стояла під вікнами, переїжджає російський танк. Тоді ніхто не думав, що вони так тупо будуть наступати.  

«Вночі приїхати до Луцька - до «Янкі», нашого командира, а він каже, що ніякого нападу білорусів не було і не буде. Ми дуже довго їх чекали, дратувалися, казали, що їдемо в Київ, але він нас тримав: «Почекайте ще трошки: або будуть, або всі поїдемо до Києва». Якось так дочекалися, що оформилися в підрозділ. Майже всі лишилися і досі тут» 

- Думав, що от вже 24-го все почнеться?

- Я, напевно, думав, що буде 24, але більше готувався до наступу на Донбас. Знав, що буде війна, тому що вже ніяк за ці вісім років не можна було вирішити наші стосунки з Росією, окрім війни. 

«Я хотів, щоб це сталося, тому що не було куди тягнути (воно могло б роками тягнутися, але нічого доброго з того не вийшло б). Я думав: «Ну коли ж, коли, а коли воно сталося, я був дуже шокований: сидів за ноутбуком і думав: «Капець, що робиться?»

Ще 23 лютого казав, що нікуди не поїду, настільки перегорів, що писав своєму другу: «Якщо війна почнеться - нікуди не їду». Багато знайомих, з якими я раніше воював казали, що їм вже нецікава ця війна, але пішли, а з тих, які били в груди і казали, що підуть воювати, ніхто не поїхав. 

«Всі дратуються, що пропускають бої на Харківщині і Херсонщині»

- Якими буди перші тижні?

- Складними, ніхто не знав, що буде далі. Багато дратувалися одне на одного: хтось хотів в Київ, хтось вже воювати - всі були на емоціях. Я більшість заспокоював, хоча сам в кінці квітня чи на початку травня домовився їхати в один батальйон на Харків. Я тоді підійшов до «Янкі», він попросив почекати кілька днів і сказав, що запропонує щось. Запропонував і всі, крім одного хлопця, вирішили підписати контракт. 

- У вас було кілька виїздів, що робили?

- Штурмували посадки, в одній так сталося, що один - двохсотий, його розстріляли впритул, інший - контужений, але загалом нормально. Всіх інших я відвів. Було таке, що нас обстріляли з мінометів і трьох поранили: одного серйозно в руку, він зараз лікується і не знати, коли повернеться, а одного контузило. Мене в тому числі, але я не відношу себе до них: мені було погано, але лишився з хлопцями, я ж не міг їх кинути, бо для більшості це були перші бойові, а у мене ж ні.

- Ти - командир штурмової групи: що входить в обов’язки?

- Веду хлопців на штурм, мені не дають повністю реалізуватися і кажуть: «Небезпечно, ти нам потрібен». Я б вже йшов. З одного боку, розумію, що це правильно, з іншого, трохи дратує.

- Зараз ротація, чим нині живе підрозділ?

- Тренуваннями, всі дратуються, що пропускають бої на Харківщині і Херсонщині. Поки тренування, я не знаю, коли поїдемо, та й ніхто не знає.

- Розкажи про бійців, що у твоїй роті.

- З пораненим Орестом ми приїхали разом. Він працював на нормальній роботі – адміном десь в готелі в Карпатах, нормально заробляв. Я у нього 20 лютого запитав, чи поїдемо, якщо почнеться війна, а він сказав, що так.

У нас мав бути виїзд, мали змінити наших хлопців. Я кажу: «Орест, ти не їдеш», а він: «Як так?». Відповідаю: «У нас один лишній, треба, щоб один не їхав, ти – штабнік». Він дуже, пам’ятаю, образився тоді на мене: «Я з тобою їхав, а ти мене не будеш брати» - кажу: «Ок, поїдеш зі мною».

Ми разом поїхали, я лишив хлопців і кажу: «Орест, пішли зі мною, подивимося, що там у хлопців, запам’ятаємо дорогу, потім вернемося і заберемо решту». Ми прийшли, буквально хвилину побули, і нас почали обстрілювати мінометами - осколок потрапив йому у лікоть і роздробило руку. Ми завжди жартували, що він стане штабником, так і буде, мабуть. Різні є, багато футбольних фанатів.

«В Луцьку билися під замком Любарта. Такого вже немає і не знаю, чи буде»

- Ти ж теж футбольний фанат, так?

- Так, їздив за «Карпати» Львів.

- Теж за емоції, «двіж»?

- Так, бився навіть у Луцьку кілька разів з волиняками. У нас була війна до 14-го року, щороку тут бився, а в 2014 році вийшло так, що у мене у зводі було кілька волинян. В Луцьку билися під замком Любарта, було 60 людей на наших 30, тобто 90 людей б’ється під замком. Такого вже немає і не знати, чи колись буде. 

«Виїзди - це завжди весело, завжди смішно. Було таке, що отримував від поліції, сидів в кімнаті поліції. Різне було: громив стадіони, бив футболістів; бувало, що вибігав на поле і навпаки з футболістами святкував гол. Навколофутбольна атмосфера – це крута штука»

- Довго це тривало?

- Та я досі їздив. Мій перший виїзд – 2010 році у Київ, тоді «Динамо» - «Карпати» грали. Теж була бійка, коли на секторі «Динамо» хтось махав банером з Бандерою, якийсь мужик хотів його зірвати - всі побігли його бити.

«Взагалі на футбол я ходив ще з дитинства з батьком, потім сам почав у фанатський сектор ходити у 2008-2009 роках, і минулого року був на виїзді у Вінниці – бився з поліцією і вибігав на поле. Зараз цього менше, ніж було раніше: став дорослим, але цікаві виїзди не пропускаю»

«Відео про непідготовлених мобілізованих зливають спеціально»

 - Яке значення має мобілізація, оголошена в Росії, для війни?  

- В будь-якому випадку це погано впливає, бо якщо раніше у них була недоукомплектація, то зараз вони це роблять різними дегенератами. Ці відео, які зливаються, я більш, ніж впевнений, що навмисно. Хто це робить? ФСБ чи хто?

«Якби вони захотіли, ці відео ніхто б не побачив. Вони могли показувати нам якихось рексів, спецназівців, а вони дають можливість «засвітитися» дегенератам з глибинки, які складають 10%. Решта 90% - ті, які тренуються. Я дивлюся: їм там нові калаші видають, тому це погано»

- Так там не всі такі підготовлені.

- Так і у нас багато непідготовлених. Це так лише здається, спливає інформація лише про перемоги, але це мізер з того, що є на фронті.

У них там ще дуже багато людей, не говорячи про іноземців, які в них воюють і воювали. Я вважаю, що війна ніколи не закінчиться. 

- Вона перейде в застій?

- Це буде щось типу азербайджансько-вірменського конфлікту чи ізраїльсько-палестинського. Ще, може, бути таке: ми наступаємо, вони наступають. Зараз у них немає сил і ресурсу на капітуляцію України - у перші дні були. Росіяни жили в рожевих окулярах і думали, що у них велика підтримка. На це ж виділялися гроші, а хтось їх в Україні привласнював. 

«Якби вони грамотно пішли 24 лютого, то могли б надовго затриматися. Замість того, щоб наступати правильно, - поїхали колонами. Їм сказали, що їх там будуть чекати, то ті їхали колоною в Київ, де їх розбивали»

Багато факторів спрацювало позитивно: корупція як російська, так і українська. Вони думали, що їх будуть зустрічати і тому їхали абияк: своїх найкращих солдат, людей, на яких за кілька років витратили мільйони доларів, завезли в Гостомель. Близько 300 спецназівців поклали наших тисячі, але їх же потім вбили. 

«Якщо хтось думає, що Путін помре і все буде добре, то ні»

 - Буданов в інтерв’ю говорив про те, що кінець війни може бути в квітні. Таке може бути, що думаєш?

- А що може статися таке, щоб вони відвели війська?

- Росія не капітулює?

- Це хіба НАТО має вступити в конфлікт, щоб це все закінчилося. Беремо такий варіант: ми відвойовуємо Херсонську, Донецьку, Луганську області з Кримом. Воно все закінчиться?

- Навряд, вони ж можуть знову наступати.

- Так, тому це вічний конфлікт. Вони ж не скажуть: «Окей, ми здаємося, добре». Це як двоє сусідів в одному будинку: вони «погризлися» і будуть робити пакості, поки хтось з них не з’їде. Якщо хтось думає, що Путін помре і все буде добре, то ні. Може бути навпаки навіть. Нам щастить, що в них військами командує Шойгу. Був би хтось більш професійніший, то втрат у них могло бути менше. 

«Люди звикнуть і все. В 14-му ж теж думали, що скоро все закінчиться. Я пам‘ятаю себе в липні 2014, коли сидів на «Козацькому»: ми дивилися на карту, як наші наступають у Донецьку, і я думав: «Невже я не повоюю? Навіщо я сюди приїхав?» Ми бунтували і казали, щоб відправили на фронт. Там буквально малий клаптик лишився. Як показала практика, ні»

- Якою буде країна після війни? Це змінить нас?

- Хотілося б, але, мені здається, ні. Я не те, що песиміст, швидше, реаліст. Частину людей точно змінить, але більшість - ні. Насправді для держави нічого не зміниться. Була корупція? Була. Є? Є. Армія стала професійнішою - не факт: багато змінилося, додалося. Та, зараз їх стало більше, але також більше непрофесійних людей, які не вміють воювати.

- Вони навчаться на війні, ні?

- Точно ні, це має бути в голові. Я ж з самого дитинства готувався, то зараз готовий штурмувати і вмирати, мені все одно, а більшості ні.

Наприклад, я лежав в госпіталі з чоловіком з Івано-Франківська - 102-й батальйон ТрО. Він розказував, як потрапив на війну: 10 років жив у Польщі, був на заробітках і приїхав сюди, щоб вирішити щось з документами; почалася війна і, зрозуміло, що виїхати він вже не міг. Йому кажуть: «Вступай в ТрО, будеш в Калуші охороняти міст - він погоджується і через тиждень відправляється на Донбас. Він не хоче воювати, йшов охороняти міст, а йому кажуть сидіти в окопі. А чому він навчиться в окопі? Це один приклад, що трапився мені, а таких десятки, сотні.

- З початком повномасштабної війни кількість вмотивованих людей збільшилася?

- Збільшилася, але і кількість невмотивованих теж. 

- Дуже багато повідомлень про ядерний удар, він можливий?

- Я думаю, що тактичною ядерною зброєю вони рано чи пізно вистрелять, але це буде не по мирних містах, бо немає сенсу, а десь на скупченні наших військових. Я в це не вірив до 24 лютого, десь у квітні повірив, а зараз думаю, що буде. Для Європи нічого не зміниться, якщо біля Запоріжжя вдарять тактичною ядерною зброєю. Всі нормально відреагують.

  «Хто б що не говорив, а війна - нормальна річ, щоб увійти в історію»

- А що там з білорусами? Росіян, кажуть відправляють туди? Можуть все-таки піти?

- Не знаю, я про таке чую вже більше, ніж пів року. В них невеличка армія і дуже професійний спецназ. До 2022 року на колишньому СНГ були різні змагання (до 2014 року там і український брав участь), то вони перше місце завжди займали. Якась частина солдатів у них професійно підготовлена, навіть краще за російський спецназ, але ця частина мала. 

Вони можуть брати участь на якійсь маленькій частині, але загально - ні. Я думаю, що, може, Лукашенко боїться, що будуть провокації з боку України, Польщі і щось почнеться в Білорусі. Він завжди був на два фронти. Так само зараз Ердоган: він і Росії допомагає, і Україні.

- Як вважаєш, світу байдуже на Україну?

- Америці не байдуже, завжди була конкуренція після Холодної війни між Росією - совком - і Америкою. У нас або стара, списана, або новітня зброя, яка ще ніде не брала участі. Вони зараз рекламують її: ті самі хаймерси. Всі дивляться: «Ого, вони «рішають» - виробництво хаймерсів збільшилося і вже їх хочуть замовляти. Зараз Україні буде поставлятися новітня зброя, американці самі не знають, на що вона здатна.

«Зрозуміло, для нас це плюс, але не треба жити з рожевими окулярами і думати, що Америка нас спасе. Вона робить те, що їй вигідно, і це нормально»

Хтось каже, що поляки - брати, але вони просто бояться. Навіть були моменти, коли поляки могли збивати ракети у нас на території, але вони цього не робили, бо вважатиметься, що вступлять у війну.

- А ленд-ліз нам допоможе?

- Питання, чи буде він ще. Це залежить від того, хто виграє на наступних виборах. Одна з республіканок нещодавно казала: «Україна виступає за демократичну партію і проти республіканців, але побачимо, що буде з Україною на наступних виборах». Вона ж вважає, що Єрмак - президент, а не Зеленський.

Американська зброя вирішує, без неї було б погано. Так само поляки відправили списані «гроти» (штурмові гвинтівки), то виявилося, що більшість поламані. Так з більшою кількість зброї. Завжди є списана зброя, а ніхто її не хоче утилізовувати, бо це дорого і все лежить на складі. Так було з джавелінами: вони мали бути знищеними, але їх ще тримали, тому дали Україні. Це плюс, але говорити, що це великий друг і надіятися на це не треба.

- Вони з часом забудуть про нас?

- Я думав, що це буде раніше, але допомогають. Польща найбільше боїться і найбільше допомогає. Я сумніваюся, що якби Україна була повністю захоплена, то хтось би пішов на Польщу.

В нас люди малограмотні, які мало розбираються в політиці. Часто бачу: байрактари дали - «Ердоган - наш великий друг», а потім він поїхав в Росію - «Вже Ердоган ворог». 

- Це як з Ілоном Маском.

- Та, він нам старлінги давав, потім щось сказав не те - «Ворог», зараз перепросить і всі скажуть, що Маск прикольний. 

«Ердоган для мене років 5-6 - найкращий політик. Це в будь-якому випадку мій ворог, але якщо взяти те, що він просуває: те, що він ататюрк -правитель, який захопив пів світу. Він крутий, але треба розуміти, що це наш ворог»

Я завжди думав, що Третя світова почнеться з боку Туреччини і Китаю чи Америки. Так, можливо, і буде. У мене був проросійський друг зі Львова, який підтримував Партію Шарія, їздив до мами в Москву і казав: «Нащо Путіну це треба?». Я сам не вірив, мабуть, щоб ввійти в історію.

«Думаю, ще діти мої будуть воювати»

 - Цих проросійських людей війна змінила?

- Ну так, вони точно не проросійські вже. Треба розуміти, що люди, звикають. Це можна порівняти з Російською революцією 1917-1919 років: «Прийшли червоні - «Будемо з ними жити», прийшли білі - «Денікін - царь», чорні - «Махно - наш батько». Зараз теж так: «ДНР» - «ДНР», Україна повернулася - «Значить, Україна буде».

Під найбільші обстріли потрапили ті регіони, в яких було більшість проросійських людей. Зрозуміло, що під час обстрілів в когось родич помер, будинок згорів. Так, там дехто звинувачує Україну, як в Маріуполі.

- Що хочеш у житті втілити?

- У мене є ціль - повоювати в Африці, сім’ю завести, зрозуміло. Звісно, що це не від мене залежить, як і те, коли я закінчу на цій війні.

- Ти хочеш бути до кінця?

- Кінця-краю не буде. Зрозуміло, що колись я стомлюся: і фізично, і морально. Я ж кажу, що не вірю, що вона закінчиться. Думаю, ще діти мої будуть воювати, якщо не буде ядерної війни. 

Текст: Ольга ЮСКОВЕЦЬ

Фото: Ірина КАБАНОВА, особистий архів Павла ФЕДЮКА