Їздив у Чорнобиль і співав для ліквідаторів: спогади архідиякона з Волині

На момент аварії чоловікові було 25 років, а його старшій доньці Софії — рік. Суспільному він розповів, що пам’ятає про дні у зоні відчуження.

Архідиякон родом із села Старий Чорторийськ Маневицького району. Там закінчив музичну школу по класу труби, з дитинства ще володів баяном. Тому грав на всіх вечорах відпочинку, каже він.

Після закінчення училища культури в 1980-му році, викладав співи в місцевій школі, створив хор вчителів і механізаторів. Потім — служба в армії, робота директором в місцевому будинку культури, запрошення в село Прилісне на торфобрикетний завод, де й продовжив своє культурно-освітнє життя.

У Луцькому Свято-Троїцькому кафедральному соборі служить 33 роки.

«Все своє свідоме життя співаю. Через те, друзям кажу: «Я найвеселіша людина в світі». Себе взагалі не уявляю без співу, а тим більше з таким хором «Оранта». Це божественний хор і божественний його спів — це просто купатися в цій благодаті», — додає він.

Розповідає, що після трагедії в Чорнобилі отримав дзвінок з Луцька. Колишній директор училища культури просив, щоб Микола разом з волинською бригадою поїхав і заспівав для ліквідаторів наслідків аварії.

«На той час я, звичайно, не знав, що таке Чорнобильська аварія, що таке радіація, абсолютно не мав поняття. Але я любив співати, хотів співати та поїхав з волинською концертною бригадою», — каже він.

Зізнається, згадки про ті часи страшні. Коли з колективом заїжджали у 30-кілометрову зону, бачили обабіч дороги автобуси без вікон та людей. По селах стояли пусті будинки з вибитими вікнами та відкритими дверима — так люди в поспіху тікали.

«Все мертво, навіть, пташки не літають. Дійсно, зона відчуження. Їхав, то мороз по шкірі. Але на той час ми там, певно, потрібні були», — додає він.

Каже, що у день давали по два концерти для працівників станції, військових, строковиків. На ніч верталися в Київ, де проживали, а на другий день знову виїжджали з виступами. Перед тим, як зайти до залу, чотири рази мочили ноги в посудинах з ганчірками, щоб радіацію змити. У столові ходили з бахілами та щапочками.

«Багато людей не знали про радіацію. На смак її не відчуваєш… Дівчата просять у солдатів: «Дайте пілотку», а вони: «Мені тебе шкода, ти приміряєш її, післязавтра волосся випаде». Настільки заряджена була одежа…», — згадує Микола Коць.

Чимало товаришів, з якими їздив до Чорнобиля, вже покійні, розповідає він. Багато з них мали хвороби, пов'язані з опромінюванням.

«То була невидима смерть, тобто, приїхав і помер. Хто конкретно біля реактора, вони мінялися через три хвилини з лопатою, коли відкидали той уран. Це всі смертники», — каже архідиякон.

Зі слів Миколи Коця, відчував співчуття від слухачів їхніх концертів, мовляв, через те, що колектив до них приїхав і теж може потерпіти, як і працівники станції. Але священник переконаний, що усі на той час виконували свій обов'язок.

«Десь через два роки Віктор Щеблін признався: «Микола, а ти знаєш, яка доза опромінювання була? Ти знаєш, що ми автобус спалили й одежу?» На той час ми отримували 17 бер. Це смертоносна доза», — додає він.

Дружина архідиякона Марія Коць пригадує, що спочатку сім’я не усвідомлювала масштабу катастрофи на станції. Про небезпеку такої поїздки дізналися вже потім.

«Як ми його чекали. Ми знали, куди він їхав вже. І коли приїхав, прийшов, обняв нас і каже: «Маруся, я був у пеклі», — каже Марія Коць.

Микола Коць додає, має проблеми з хребтом і ногами, але бореться. Дружина також має чорнобильську групу. Радіацію хапали й діти. Марія пригадує: на святкові збирання 1 та 9 травня автомобілі швидкої допомоги не встигали забирати дітей, що падали на вулицях, «як мухи».

«Почали роздавати йодовмісні препарати. При потребі не відкривайте хвірточки, сидіть більше вдома. А ми весь час надворі були. Потім нам зробили зону відселення, бо саме в села Прилісне, Галузія впали вісім великих радіаційних плям», — розповідає дружина архідиякон.

Зізнається, що побоювалися народжувати друге дитя, бо після атомного вибуху у Прилісному народжувалися діти з інвалідністю. Утім, каже, все обійшлося — народилася здорова донька.

Микола Коць додає: може, вдалося залишитися живим після поїздок до Чорнобиля через те, що пішов до церкви. І досі виконує свою службу, бо є потрібним для неї та людей, які його оточують.

Читайте також:

• Має 7 онуків і 6 правнуків: довгожителька з Волині відзначила 92-річчя
• «Ми їхали рятувати людей»: спогади ліквідатора з Волині про роботу в зоні Чорнобильської АЕС
• Напередодні 40-ї річниці аварії на ЧАЕС у Луцьку зустрілися з постраждалими