Спогади про Героя з Волині, якому назавжди

Взвод тихо перетнув лінію фронту. За допомогою дрона командир корегував перехід бійців. І тут пролунав вибух: оператор-навідник «Bredley» заїхисник з Волині Сергій Савонік («Дєд») наступив на міну… До пораненого підбіг його друг Богдан, став на коліна, щоб надати медичну допомогу, і теж підірвався…

Сергій народився 27 травня 1985 року в Нововолинську і був старшим із двох синів родини Савоніків, мав меншого брата Андрія.

«У дитинстві, як і вже у зрілому віці, син завжди був дуже добрячий та безвідмовний. У нього завжди було багато друзів, яким ніколи ні в чому не відмовляв. Бувало, зателефонує хтось із хлопців, а він зайнятий, але все кидає й тут же спішить на допомогу, навіть тим, хто йому колись відмовив. Треба комусь меблі завантажити й перевезти, Серьожа тут, як тут. Чи в село поїхати й картоплю бабусі допомогти викопати (я сама з Камінь-Каширщини), він завжди - перший. Сергій захоплювався риболовлею, їздив із чоловіком Світлани Віталієм рибалити на озеро, дуже любив малювати й обожнював свою племінницю Соломійку, якій допомагав з уроками», - розповідає мама загиблого Героя пані Надія.

«А ще Сергій обожнював куховарити. Коли, бувало, щось готую, часто стояв біля мене на кухні й розпитував, що та як роблю? А, відшукавши в мережі якийсь цікавий рецепт страви, купував необхідні продукти та сам старався це приготувати. Варив, смажив, маринував», - додає Світлана.

Навчався хлопець у ЗОШ №5 (тепер - ліцей). Там закінчив 9 класів, після чого став учнем нинішнього Центру профтехосвіти в Будятичах (колись - ВПУ), де освоїв спеціальність маляра-штукатура.

Його кілька разів комісували, а він не здавався: спогади про Героя з Волині, для якого перший бій став останнім

Після закінчення училища юнак спочатку працював за фахом на десятій копальні, потім декілька років у приватних фірмах в рідному місті, а далі почав їздити на заробітки. Бував у Києві, в Одесі, а пізніше – у сусідній Польщі. В армію його не взяли, оскільки з дитинства мав дуже поганий зір, тому у 18-річному віці був комісований, хоча й з дитинства плекав мрію – стати військовим. Не раз казав матері, щоб вона заплатила медикам, аби його взяли в армію.

Останнє місце роботи Сергія – ТзОВ «Володимирська фабрика гофротари». Там і застала його повномасштабна війна.

Його тричі відправляли додому, а чоловік не здавався

Уже в перші дні після вторгнення він став оббивати пороги військкомату, просячись на фронт. Тричі йому відмовляли, пояснюючи, що не придатний до військової служби, оскільки погано бачить. Та чоловік не хотів із цим миритися й добивався свого. І таки домігся: у вересні його зачислили до складу 1-го відділення, 1-го взводу 7-ї роти 3-го мехбатальйону 47-ї окремої механізованої бригади «Ма́ґура», яка була сформована навесні 2022 року з цивільних добровольців та військовослужбовців з інших частин. А далі відрядили у 184-й навчальний центр Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у селі Старичі, що на Львівщині. Там Сергій освоював військову науку стрільця до лютого 2023 року.

З навчального центру групу українських вояків на початку лютого направили в Німеччину, де вони п’ять тижнів продовжували освоювати військові навички під керівництвом інструкторів із США.

«Їх учили штурмувати укріплення, працювати із приладами нічного бачення, тактичній медицині та іншим речам. Разом із Сергієм був ще один волинянин Ростислав Матвієв («Матвій») із села Миляновичі, що на Турійщині (загинув 5 липня 2023 року), а також взводний Павло Дзямко. Саме з його інтерв’ю «Суспільному Львову» ми дізналися про те, що наших хлопців учили воювати на бойових машинах піхоти «Bredley», яку вони вивчили за місяць, ставлячи рекорди з розбору та збору гармати. Тим не абияк дивували американців.

На полігоні українці спілкувалися лише зі своїми інструкторами, які до них дуже добре ставилися й не втомлювалися займатися з ними стільки, скільки було потрібно. Вони не лише вчили наших хлопців виживати на полі бою, а самі цікавилися їхнім досвідом. Правда, сам Сергій нам нічого не розказував, аби не переживали», - розповідає Світлана Приступа - двоюрідна сестра, з якою чоловік був у дуже дружніх стосунках ще з дитинства, звіряючи їй усі свої секрети.

Після навчання відразу на нуль

Після повернення на початку квітня з Німеччини хлопці якийсь час ще були в Рівному, а 4 травня поїхали на Запоріжжя, де поблизу села Роботине Пологівського району била ворога їхня бригада. Саме звідти 8 червня 2023 року війська Збройних сил України перейшли у контрнаступ, а пізніше в серпні звільнили село.

«Додому Сергій навіть не зателефонував, а коли я його набрала, він уже їхав у потязі на фронт. Син узагалі завжди був дуже потайний. Ніколи не було такого, щоб зателефонував, щось попросив чи розповів, де він та що з ним. Завжди у нього «все добре». Думала, що, оскільки він має дуже поганий зір, то його пошлють у підрозділ забезпечення чи на облаштування укріплень, а його відразу відправили на нуль, де після прибуття на передову, брав участь у кількох штурмах. А нам навіть не признався, що не раз заглянув у вічі смерті», - тремтячим голосом каже мама захисника Надія Прокопчук.

Після прибуття на місце дислокації, дзвінка від Сергія рідні так і не дочекалися. Зв’язку з ним не було понад тиждень. Лише згодом побратими пояснили їм, що відразу після прибуття у них забрали телефони, аби «не засвітили» позиції.

Дорога смерті через мінне поле

Зв’язатися з братом Світлані вдалося лише 10 червня.

«Це було у суботу вдень, а вночі їх послали на штурм, і він загинув, підірвавшись на міні. Як це сталося, ми дізналися з розповіді того ж Павла Дзямка: «Тієї ночі ми повинні були штурмувати ворожі позиції. Нас мали довезти на «Bredley» до певної лінії. Далі - пішки до заданої точки, а потім – штурм. Проте, ніхто не знав, що доведеться проходити через мінне поле.

До того ж, виявилося, що росіяни застосували для мінування старі радянські міни, які детонують, якщо вага того, хто наступив на них, - 50-60 кг. (Для порівняння: такі міни повинні реагувати на вагу від 150 кг). Мій кулеметник важить 120 кг. А ще на ньому боєкомплект, бронік, шолом, кулемет та інші речі. Я зрозумів, що план недосконалий. Тому вирішив, що піду першим», - розповідав офіцер.

Взвод тихо перетнув лінію фронту. За допомогою дрона командир корегував перехід бійців. І тут пролунав вибух: Сергій Савонік наступив на міну…

«Я ішов першим. Вибух пролунав за мною. Тоді мені здалося, що хлопці падають один за одним. А це до пораненого підбіг його друг Богдан, став на коліна, щоб надати медичну допомогу, і теж підірвався… Потім зав’язався стрілецький бій, в якому я, отримавши поранення, змушений був добиратися до медсанбату знову через мінне поле, де й наступив на міну уже сам», - згадував взводний.

Офіцеру пощастило, ногу він не втратив, а от для Сергія ця ніч стала останньою у житті…

«В неділю я знову телефонувала до брата, але його телефон був поза зоною. А в понеділок прочитала в інстаграмі повідомлення рідних його побратимів, що хлопці не виходять на зв’язок. Я теж написала, що не можу зв’язатися з братом. Мене запитали: «А хто твій брат?» Коли я сказала, відповіли, що його вже немає серед живих», - схлипуючи, переповідає події тих днів Світлана.

Свій останній спочинок Герой знайшов 17 червня на монастирському кладовищі в Низкиничах. Поряд - могила Героя України Андрія Вовка, з рідними якого, родину Савоніків об’єднало спільне горе.

Рішенням сесії Нововолинської міськради Сергій Савонік став ще одним із понад сотні загиблих Героїв, яких посмертно відзначено званням «Почесний громадянин міста».

«Коли син загинув я якраз була в Польщі, поїхала на заробітки, проробила там два дні й повернулася, щоб провести сина в його останню земну дорогу в інший світ. Пізніше, військовослужбовці, з якими він служив (нині вони в Покровську), телефонували й розповідали, що просили Сергія, щоб він, маючи такі серйозні проблеми із зором, не йшов на завдання, але він про це навіть слухати не захотів. Вони мали намір приїхати на похорон побратима й підтримати нас, але їх не відпустили. Та хлопці не забувають нас, постійно мені телефонують», - сумно зауважує пані Надія.