«За спідниці ховатися не буду»: волинянин, який присвятив своє життя охороні довкілля, боронить Україну

Про це розповідає газета Волинь. 

– Він – афганець, майор запасу, – розповідає жінка. – Мати Юрія (у квітні цього року її не стало) говорила йому: «Скажи мені, що не підеш на війну. – ти вже одну пройшов». А він їй на це відповідав: «Знаєш, за спідниці не буду ховатися». І він дійсно не ховався. У перший день повномасштабного вторгнення росії був у військкоматі. Але не достоявся – черга не дійшла. Наступного ранку знову був там. Тож запис у його у військовому квитку, як і друга-афганця, зроблено 25 лютого.

 Перш Юрій Оласюк був командиром взводу роти охорони. Із січня нинішнього року в складі бригади, в якій служить, проходив підготовку на Закарпатті. А з травня він уже на Сході України. 

– Чоловік воює, а ми з донькою допомагаємо нашим захисникам, – каже пані Ірина й знайомить із Іванною, яка, за її словами, ще активніший координатор волонтерської діяльності, ніж вона.

– Велика війна застала мене в Одесі, де я жила й працювала на той час, – вертається спогадом до 24 лютого 2022 року Іванна Оласюк. – Перший день – шоковий стан. Не хотілося вірити, що це сталося. Але ж я – з тих, хто бачив війну на власні очі, тож швидко опанувала свої емоції. Для мене все почалося ще в 2014-му. Я писала дипломну роботу (вчилася в Львівському університеті імені Івана Франка) й волонтерила. Після захисту диплому мої однокурсники пішли відзначати цю подію, а я побігла в осередок, який створили у місті Лева, «Допоможемо армії України» – того дня відправляли перший вантаж в АТО. А наступного року у складі медичного батальйону я поїхала спочатку на чотири дні на Схід України, а потім з періодичними ротаціями була там пів року – до листопада. База розташовувалася в Краматорську. А їздили ми по бригадах у Волноваху, Авдіївку, Артемівськ (нині Бахмут) – займалися логістикою, розвозили вкрай необхідні медикаменти.

 На четвертий день великої війни Іванна евакуювалася з Одеси, де було дуже неспокійно (ширилися чутки про загрозу нападу агресора з моря), й приїхала до рідного Любешова. Та навіть поки дочки ще не було вдома, Ірина Оласюк, яка почала допомагати військовим (волонтерський центр, санкціонований Камінь-Каширською районною адміністрацією, офіційно був створений у березні), телефонувала їй і консультувалася.

Бо ж Іванка, за словами жінки, котра вже мала досвід, краще орієнтувалася, що в першу чергу потрібне бійцям – які мають бути бронежилети, що повинно входити в аптечку, аби вона справді була рятівною у випадку поранення. А вже як Іванна приїхала й долучилася до волонтерства, то взяла на себе «відповідальність за людські гроші» – відкрила банківський рахунок, куди любешівці (і не тільки, бо допомагали й знайомі, які на той час жили за кордоном, наприклад, у Польщі, США) переказували кошти.

– Потреба в грошах була велика, – каже Іванна. – І суми надходили чималенькі, бо всі розуміли, що ми дуже близько від білорусі й треба мати надійний захист. Хтось пропонував товари, які були дуже потрібні і 100-й бригаді тероборони, і тим бригадам, які до нас прибували для посилення охорони кордону. В пріоритеті спочатку були 100-та, 14-та бригади, де служили наші хлопці, а потім «своїми» стали й 10-та, 63-тя, 128-ма, 33-тя, яким і зараз, на другому році війни, допомагаємо.

 «11 автомобілів ми вже відправили на Схід України»

Волонтерський центр при Будинку дитячої та юнацької творчості Любешівської селищної ради став штабом для роботи п’яти координаторів. Крім Ірини та Іванни Оласюків, це ще волонтер зі стажем Олексій Приходько, а також Ольга Корець, Альона Любчик. Треба було допомагати і численним переселенцям, які, рятуючись від війни, прибували із зони бойових дій, і військовим.

– Спочатку потрібне було все: від форми, взуття до провізії, побутових речей,– розповідає Ірина Оласюк. – Зараз, коли забезпечення вже налагоджено – і на харчування ніхто не нарікає, й амуніцію видають, наш волонтерський центр працює лише за офіційними запитами. А потрібні насамперед автомобілі, дрони, оптика, зв’язок.  І якщо говорити конкретно, то 11 автомобілів ми вже відправили на Схід України. Маю на увазі лише ті машини, котрі ми купували, самі від «а» до «я» приводили їх до ладу – ремонтували, фарбували й перегнали на передову. А скільки ще було, коли хлопці самотужки збирали кошти й зверталися до нас із проханням допомогти придбати автомобіль і доставити їм!

 Іванка Оласюк теж їздила за кордон, аби перегнати машину, бо ж чоловіки одні воюють, а іншим як військовозобов’язаним на час воєнного стану виїзд із України заборонений. А ось доставити автівку чи якийсь вантаж на передову – то це вже за волонтером Леонідом Фесиком. Оскільки їде не один автомобіль, бо треба ще ж і вернутися чимось (на Лиманський напрямок недавно вирушала колона з шести машин), то вже він сам формує групу водіїв. Зазвичай волонтери розміщують у своїй групі в соцмережі повідомлення про заплановану поїздку, тож заодно беруть і передачі для бійців від їхніх рідних, яким ті завжди раді.

«У мене семеро дітей – хочу, щоб жили вони у вільній Україні»

Того дня зустрілася і з уже згаданим волонтером-координатором Олексієм Приходьком. Свого часу він був депутатом Волинської обласної ради. Якраз тоді, в 2014 – 2015 роках, і почав волонтерити.

– За фахом я агроном, – розповідає чоловік. – Як приватний підприємець очолюю нині агрофірму, яка займається роздрібною торгівлею пестицидами і хімікатами. А у волонтерство прийшов ще з часів Майдану. У 2014 – 2016 роках була створена громадська організація «Майдан-Любешів» (не вдаючись до подробиць, скажу, що потім в силу обставин я, обраний голова цієї громадської організації, за згодою засновників зняв її з реєстрації). Хоч волонтерства ніколи не полишав. Тим більш після того, як почалося повномасштабне вторгнення росії. У мене семеро дітей – хочу, щоб жили вони у вільній Україні. Вважаю своїм святим обов’язком тут, у тилу, по можливості робити все для наближення Перемоги.

Олексій Васильович розповідає, як торік навесні двічі переганяв перші машини, куплені за волонтерські кошти, нашим захисникам: «Течика» (фольксваген Т4 – транспортер) – в Макарівський район, що на Київщині, а Санг Йонг – на Житомирщину. Показує знімок автомобіля, який потрапив під обстріл і згорів, й каже:

– Комбат скинув мені фото, коли від машини димок ішов. Але головне, що хлопці залишилися живі-здорові. А заліза вистачить. На війні транспорт – це розхідний матеріал.

А ще Олексій Васильович пригадав:

 – Коли я в перші дні великої війни їздив на кордон за гуманітаркою, то бачив таке: привозить машиною чоловік свою сім’ю, прощається з дружиною, дітьми. 

Якраз від Олексія Приходька я почула про один із моментів, котрий є, як мовиться, другою стороною медалі, яка свідчить про результати волонтерської роботи та її оцінку:

– Розкажу вам про Михайла Зімича із села Великий Курінь. У 2014 – 2015 роках він в АТО був снайпером. А торік, коли почалася повномасштабна війна і його мобілізували, то став кулеметником у 63-й бригаді. Допомагали ми йому, коли був потрібний тепловізор. Потім Іванка пересилала бронежилет, каску.

Додому він вернувся, маючи контузію, після боїв під Бахмутом. І от одного дня прийшов сюди. Не забуду таку картину: чоловік стоїть на колінах перед Іванкою й дякує їй за каску, яка врятувала йому життя.

 А вже сама Іванна Оласюк пригадує таке:

– Торік у листопаді, коли був звільнений від окупантів Херсон, хлопці із 14-ї бригади приїхали у відпустку й принесли мені від побратимів букет троянд. Вони дякували за підтримку, а я стояла й плакала. Було дуже приємно відчувати, що робиш потрібну справу. Зараз ти або в ЗСУ, або із ЗСУ – волонтериш і допомагаєш нашим захисникам. Коли на твою країну напав ворог, який хоче її знищити, по-іншому не можна.

Читайте також: 

• «Країну треба захищати», — парамедик з Волині звернувся до ухилянтів, які бігають від військкомату
• Разом спокійніше: на одному з найгарячіших напрямків воюють двоє братів з Волині
• Герой з Волині Андрій Богданов на плечах виніс сотню побратимів, але сам загинув на полі бою