Загинув за тиждень до річниці одруження. Спогади про воїна з Херсонщини, який знайшов вічний спочинок на Волині

11 серпня 2025 року, у віці 23-х років, Віталій героїчно загинув, обороняючи рідну Херсонщину від російських загарбників. Вічний спочинок воїн знайшов далеко від рідного краю — на Волині, у княжому місті Володимирі.

«Незабаром мали святкувати річницю одруження… Не судилося», —  зі смутком у голосі говорить дружина полеглого захисника Марія. 

Віталій рано подорослішав. Так склалося, що його виховувала бабуся — добра, працьовита жінка, яка замінила хлопцеві батьків. З його слів, мати, після розлучення, намагалася влаштувати особисте життя, тож усю любов, турботу і тепло Віталій отримував саме від бабці.

Після закінчення школи вступив до місцевого вищого професійного училища, де здобував робітничу спеціальність. Практику проходив на будівництві у столиці, там проявив себе як відповідальний і старанний працівник. Згодом вирішив вступити до лав ЗСУ і пішов на строкову службу. Саме там його й зустріло повномасштабне вторгнення росії. Не вагаючись, підписав контракт, аби залишитися у строю й продовжити боронити рідну землю.

Марія згадує, як доля звела її з Віталієм. Вони познайомилися через соцмережі у непростий час — 2023 року, коли тривала війна. Тоді дівчина проживала у Золочеві й працювала у магазині техніки. Віталій проходив навчання у місті. З перших днів спілкування між ними виник особливий зв’язок, вони щиро полюбили одне одного.

Їх розділяли кілометри та фронт, але поєднували почуття. Через рік закохані вирішили узаконити свої стосунки. Без гучного весілля, просто розписалися у Миколаєві під час відпустки Віталія. Та сімейне життя нагадувало очікування між від’їздами. Він воював, проходив навчання за кордоном, Марія завжди чекала і підтримувала, ловлячи кожну нагоду, аби зустрітись. Вони бачилися один-два рази на місяць — і кожна зустріч була для неї справжнім святом, найщасливішими митями їхнього життя. А ще під час короткострокових відпусток Віталія  їздили на риболовлю — це було їхнє спільне хобі, яке дарувало спокій і радість. Вони любили сидіти з вудкою біля води, слухати тишу і спостерігати, як на сонці блищить річка. 

«Коханий не любив планувати щось заздалегідь —  жив сьогоденням, цінував кожну мить. Казав, головне те, що є зараз. Ніби відчував, що час — не на його боці і майбутнє може бути непередбачуваним». 

Віталій з дитинства мав хист до техніки. Його захопленням була механіка —  міг годинами сидіти біля машин, розбирати деталі, ремонтувати, вдосконалювати. Особливо любив мотоцикли — у них, казав, відчувається справжня свобода. Коли ж нарешті придбав власний, радості не було меж.

«За що б не брався — усе у нього виходило, — пригадують побратими. — Він був майстром на всі руки. Окрім своїх безпосередніх обов’язків, завжди допомагав іншим: ремонтував техніку, брав участь у забезпеченні підрозділу».

Під час служби Віталій опанував і нову для себе справу — навчився керувати безпілотниками. Йому довіряли складні завдання, адже він умів швидко мислити, діяти з холодною головою й завжди шукав найкраще рішення.

Для Маріїних батьків Віталій став рідним — не просто зятем, а справжнім сином. Вони щиро прийняли його у свою сім’ю, любили, підтримували й переживали за кожну новину з фронту.

Мати Марії, Інна Путятіна, з перших днів війни займається волонтерством. Вона добре розуміє потреби військових і завжди намагається допомогти. Коли підрозділ Віталія потребував дронів чи іншого обладнання, жінка робила все можливе, щоб зібрати кошти і закрити збір. Для неї це було питанням честі — допомагати тим, хто боронить країну, а серед них і найдорожчого для доньки чоловіка.

На жаль, із власними рідними Віталій зв’язку не підтримував. Його рідне селище Верхній Рогачик від самого початку війни опинилося в окупації. Попри це, коли мав нагоду, намагався подати звістку бабусі — єдиній, із ким підтримував теплий, хоч і рідкісний, зв’язок.

«Того дня у мене були недобрі передчуття, — з болем згадує Марія. — Віталій завжди писав мені ввечері, навіть кількома словами давав знати, що з ним усе гаразд. Але того разу — тиша. Я засинала без його повідомлення, і на душі було тривожно, наче щось стискало серце. Вранці прокинулася з відчуттям тривоги й одразу набрала його номер. Телефон мовчав. Зателефонувала побратиму — теж без відповіді. А коли той нарешті передзвонив, світ зупинився. Він повідомив страшну новину: Віталій загинув. Це сталося під час розмінування на рідній Херсонщині внаслідок влучання безпілотника».

Марія довго не могла повірити. Здавалося, ось-ось прийде повідомлення від нього: «Я живий. Все добре». Але цього разу воно так і не прийшло.

За тиждень вони мали відзначати першу річницю свого одруження. Замість свята — сльози й холодна могила.

«Попри те, що Віталій не любив щось планувати, ми все ж мріяли про спільне майбутнє, — тихо говорить Марія. — Найбільшою нашою мрією було власне житло. Навіть почали придивлятися до варіантів, переважно в Києві. Це місто йому особливо подобалося — ще з часів, коли проходив там практику. Казав, там багато можливостей, щоб розвиватися, будувати життя, створювати родину. А ще Віталій хотів завести кота, хоча вдома вже жили дві собаки. Він дуже любив тварин — не міг пройти повз бездомного, завжди підгодовував, навіть на фронті».

На жаль, їхнім мріям не судилося здійснитися. Усе, що залишилося Марії, — теплі спогади про чоловіка, який любив життя, людей і кожен новий день, що дарував йому доля.

Поховали воїна у Володимирі, на Федорівському кладовищі на Алеї Слави. Він назавжди залишився у пам’яті рідних, друзів та побратимів добрим, щирим, який ніколи не відмовляв у допомозі і мав золоті руки, а ще обожнював мотоцикли.  

Жанна БІЛОЦЬКА

Читайте також: 

• На Великдень обидві матері прощалися із сином назавжди: спогади про полеглого захисника з Волині Любомира Картишева
• Став на захист України із синами, повернувся «на щиті» у переддень ювілею дружини. Спогади про полеглого Героя Юрія Пелеха з Волині
• Рідні полеглого захисника впізнали його по відеозв’язку. Спогади про Героя з Волині Олександра Свися